Самотня бабуся розповіла про своє життя: як з подругою вкрали годинник у німця і працювала в шахті

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

У Городці наступила весна. Кожного дня, у старій та акуратно побіленій хатинці, що стоїть на головній вулиці села, старенька жінка через невелике віконце вдивляється в перехожих, що метушаться у своїх справах.
Хоч сили вже не ті, хоч болять натруджені руки та неслухняними стали ноги, баба Ганна старається ще і поїсти щось зварити, і дров принести, і собаку нагодувати...

«Босоноге дитинство»

Народилась Ганна Михайлівна у липні далекого 1933 року, в простій селянській родині Михайла та Євдокії Москаликів, де вже було троє дітей: старша донька Марія, середня Христина та син Василь, «безтурботне» дитинство яких минало в недостатках, як і в більшості дітей того часу.

Батько дівчини — Михайло Гнатович (1896 р.н.) до війни працював на місцевого пана та випасав волів. Було навіть так, що пішки гонив їх у Польщу щоб виручити гроші, а після війни перебивався підзаробітками. Мати — Євдокія Юхимівна (1896 р.н.) не працювала ніде, але наводила лад у хаті та обробляла свою землю, адже потрібно було годувати сім’ю.

Батьки Ганни Євдокія та Михайло Сергій Босюк

«Після втечі пана із Городця»

Коли Ганнусі було 6 років, 17 вересня 1939 року поспішно покинув свій маєток місцевий поміщик Каміл де Пурбе, залишивши все майно. Із цікавості дівчинка, разом із подругою Василиною, найпершими прийшли подивитись на покинуту садибу. Небачена раніше розкіш вразила дівчинку — всі меблі, постіль, велика лампа, яка стояла на столі, каша, зварена на молоці, все це закарбувалось у дитячій пам’яті назавжди.

Панський маєток у Городці Сергій Босюк

Але найбільше дівчатам сподобались книги з малюнками; це була колекція рідкісних книг. Набравши стільки, що ледь донесли, і сховали біля річки Вирки, що протікає через село, у грядках, побігла з подругою набрати ще таких «іграшок», але на жаль місцеві селяни та жителі Кричільська вже встигли забрати з панського маєтку все, що можна було винести.

Повернувшись до свого сховку, Ганнуся з подругою стали з цікавістю роздивлятись малюнки на сторінках цих книг. Але діти є діти, не поділивши свої знахідки, деякі книги розірвали ще в грядках, а деякі понесли додому, проте жодна з них не збереглась.

Ганна з подругою Василиною Сергій Босюк

На жаль під час цих подій односельчан настигла велика трагедія. В той же час, коли руйнували панський маєток, люди також кинулись грабувати і спиртзавод.

Як люди масово побігли з відрами розкрадати спирт на завод, побігла за ними і моя мати. Принісши відро спирту додому, хотіла повернутись і набрати ще. Але в той момент на заводі стався потужний вибух, і мати більше не наважилась туди піти

Коли в резервуарі рідини залишилось небагато, хтось вирішив підсвітити собі вогнем, що стало для людей фатальним — випари спирту зайнялись та вибухнули з великою силою.

Багато людей тоді згоріло живцем. Охоплені вогнем вони рятувались стрибаючи у річку, а коли виходили з води, то знову займались. Палала і сама річка. Обгорілі люди бігли селом, залишаючи після себе сліди із власної шкіри

«Життя в німецькій окупації»

Уже через два роки в село прийшли німці і жити стало ще важче. Постійні бомбардування, обстріли, розруха, голод, холод та смерть не шкодували нікого.
Пригадує Ганна Михайлівна, як низько летіли ворожі літаки, ледь-ледь не зачіпаючи груші, що росла в городі, як вони скидали бомби, як вилітали вікна в хатах, як стріляли гармати, кулемети, свистіли кулі. Увесь цей жах війни і досі постійно постає у її пам’яті.

Була також пригода, що трапилася з Ганною та її подругою Василиною. Біля річки, де купалися німці, вони побачили біля одягу одного із солдатів наручний годинник. Подруга схопила його, і обидві чимдуж побігли городами до села. Німець, угледівши їх, кинувся доганяти і кричати услід «Halt!», «Halt!».

Кажу до Василини — «Кинь, бо уб’є!», а вона біжить тримаючи годинник. Я знову кажу — «Кинь, бо уб’є обох!». Тоді вона його нарешті кинула, і ми втекли, залишившись живими

«Тяжкі післявоєнні роки»

Після закінчення війни у селі почали відкриватися школи. Але Ганна не мала змоги ходити навчатися, бо доводилось пасти корів.

Сталося так, що одного дня сім’я залишилась без хати. Вона згоріла у пожежі, яка знищила 4 будинки. Тоді гасити вогонь було нічим, то ж вигоріло все вщент. Попросилися на зиму до сусідів у землянку, яка була викопана під час війни для укриття від бомбардування та обстрілів. А потім купили хату у селі Тутовичі та перевезли її на місце тієї що згоріла.

Через деякий час сестри Марія та Христина одна за одною повиходили заміж та відокремились, а згодом відслуживши в армії одружився і її брат Василь. Ганна залишилась з батьками.

сестра Марія із синамиСергій Босюк
сестра Христина із чоловікомСергій Босюк
брат ВасильСергій Босюк
Рідня Ганни

Тяжке післявоєнне життя загнало 18-річну дівчину на Донбас, де вона працювала у шахті на глибині 320 метрів. Штовхала вагонетки з породою, та подавала порожні для навантаження вугіллям, а також підносила динаміт для підривників.

Було дуже страшно, увесь час здавалося що завалить. Одного разу навіть посипалось каміння i сильно поранило руку. Але треба було працювати.

Якось після зміни йшла сама до підйомника, і розрядився акумулятор ліхтаря. Куди іти, кого кликати? Ніхто ж не почує. Тоді нагнулась та рукою взялась за рейку, і таким чином рухалася вперед. Аж ось, коли попереду почулись голоси і проблиснуло світло, від радості мало не розплакалась. Це були чоловіки із іншої зміни, які поділились одним із своїх акумуляторів. Так і вибралася із підземелля.

Сергій Босюк
Сергій Босюк
На Донбасі

Ганна працювала під землею більше року до того моменту, коли в шахті не загинула її подруга. Після цього звільнилась та приїхала додому. Але невдовзі знову завербувалась вже у Миколаїв, де виконувала різну роботу. Не раз була голодна до сліз, покидали сили, але молодий організм боровся, бо треба було вижити.

Якось їхали бортовою машиною, і вдалось угледіти купюру, що лежала на дорозі. Стала кричати, що у неї щось випало, щоб водій зупинився. Коли машина загальмувала, зіскочила і побігла за тими грошима, як виявилось, то була купюра у 5 рублів.

Чоловіки потім питали, чому не сказала одразу, що то гроші? Так ви ж їх одразу собі б забрали? — сміючись відповіла я їм

На ці гроші накупили хліба та риби, і всі змогли наїстись досита, вперше за довгий час

На випровадинах (в центрі у темному одязі)Сергій Босюк
На випровадинах (перша ліворуч)Сергій Босюк
У МиколаєвіСергій Босюк
Із подругами (зверху, перша праворуч)Сергій Босюк
Із подругами (внизу праворуч)Сергій Босюк
У Миколаєві

Після того, як із заробітків повернулась додому, приблизно у 1955 році, влаштувалась робітницею у Сарненський лісгосп, де насаджувала ліс, та обробляла насадження. Але згодом знову поїхала далеко від дому — цього разу в Крим, на будівництво. Не залишилась у далекій стороні, повернулася у рідне село. Влаштувалась на роботу в Антонівську лісопильню, а згодом — відрядження в Архангельськ, що на півночі Росії, на лісозаготівлю.

Жили та працювали в тайзі. Різали ліс, рубали на дрова, вантажили до вагонів вузькоколійки і відправляли. Вілтку спали в бараках, а зимою у вагончиках. Зустрілась навіть із бурим ведмедем, а водилися також і білі. Вовки вили щоночі. 

Було також, що заблукала, відійшла назбирати трохи великих як вишні чорниць, і незчулась як віддалилась від своєї бригади. 

Чула, як гукали, але не знала, куди йти. Врятував мене гудок паровоза, який подали для орієнтиру
Сергій Босюк
Сергій Босюк
У Архангельській області (Росія)

«На схилі літ»

Після повернення додому Ганна пішла працювати у колгосп, який ще тільки починав розвиватись, де стала працювати у ланці. Особисте життя якось не склалося, тішилась лише племінниками, які частенько забігали у гості. А поховавши батьків залишилась сама у батьківській хаті.

Сергій Босюк
Сергій Босюк
Сергій Босюк
Старенька хатина баби Ганни

Проходили рік за роком, і незчулась як у віконце постукала старість. Ніби не з нею це все було, наче наснився сон. Незабаром Ганні Михайлівні виповниться вже 86 років.

Спогади, спогади... Хоч і пам’ять уже не та, але інколи та щось і спливе те, що заховалось у закутках пам’яті. А скільки ще не розказано, скільки не написано про пережите, вистраждане,про те як самотність тисне з усіх боків, і нема кому пожалітись та розказати про наболіле. Хочеться навіть просто з кимось посидіти і поговорити про будь що. Жінка дякує Богу за те, що ще дає їй сили просто жити і радіти кожному прожитому дню.

У світлиці ​ Сергій Босюк

 

Коментарі: