Якби пам`ятники могли говорити. Монолог «Баби Зої» із Канонич

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Стоїть у селі Каноничі пам’ятник, який спершу називався «Жінка». Встановили його у 1968 році, і первісна вартість складала 2000 рублів — чималі гроші на той час. Сьогодні хтось називає його «Колгоспницею», а хтось — «Бабою Зоєю». Кажуть, що він унікальний, інших таких в Союзі не було. Він пережив декомунізацію, і сьогодні йому дали нове життя.

Після розвалу колективної системи господарювання і колгоспу імені Калініна та його правонаступника сільгоспкооперативу «Бережанка» всі пам’ятники передали на баланс сільської ради.

Утім, у 2014 році Калініна скинули з постаменту, а «Жінка» була в доволі занедбаному стані, потребувала реставрації. В багатьох були побоювання, що її як символ колгоспої епохи спишуть на звалище історії.

Однак здоровий глузд переміг.

А що власне про це думав би сам пам’ятник, якби міг? Ми спробували описати від імені самої Баби Зої частину історії, якої був свідком цей постамент, очима самого пам’ятника.

Вийшло прикольно, повчально і ... трохи несподівано.

Має ж бути у жінки своя таємниця

Я — пам’ятник, що стоїть на роздоріжжі з Канонич на Новаки, Озеро та Осову, в народі прозваний «Баба Зоя»,  

Я — унікальний пам'ятник Жінці, такого в усій Україні ніде нема.

Чесно кажучи, я вже трохи втомилася тут стояти. Чому, спитаєте? Бо пам’ятники старіють і вмирають тоді, коли вони нікому не потрібні. А оскільки давно немає колгоспів, то й мене вже ніхто не сприймає як символ епохи — лише як незрозумілу скульптуру, яка вказує невідомо куди.

Встановили мене тут у 70-тих роках минулого століття. Я, звісно, знаю і свого архітектора, і навіть день, коли мене виготовили і встановили на постаменті. Але поскільки люди вже забули ці числа, то нехай це залишається моєю маленькою таємницею. Має бути у жінки своя таємниця, правда ж ? Може хтось її колись розгадає. Для історії...

Я усі дні пам’ятаю — але кому сьогодні треба байки колгоспниці Баби Зої?

Я пам’ятаю ті дні, коли село ще було іншим

Я бачила, як будували колгоспний двір і дорогу на Новаки. Колгоспу вже нема, а обори ще стоять; стоїть і дорога ще з тих, радянських часів — бо будували тоді на совість.

Там, де стояв на постаменті Калінін, — колись був старий дерев’яний клуб. Пам’ятник сталінському міністру поставили, бо колгосп у Каноничах носив тоді його ім’я. Він став третьою скульптурою у селі. Першими поставили стелу в честь визволення краю від німецько-фашистських загарбників і мене, в одному році.

Я бачила і міліцію, яка ганяла виродків, що нищать наші землі у пошуках сонячного каміння. Я бачила циганський табір, який не раз їхав на Озеро — але не на конях і в кибитках, а на жигулях і мерседесах. Я багато що бачила за тисячі днів і ночей — така вже в пам’ятника робота.

Але розкажу вам про день, що ледь не став останнім у моїй власній історії.

Від страху у мене фарба посіріла

Це була п’ятниця, 21 лютого 2014 року. По всій країні правилися панахиди за вбитими Героями Майдану. А в той же час група молодих людей, налаштованих проти всього комуністичного минулого, планувала свій акт декомунізації...

У Каноничах є клуб. До нього приїжджає молодь. Кожен вечір стоять машини, волає музика і чутно верески. Іноді й постріли лунають.

Уночі голову пам’ятнику Калініну, що в центрі села, знесли, одні руки і тулуб лишилися. Голову волокли аж до дитсадка, залишивши, як від саночок, дві паралельні доріжки.

Я дуже злякалася: це друга у черзі — я буду. Від страху у мене і фарба посіріла, і постамент пішов тріщинами. Я тоді ще довго боялася, бо ж бачила наступними днями марну спробу молодих поліцейських знайти винуватців калінінопаду.

Ви собі не уявляєте того відчуття, коли ти ні в чому не винен, але приречено чекаєш наглу смерть.

Ви знаєте, скільки побачень біля мене було?

Ми — не ідоли, а пам’ятники свої епохи. Я пам’ятаю колгоспну епоху, бо фактично і є її уособленням. Погана чи хороша була ця сторінка — не мені судити. Це вже історія, і її не перекреслиш. Так, мене можна розібрати і викинути на смітник. Але навіщо воювати з пам’ятниками?

Комусь, може, цікаво прийти та подивитися на свою молодость... Ви знаєте, скільки побачень біля тих монументів було? О-о-о!

Чую, недавно діти кажуть на автобусній зупинці: «В Кананичах Лєніна скинули». А де ви бачили у Каноничах Лєніна? То ж Калінін стояв. Навіть не знають, з ким боролися.

У деяких містечках і селах зберігають старовину. Якщо хтось не догодив народу, звозять такі речі на один майданчик, чи в музей віддають. І там на них приходять дивитися, як на своє минуле.

А ми старе нищимо, та нове не будуємо.

Як пам’ятники отримують ім’я

А знаєте, чому мене назвали Бабою Зоєю? Курйозна історія тоді вийшла. Зараз її переповідають на всі лади, і як тільки не розшифровують моє ім’я! Заждіть, я розкажу вам усю правду.

Була колись у Рафалівці МТС — машинно-тракторна станція. Вони по підрядах виконували роботу по всьому району, бо в колгоспах ще не було вдосталь свої техніки.

Так от, працювала там жіночка, яку звали Зоєю. Вона підвозила пальне та мастило до тракторів і комбайнів. І якось приїхала в Каноничі, заправила техніку у полі неподалік мене. А коли здавала назад — добряче зачепила постамент.

Ото після ремонту і стали мене прозивати механізатори МТС та люди в селі Бабою Зоєю.

А я нічого, звикла вже.

Це ж здорово — мати своє ім’я! Тепер я іменний і унікальний пам’ятник.

Отруєні бджоли помирали у мене на руках

Чекайте-но, розкажу вам свіжішу історію. То було на початку травня цього року. Десь на видноколі в напрямку Озера гуділа техніка, — там інвестори, кажуть, взялися відроджувати поля.

Аж тут у мій сон увірвалося тоненьке дзижчання комах. Якесь незвичне воно було, я аж прокинулася. Виявилося, то бджілки до мене прилетіли, шукати прихистку. Чимось ті аграрії покропили поля, що бідні бджілки на льоту падали. Кілька комах лише до мене долетіли. Тут і повмирали, на руці у мене. Так шкода їх — аж за душу взяло.

Ви, люди, мало того, що жорстокі один до одного, то ще й природу довкруги себе нищите...

Але насправді я хочу подякувати усім людям, які недавно дали мені друге життя. Бачте, як я помолодшала? Тепер мені знову хочеться першою прокидатися, виглядати вранішню зорю і першою зустрічати новий день. Завдяки небайдужим людям я  знову знайшла своє місце у житті.

Виявляється, я комусь таки потрібна.

Дякую вам за повагу до Жінки!

За матеріалами Галини Тєтєнєвої.

Автор дякує за допомогу у підготовці матеріалу Каноницькому сільському голові Василю Дуляницькому. 

---

У 2019 році Каноницька сільрада найняла місцевих художників, і вони значно обновили образ колишньої колгоспниці-трудівниці.

Подивіться на ці світлини і скажіть, де тут привиди минулого?

Тепер, після реставрації, уже ні в кого не підніметься рука на це уособлення поліської жінки-трудівниці.

Мабуть, такий досвід Каноницької сільської ради — дати друге життя пам’яткам історії — треба переймати й іншим містечка і селам в Україні.

Адже пам’ятники не винні, що їхня епоха пройшла. Комусь легше прибрати свідка старої історії, а в Каноничах придумали і втілили в життя свою нову історію.

І тепер легенда про Бабу Зою — уже частина історії всього села. І просто цікава історія про пам’ятник, який отримав власне ім’я.

Коментарі:

Останні новини