У родину володимирчан Ніни і Леоніда Петрини нещастя прийшло раптово, із телефонним дзвінком з військової частини. Подружжю повідомили, що їх син Ярослав Петрина загинув від пострілу у голову на бойовому чергуванні. Ця трагедія за кілька днів сколихнула весь Володимирець та навіть всю Україну. Обставини смерті наразі розслідуються. Але про що мовчить командування застави на Закарпатті?
УВАГА! Матеріал містить фотографії, які можуть шокувати, не рекомендується до перегляду дітям і людям зі слабкою психікою!
До армії йшов з мрією стати офіцером
Ярославу 7 жовтня було 23 роки. Цьогоріч у січні він захистив дипломну роботу у Львівській політехніці та з дипломом інженера-конструктора вже будував плани пошуку роботи за фахом. На строкову службу хлопця призвали разом з іншими земляками у червні, під час першої у 2020 році відправки призовників Володимирецького ОРТЦК та СП.
Ярослав Петрина в учбовому центрі .
Нічого не віщувало біди. Хлопчина чотири місяці служив у навчальному центрі. Ставши кінологом, вже запланував продовжити військову службу і отримати звання офіцера. Не зрадів направленню на Закарпаття. Бо лихі слухи ходять про ті застави. «Покупець» із Закарпаття, літній офіцер, познайомившись з кінологами, саме на Ярослава звернув увагу і зі співчуттям запитав: «Синок, а ти знаєш, куди їдеш?». На ствердну відповідь солдата офіцер якось дивно зреагував і довго дивився на солдата.
Після успішного завершення курсу навчання Ярослав Петрина прибув у перших числах листопада у Чопський прикордонний загін з Беллою, молодою німецькою вівчаркою. Одразу отримав звання молодшого сержанта та став командиром відділенням (МІПС 2-і категорії — інструктор кінологічного відділення ВПС «Соломоново» молодший сержант строкової служби)
Син розказував мамі, що в наряді по тридцять-сорок кілометрів виходжували. Кордон чималий. І 9 листопада в те злощасне, останнє у своєму юному віці чергування, у складі прикордонного наряду на охорону українсько-угорського кордону він вийшов без собаки, бо та захворіла.
Ярослав Петрина – випускник «Львівської політехніки»
Вогнепальне поранення при невідомих обставинах
О дев’ятій ранку 10 листопада, на офіційному сайті Держприкордонслужби України з’явилась новина про загибель володимирчанина. Зокрема зазначено, що «…про надзвичайну подію повідомив військовослужбовець, який ніс службу з охорони українсько-угорського кордону у складі прикордонного наряду. Він почув постріл та згодом виявив свого колегу (який ніс службу зі штатною зброєю) з вогнепальним пораненням. На місце події викликали карету швидкої допомоги та співробітників Нацполіції. Медики констатували смерть 23-річного військовослужбовця строкової служби… Наразі встановлюються обставини, що призвели до загибелі військовослужбовця. Держприкордонслужба висловлює щирі співчуття родині військовослужбовця у зв’язку з непоправною втратою».
9 числа о 19-тій вечора батькам повідомили про смерть сина, проте ті ще не могли ні усвідомити лихо, ні зрозуміти, що робити далі. А телефон сина мовчав. На ранок мама додзвонилась до представника частини і вимогла чесну відповідь – її син не самовбивця.
Вже тепер, через тиждень після похорон, мама Ніна розповідає, як слідчий, котрий веде слідство на заставі, де служив син, запевняв, що вони й самі шоковані подією, бо застава вважається спокійною і основні шляхи контрабандистів у них не пролягають. Тоді як ця трагедія сталася?..
У лікарському свідоцтві про смерть, що його вручили батькам представники військової частини разом з «вантажем-200», зазначається: «судово-медичний експерт дав заключення: деструкція речовини головного мозку, багатоуламковий перелом кісток склепіння та основи черепа, наскрізне вогнепальне поранення голови, ушкодження внаслідок пострілу з карабіну чи великокаліберної вогнепальної зброї. Намір не визначений... Виявлений в прикордонній смузі навпроти знаку №357».
Син, який вартував кількох доньок
Ніна Василівна виїхала разом з Миколою Юрахом та комісаром Сергієм Лісняковим на зустріч з сином увечері, 11 листопада. Супровід покійного, військові, на трасі у Полицях дозволили побачитись з сином: «Мамо, підійдіть». Перше, що жінці кинулось в очі – його вираз обличчя. Вираз, який за словами мами, говорив про мученицьку смерть.
Увечері солдата доставили додому військові з частини, де той служив
– У сина на щоці була така мила ямочка. Особливо помітна, коли сміявся. А це у труні лежав, як воскова лялька. Ні ямочки, ні зморщечки, вже нічого не було. А синові губи! Боже ж ти мій, як я знаю свою дитину! Як себе! Яку ж він смерть мученицьку прийняв! По губках я його побачила, що він так не хотів вмирати! Він так любив мене! Як там його не замальовували, як не заліплювали косметикою, а материнські очі і серце не проведеш! – голосила мати над світлиною солдата з собакою.
Мама Ярослава онкохвора. Їх, синів, у неї з чоловіком Леонідом двоє. Ще є старший, Роман, а покійній донечці нині було б 27 років. Старший Роман, до слова, теж військовослужбовець-строковик. Але саме Ярослав для мами був і заміною донечок, і підтримкою, і порадником та гордістю.
Похорони солдата
– Він так мною дорожив! Він казав: «мамочко, як я тебе люблю!» Це така світла дитина, розумієте? Це була дитина від Бога! Та ви сусідів спитайте, кого завгодно – всі підтвердять, яким прекрасним хлопцем він був. Він має мій характер. Буде з останніх сил терпіти, але зробить все, як слід. Все мріяв, все планував… І це хочуть подати як самогубство? – знов у безмежному горі заламує руки і ридає мама Ніна.
Ділився з мамою планами, вже й будучи строковиком. Вирішив стати кінологом, хоч мама і відмовляла. Адже міг би, як інші хлопці-прикордонці, відслужити той рік десь на Волині, у спокої. Але вирішив продовжити навчання у військовому виші, вже й до вступу у наступну кампанію готувався.
На вишколах і марш-кидках був терплячим, до військового ремесла – здібним. Це вже мамі розказав офіцер з Ярославової частини.
Ніколи не вживав спиртного і не палив. Друзів мав, але здебільшого був вдома. Закінчив Володимирецький колегіум. Анатолій Остапенко теж з теплотою згадує свого учня – старанний був, вмілий і спритний.
Зустрічали і хоронили земляка з почестями
Неписане правило є в поліщуків – героїв з почестями зустрічати. Тож і цього разу оперативно спрацювали побратими ветеранської спілки «атошників», налагодили комунікації з супроводом покійного і зустріли разом з родиною на межі Рівненщини, з боку Волині.
Жителі Полиць, Рафалівки, Довговолі, Володимирця вийшли у той сирий вечір зі свічками, щоб вшанувати останній шлях солдата до домівки. На похорон прийшло кількасот людей. Хоч і не було представників частини, але ветерани українсько-російської війни та капелан були до кінця поряд з загиблим і родиною.
Похорони Ярослава Петрини
Вони й винесли на руках до людей труну з молодим побратимом. За убієнного священник прочитав молитви. Над труною вбивався старший брат, батько, а мама, геть знеможена від горя, не зводила очей з синочка у парадній формі.
Почесною вартою, разом з директором колегіуму, супроводила Ярослава рідна школа. Поліція супроводжувала процесію.
Хоронили з ветеранами АТО, ООС, школярами та родиною
Шлях через увесь Володимирець перед труною з прикордонником, вкритою стягом, друзі встеляли квітами, а хрещений батько Ярослава ніс коровай.
А на кладовищі, коли опускали тіло солдата у могилу, тричі прозвучав салют та Славень держави, яка втратила ще одного гідного свого сина.
Похорони Ярослава Петрини
Гімн над погребінням так і не зміг пролунати потужною силою, на всі груди, бо кожен, хто його співав, ковтав сльози, а мужні ветерани лиш опускали очі до землі, щоб тих сліз не показати.
Над могилою відкрились жахливі факти
Ще виносячи труну з дому, військові зауважили дивний вигляд покійного. А на кладовищі рідні відкрили для всіх жахливу річ, коли зняли з обличчя покійного макіяж – обличчя покійного було у свіжих гематомах.
Перебите перенісся, синці на підборідді, губах, вухах, під обома очима – майстерно замакіяжене ритуальщиками Закарпаття…
Рідні не вірять у суїцид
Сьогодні родина Ярослава Петрини категорично відкидає можливість самовбивства сина. Вони будуть боротись за правду і честь дитини. Підтримкою Ніні Василівні стали десятки матерів, які теж пережили трагедію втрат.
Телебачення «Рівне 1» висвітлило похорони, і вже вся Україна знає про трагедію поліської родини. Сподіваюсь, слідству чи рідним вдасться пролити світло на причини смерті і отримати у скорому часі остаточний вердикт слідства. Сподіваються всі…
Смерть строковика Ярослава Петрини – не єдина на Закарпатті
Жахлива новина і відсутність достатньої інформації у ті дні змусили мене шукати хоч якихось фактів. Тож мандруючи безмежним інтернет світом натрапила у пошуковику на подібні новини:
Березень, 2020: «…На Закарпатті на ділянці Мукачівського прикордонного загону, в селі Ділове, знайдено мертвим 20-річного прикордонника… Військовослужбовець 2000 року народження перебував на ділянці Мукачівського прикордонного загону протягом останнього місяця в посиленні. До місця події була викликана швидка допомога і співробітники Нацполіції. Власне, медики вже після прибуття констатували смерть військовослужбовця. Попередньо розглядається версія – самогубство… Незрозуміло, але чомусь в доповідях фігурує, що загиблого виявлено перевіряючим офіцером, хоча в складі наряду було декілька військовослужбовців. Кримінальне провадження зареєстровано за ч. 1 ст.115 КК України»
Червень, 2017: «Днями під Чопом Закарпатської області від вогнепального поранення загинув військовослужбовець строкової служби з Новоукраїнки Філоненко Артем Юрійович. Наразі встановлюються обставини гибелі… Згідно з документами, смерть наступила о першій годині ночі, а батькам про це повідомили аж об 11 наступного дня. Спочатку їм сказали, що син отримав поранення через необережне поводження зі зброєю; потім – загинув під час затримання контрабандистів; а згодом надійшло повідомлення, що це самогубство. Щоб дізнатися справжню причину смерті сина, сьогодні батьки написали заяву, на підставі якої зараз ведеться розслідування. Наразі військові прокурори проводять слідчі дії, щоб встанови обставини та причини смерті військовослужбовця строкової служби…»
Подібних новин ще є кілька. А от у фейсбук групі «Патріотичне братство прикордонників України» є свіжий допис про цю трагедію. У ньому прозвучала й така інформація:
«За офіційною доповіддю з управління прикордонного загону, близько 17 години 09.11.2020, під час несення служби в прикордонному наряді «Прикордонний патруль» у складі двох військовослужбовців, молодший сержант Петрина, будучи старшим наряду, здійснив собі постріл в голову з АК-74. Куля потрапила в лобну частку черепа… З невідомих причин командування прикордонного загону до місця поховання не прибуло… Звісно, висновки зроблять слідчі. Але запитань залишається досить багато».
Тож бачимо слідуюче: так, його табельна зброя – АК-74, а судмедексперт встановив зброю вбивства – карабін або великокаліберна зброя. Тобто карабіну у нього не було і тому варто виключити припущення самовбивства. А синці?..
У вищезгаданій групі, під цією публікацією про смерть Ярослава Петрини є й цікаві коментарі. От деякі з них:
Олександр Фалендиш Якось занадто спокійно служба сприймає постійні смерті та самогубства прикордонників на Закарпатті. Зайняли позицію імпотентів… Скоро вбити прикордонника буде нормою для контабандиста?
Василь Базавлуцький Це вже другий випадок на Закарпатті в 2020. Подібний в 2017, 2007...... хтось має почерк з прикриттям в прокуратурі (своє бабло не пахне).
Від автора.
Основою матеріалу послужили згадки матері, Ніни Петрини. Особиста присутність на похоронах дала можливість власними очима переконатись у жахливому стані тіла покійного.
Ця розповідь, на прохання родини солдата, має лише висвітлити реальні факти. Бо якщо мовчати, то українські родини й далі будуть отримувати з таких застав «Вантаж 200», замість живих синів-захисників, які йдуть служити народу України. І не з зони бойових дій, а з мирної території.
