Світ, у якому живемо, вкрай нестабільний, оскільки сповнений небезпек. Над нашими головами вже літають гіперзвукові крилаті ракети. Ми дихаємо попелом Чорнобиля і Фукусіми. Так і не справившись з банальним грипом, світ зіткнувся з новим агресором-невидимкою – коронавірусом. І з великим сумом доводиться констатувати, що економічним прогресом людство заганяє себе в екологічний тупик. Згадаймо хоча б пластик, яким homo sapiens буквально огорнули себе. Але, відсторонившись від усього масиву загроз, затримаймо погляд на звичайній електробатарейці, яку мило, по-домашньому називаємо «пальчиком»…
Скільки «пальчиків» у тебе?..
Якщо виходити з первісного смислу слова, пальчиків у нас, звісно, десять. Ну… ще стільки ж на ногах. А чи цікавилися ви, скільки пальчиків-батарейок проходить через ваш дім упродовж року? Бо ж у годинниках – вони, у ліхтариках, дистанційних пультах управління, дитячих іграшках – теж вони. А ще ж бувають і так звані крони, й численні акумулятори. І всі ці пристрої цілять у двох напрямках. З одного боку, творять комфорт (бо ж не уявляємо життя без простих на вигляд джерел енергоживлення). А з іншого – вони й псують нам життя, коли, відслуживши строк, стають сміттям і потрапляють у сміттєву урну. Так і кортить мовити: пальчики знають собі ціну! Розуміють, скільки важливої сировини тримають у собі, і мстять нам за нерозважливість, за те, що увібганий у них скарб вважаємо сміттям.
Але скільки, все-таки, пальчиків-батарейок треба в кожному домі на рік?
Особисто мені для настінних годинників, дистанційних пультів, ліхтарика та фотоапарата їх треба дванадцять. Якщо кожна батарейка важить грамів десять, то в сумі (10 х 12) виходить 120. А коли кількість сімей, що проживають у Володимирці (приблизно 2 тисячі) помножити на 120, буде не що інше, як вага всіх використаних впродовж року батарейок – 240 кілограмів.
Майже чверть тонни пальчиків з вражаючою байдужістю викидають володимирчани у сміття! Тож уявіть собі помсту, якою віддячують людям викинуті пальчики. Вона не зразу помітна, тим не менше – вражаюча.
Після вигоди – біда…
Вона, ця біда, у більш-менш відповідальної людини не викликає сумніву. І криється ця біда у загалом корисному вмісті пальчиків-батарейок. Адже кожна батарейка – це солідний набір важливих хімічних елементів, основні з яких – свинець, ртуть, нікель, цинк і кадмій, а також лужні матеріали. Доки батарейка ціла, вона не становить особливої загрози. Але кожний, мабуть, помічав, що після тривалого зберігання вона вміє потекти, виділяючи якусь «паморозь» або ж щось в’язке і драглисте. Такої батарейки треба негайно позбутися, оскільки стає шкідливою для здоров’я. Але й потрапивши на смітник, вона залишається небезпечною, тільки вже не для нас самих, а й для інших людей. Проіржавівши, металічний корпус пропускає вміст пальчика, і вся ця таблиця Менделєєва потрапляє у землю, розмивається дощами і ґрунтовими водами розноситься надокола.
Згадайте, скільки батарейок викидає лише Володимирець. І ця викинута свинцево-ртутно-кадмієво-нікелева маса – «бомба» уповільненої дії, що вибухає впродовж десятиліть. Давно обриднувши, правдивим залишається твердження, що кожний пальчик отруює 20 квадратних метрів землі. А це значить, що на цій 20-метрівці не зможуть вирости два-три дерева, зате загинуть двоє кротів чи кількасот дощових черв’яків – корисних створінь, які роблять землю родючою.
Поза сумнівом і те, що свинець уражає нирки, печінку, нервову систему, кістки і кров; кадмій – легені і нирки; ртуть – нервову систему, печінку, нирки і шлунок; нікель і цинк – підшлункову залозу, кишечник, печінку, головний мозок; луги – слизові покриття і шкіру. Справжній букет недуг! От тільки «аромат» його далеко не бажаний.
Батареєчки, збирайтесь!
Батарейкам, звісно, не накажеш, а от собі – можна, і хто відчув таку потребу, той так і зробив. Майже тонну зібраних у Рівному пальчиків відправили на переробку у грудні минулого року. А не так давно, 1 вересня цього року, їх кількість була вже вдвічі більшою. Звісно, знайшлися люди доброї волі, які взялися за діло. Але важливо й те, що в них за спиною була потужна підтримка з боку міської влади. На боротьбу з мовчазними вбивцями-батарейками спрямували 100 тисяч бюджетних гривень. До утилізації пальчиків підключили комунальне автотранспортне підприємство №1728. І все тому, що утилізація батарейок – процес тривалий, складний і дорогий. Переробка лиш одного кілограма обходиться в 62,1 гривні!
Зібрані батарейки з КАТП-1728 забирав замовлений у Львові екобус. А вже звідти відсортований вантаж відправляли у Польщу, оскільки власного переробного підприємства в Україні немає (навіть придбаний сміттєпереробний завод наш облцентр довгий час не міг запустити!). Є надія, кажуть в КАТП, що в Рівному з’явиться власна сортувальна лінія. Тоді й інші міста та села простіше утилізуватимуть відпрацьовані батарейки.
Втім, хто не спав і не гаяв час, той бачив, що і як слід робити. Лиш у Рівному організувалося п'ятнадцять приймальних пуктів, і в їх числі – зверніть увагу! – Рівненська міськрада, міськвідділ поліції, два університети, центр надання адмінпослуг та служба з надзвичайних ситуацій. Добрий приклад «інтелектуалів» наслідували всі інші, зокрема й гощанська райредакція, де теж організували збирання відпрацьованих пальчиків.
Торговий центр «Епіцентр», м. Рівне
А що ж ми? Невже гірші?
Може, навіть у числі перших Володимирець уже пробував «розібратися» з пальчиками. Кого це цікавило, той пам’ятає, як школярики зносили батарейки в рідний колегіум і зсипали у спеціальний ящик. Кажуть, ініціатором доброго почину був усе той же непогамовний директор колегіуму Анатолій Федорович Остапенко. А його заступниця Світлана Володимирівна Приходько згадує, як охоче на цей заклик відгукнулася дітвора. Виставлений ящик швидко наповнювався. От тільки… прекрасна іскра колективного почину несподівано згасла. Пальчиків назбирали і раз, і вдруге, але львівські партнери попросили ту вторсировину більше не надсилати: вартість переробки виявилася надто високою.
Тоді ж перестали приймати батарейки і в зерновому кіоску на розі вулиць Миру і Повстанців. Ртутно-кадмієвий «потік» через смітники знову спрямувався у живу природу. І ось, через роки, крига начебто скресла: раз і вдруге долетіли вісті про заготівлю батарейок у Рівному; а відтак до цього підключилися й ряд магазинів у Вараші. Це було здорово – і я взявся за телефон. Прикро, але «Інтертех», один із найбільших райцентрівських продавців батарейок, не порадував: ні психологічно, ні технічно там не готові приймати спожиті батарейки. Подібна позиція і в райспоживспілці. Кажуть, продавати продають, а заготовляти – марудно й затратно. А от у колегіумі хоч зараз готові засукати рукави і відкрити шкільний заготпункт. Для цього обіцяють зв’язатися з рівненськими ентузіастами і домовитися з ними про співпрацю. І справді, хіба не можна зібрані у Володимирці батарейки відправляти у Рівне? Адже живемо на затруєній хімією землі, і за її чистоту найкраще боротися спільно. Треба тільки відмовитися від позиції «моя хата скраю».
Що обіцяє день завтрашній?
Світ уже набув певного досвіду у поводженні з небезпечними відходами, зокрема і з батарейками. Як видно з відкритих джерел, у країнах Євросоюзу збираються кошти у виробників (або імпортерів) тієї продукції, яка згодом стане небезпечним сміттям. Організації-збирачі передають гроші переробникам і контролюють процес утилізації. І тут торкнімося розмови, що відбулася з одним із засновників приватного підприємства «Борій» Анатолієм Андрійовичем Бортніком.
«Борій», на жаль, теж ще не долучився до утилізації батарейок. Але приємно було побачити, що серед підприємців, попри всю їхню любов до прибутку, зріє розуміння, що не хлібом єдиним живе людина. На думку Анатолія Андрійовича, ми не бідний народ. Хоч би тому, що підприємливий німець не соромиться здати пляшку на приймальний пункт, а у нас вона під ногами, а приймальних пунктів – катма! То дуже мало – у чомусь людину переконувати. Навіть зрозумівши, можна полінуватися чи посоромитись. Але все станеться, якщо показати людині вигоду. При бажанні можна відкрити приймальний пункт по збору батарейок. Але на землю під приміщення нараховуватиметься земельний податок, а на зарплату приймальника будуть нарахування. Так і всихає гарний задум на корені. Але це не безвихідь. Раз є виробник потенційно небезпечної продукції, то мають бути і його зобов’язання, і суть їх у тому, щоб ця продукція у вигляді вторсировини поверталася до виробника.
Скажіть, чим не європейське мислення? От тільки Володимирцю, тим більше – маленькому селу, такий рівень виробничої і торговельної культури поки що недосяжний. Тут уже держава впровадженням розширеної відповідальності виробника повинна сказати рішуче слово. І спроба, до речі, була. З імпортерів, які ввозили подібний товар, певний час збиралося мито на переробку. Але зібрані кошти, як стверджує преса, не потрапляли до переробників. Очевидно, потрібна повторна і вже не корупційна спроба. І це – виправданий світовий досвід, коли, купуючи батарейку, покупець оплачує її утилізацію і відкриває тій батарейці шлях на переробку.
Завод з утилізації батарейок в м. Бремерхафен, Німеччина
У США батарейки утилізують невеликі приватні компанії, і їх спонсорами стають самі виробники джерел живлення (так їм простіше контролювати утилізацію). Виробники і великі магазини в ЄС, продаючи нові батарейки, в обов’язковому порядку приймають відпрацьовані, інакше – 5000 доларів штрафу. До того ж, здаючи стару батарейку, покупець отримує знижку на нову. А японці збирають і зберігають батарейки доти, доки не з’явиться оптимальна технологія їх переробки.
На жаль, ми лише виходимо на цей шлях. Але добре, що прокидається бажання йти. Зазвичай у нас цим займаються волонтери, і вони радять здавати батарейки у пункти прийому. Матимемо надію, що й у наших поселеннях такі точки незабаром з’являться. Не втрачатимемо надії і на те, що запрацюють відповідні законодавчі механізми та появиться єдиний центр для збору відпрацьованих джерел живлення, звідки вони відправлятимуться на вже оплачену утилізацію. Як-не-як, батарейки купуємо за кордоном – і в їхню вартість входить утилізаційний збір.
Олексій ГОРОДНИЙ.
