Вона народилася в Умані, дитинство провела в селі Гавчиці і в Луцьку на Волині, а відтак два роки вчилась у Варшаві і чотири – у Парижі. Повернувшись на Волинь, певний час жила у Дубно, відтак – в Острозі. А маючи вже дев’ять десятків літ, заповіла похоронити себе у Гавчицях, поруч із батьками та дочкою.
Спаська Лідія Іванівна
З Володимиреччиною ніби й не пов’язана. І все ж, тонесенька ниточка такого зв’язку є. У квітні 1935 року зі своїм обранцем Василем Спаським Лідія Лисяна приїхала з Волині у село Тутовичі, і тутовицький батюшка їх повінчав. Отже, художниця проїжджала через Рафалівку й Антонівку. Однак право бути знаною на Володимиреччині заслужила не цим, а своєю творчістю, яка вже невід’ємна від Рівненщини.
Сама доля вручила їй пензель
Ліда була восьмою дитиною у сім'ї поміщика Івана Лук’яновича Лисяного. Їхнє чимале помістя неподалік Ківерців включало десятки гектарів лісу, сіно з лугів поставлялося на царські конюшні, пруди радували рибою. Але поміщик Лисяний ніколи не соромився мозолів на руках і залюбки працював на землі. Він був людиною-кременем, якій нічого не значило зігнути підкову чи зім’яти п’ятак. А ще йому дісталася добра людяна вдача. Не дивно, що й дочка Ліда, відзначаючись відкритістю і лагідністю, належала до тих благородних натур, які духовність ставили над матеріальним благополуччям.
У вісім років дівчинка вступила до Луцької гімназії – і сім’я переїхала у добротний батьківський будинок в центрі Луцька. Ще у ранньому дитинстві Ліда залюбки щось вимальовувала крейдою та вугіллям. Тут же, у місті, її надихали на творчість старовинні собори, замок, костели, монастирі і люди. Вона годинами могла вдивлятися в людські обличчя. Дехто, бувало, ніяковів під уважним дитячим поглядом. Насправді ж то народжувалася любов майбутньої художниці до портретного мистецтва, формувалося її вміння через риси обличчя передавати у фарбах характер людини.
Це своє вміння Лідія два роки шліфувала у приватній варшавській школі – і, з любов’ю згадуючи своїх учителів, не раз повторювала слова професора Слупського: «Найкраща квітка, яка розквітає в душі людини, – це почуття вдячності». Вона й залишену мамою невеличку спадщину не вагаючись пустила на навчання: поїхала у Париж, де в академії Жюліана осягала таїнства олійного живопису, а у відомої художниці Юлії Рейтлінгер вивчала темперний іконопис.
Поряд з іконописом найважливіше місце у творчості художниці займав портрет. Вона портретувала сотні людей, серед яких – дочка й онука визначного композитора Сергія Рахманінова, великий князь Кирило Романов, професор, хірург-невропатолог Олешкевич, окуліст Б. Г. Птиця, доктор фізико-математичних наук, співробітник Інституту теоретичної астрономії АН СРСР Олена Іванівна Полонська, оповідачка народних дум і билин Марфа Степанюк, архітектор Володимир Леонтович. Але кого б не малювала художниця, визначного вченого чи просту дівчину-полісянку, у кожному вона відкривала найкращі куточки душі й осявала портрет глибинним вогнем краси й доброти.
Багато хто вважає Лідію Спаську одним із найкращих дитячих портретистів сучасності. «Коли вона малювала портрет дитини, не обов’язково було їй позувати, нерухомо сидіти, – читаємо в одному з відгуків. – Вони могли рухатися, вертітися, говорити, а вона тим часом малювала, тонко вловлюючи складну гаму дитячих емоцій і почуттів». Безтурботна радість і неприхований смуток, напружена зосередженість і хитрувате лукавство – усе, що діється в маленьких серцях, проступає в дитячих обличчях. Бо діти виростають – і стають відповідальними за цей світ, і міра відповідальності формується дитинстві.
Але Лідія Іванівна не цуралася й пейзажу. І задля цього не раз із сином-геологом вирушала у мандри. Приїжджала у Казахстан, часто вирушала у гори Заіллійського Алатау і побувала на березі озера Іссик-Куль і в Кабардино-Балкарії. Навідувалась у Карпати, а на Кавказі пішки долала Головний кавказький хребет і з Дагестану потрапляла в Азербайджан та Грузію, відтак – у Сухумі, Батумі і Сочі. Де б не бувала, скрізь почувалася, як вдома, усіх вважала своїми близькими, і всі, незалежно від мови та віри, платили їй такою ж повагою. А вона, не відчуваючи втоми, малювала світ, що відкривався перед нею прекрасним Божим творінням.
«Я збирався вас застрелити…»
У Парижі Лідія Іванівна зустріла свого нареченого Василя Спаського. Він навчався у Свято-Сергіївському православному богословському інституті, але на ту пору вже встиг повоювати в армії Врангеля й емігрував разом із нею. Його і Ліду поріднила подібність поглядів на світ і на красу. А ще він був цікавою людиною.
Літо провели на Середземному морі.
А коли дійшло до одруження, мусили з Франції повернутися на Волинь: у молодят не було коштів на вінчання, а в Ліди – ще й метрики про народження. Так доля обох закинула до знайомого батюшки в Тутовичах, який обвінчав їх безплатно. Біле плаття наречена пошила ще в Парижі, а ромашки й волошки для весільного букета росли у полі поруч із церквою.
Портрет Северина Наливайка
Молодята поселились в урочищі Монахувка. Ці 65 гектарів лісу і боліт дісталися Лідії у спадок. Тож, позичивши у сусідніх поміщиків грошей, чоловік, найнявши людей, прорив п’ять кілометрів каналів, а осушену землю засіяв травою. Сіно збував для кавалерії, а збудований дім обставив власноруч зробленими меблями. Завели сад і город, мали бджіл, дві корови і порося. Займаючись господарством та дітьми, Лідія встигала й малювати.
Але почалася війна і все переінакшила. Як згодом згадувала, «невідомо стало, кому, від кого і куди ховатися». Тож, остерігаючись поляків і бандерівців, Спаські перебрались у Ківерці, звідти – до Лідиної подруги у Луцьк, а щоб її не обтяжувати, пішки прийшли у Дубно до сестри Марії, де замість будинку побачили руїни. Розбивши дім, бомба залишила лише кухню й одну кімнату. Там і поселилися біженці.
Коли в околицях Дубно заговорили радянські «катюші», Лідія втекла з родильного будинку, який фашисти кудись евакуйовували. Уже входила у двір до знайомої, коли пролунало німецьке «хальт!» – і автоматне дуло вперлось у спину. Як змогла, по-німецьки пояснила, що у сусідки ховатиметься від бомб, і німець опустив зброю: «Я збирався вас застрелити».
А тим часом поповзли чутки, що німці збираються вивезти все місто. Двоє священників попросили дозволу разом із прихожанами йти на Захід. Довгі кілометри долали кучугурами снігу і Спаські. Лідія несла маленького сина, чоловік – валізу з продуктами, а старший син – кошик із пелюшками. У найближчому селі передихнули, похрестили дитину, поки не померла, і – далі з села в село, з хати в хату, назустріч незнаній долі, щоб аж у березні повернутись у вже звільнене від німців Дубно.
Знаєш, я все життя себе зневажатиму, якщо не піду на фронт, – заявив чоловік і пішов мобілізуватися. Як виявилося – назавжди. Останній лист написав 27 січня 1945 року, а 3 лютого далеко від України помер від ран. У Лідії не було ні притулку, ні засобів для існування. Зате були двоє маленьких синів на руках. Сестра Марія кликала за собою в Чехію. Але Лідія відмовилася – не схотіла бути для них обузою. Тулились у тій же розвалюсі, поки не перебралися в село Молодаво. Там мали корову, тож доїла її і пасла, дрова рубала, а на прохання отця Олександра робила церковні розписи. Коли об’явилися господарі дому, повернулась у Ківерці. Але брат Данило покликав до Острога, де були музей і школа, тож і вміння малювати могло згодитись…
Створила портрет краю, в якому жила
У 1946 році разом Лідія Іванівна з дітьми пішки прийшла в Острог. Жила, де пощастить: у братови, у кімнатці при школі і навіть у сирому напівпідвальному приміщенні. Але її малярський талант справді згодився. Спочатку це були 60 портретів Леніна і Сталіна, замовлених для шкіл, потім – копії історичних полотен. А взимку 1952 року започаткувала серію історичних сюжетів: музей замовив картину про повстання 1905 року в селі Новомалин.
Знайомий учитель, до якого звернулася, відмовився вести в це «бандерівське» село. І тоді вона пішла сама. Згодом згадувала, як її привезли туди на санях, вгостили і розповіли все, що чули про повстання. А вона не лякалася своєї російської мови, навпаки, всіх прихилила до себе своєю щирістю. Картина, щойно з’явившись, принесла художниці визнання. Вона демонструвалась у Рівному, Києві, Москві і була відзначена грамотою Української республіканської ради профспілок. Головне ж, цей успіх вселив віру, що батальні сцени скоряються її пензлю.
Написавши чимало історичних полотен, Лідія Спаська не просто передала в них волелюбну, незалежну вдачу острожна, а й створила переконливий образ краю, втіливши у ньому і природну красу Острожщини, і її побут, і героїчну вдачу людей. Пензель Спаської торкнувся майже всіх головних подій в історії міста і краю. Це, зокрема, картини «Битва з татарами під Острогом 1578 року», «Северин Наливайко в Острозі», «Повстання острозьких міщан проти княгині Ганни Алоїзи Ходкевич 1636 року», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 року», «Тарас Шевченко в Острозі», «Страйк учнів Острозької чоловічої гімназії 1905 року», «Засідання острозького ревкому», «Загибель генерала Ватутіна під Острогом», «Демонстрація в Острозі на 40-ву річницю Жовтневої революції» та ряд інших.
Своє щастя знайшла у творчості
Добре, якщо герой у всій своїй красі позує художниці. Добре, якщо значну людину увічнено іншими митцями, і її зображенням можна скористатись. А якщо видатний образ згубився у плині часу? Щоб намалювати відомого козацького ватажка Северина Наливайка, Спаській довелося пройти чимало поліських сіл, і лиш у Степані трапився чоловік, в якому розгледіла красу, силу і мужність бунтівного козака. З нього і змалювала портрет, який став окрасою Острозького музею.
«Северин Наливайко в Острозі»
Ім'я її вже було відоме, хоча по-старому жила у сирому напівпідвалі. Так не повинно було бути – і взимку 1954 року до неї підійшов обвішаний фотоапаратами незнайомець, який цікавився художницею Лідією Спаською. Вона рубала дрова на подвір'ї. Тож гість немало здивувався, дізнавшись, з ким веде мову. А Лідія Іванівна запросила його в дім і розповіла про свою працю. На вбогість не нарікала. Хіба столичному кореспондентові не видно, що діти обмотують ноги газетами, а в холодній хаті не роздягаються?
– Думаю, скоро ваші житлові умови зміняться, – почула на прощання. І їм справді запропонували світлу теплу кімнату у двоповерховому будинку. Тут Спаські прожили до 1967 року. А коли виросли новобудови на вулиці Гагаріна, художниця отримала нову квартиру.
Нині багато мовиться про атеїстичне минуле країни. Але воно по-особливому відбилося у долі Лідії Спаської. Ще у кінці 1940-х років почавши писати ікони і розписувати церкви, вона розгорнула нову сторінку своєї творчості. І для неї це був час, коли написання ікон стало справою життя.
– Мамо, намалюй мені Ісуса Христа, яким він насправді був! – попросив син Микита. І вона, виконала синівське прохання, знайшовши один з найдавніших образів Спасителя, що сягав зачатків християнства. Дбаючи про духовність дітей, повезла їх до отця Іоанна Дубровського на Житомирщину. А що священник був ще й чудовим лікарем, сподівалася полікувати власне хворе серце. Отцю Іоанну подарувала копію відомої ікони XII століття. А він, поблагословивши тяжко хвору художницю, відправив малювати у церкві. Подумала: малюючи, тут і помре. Але за роботою ставало все легше, і вона ще не раз сюди приїжджала і розписувала церкви по селах.
«Повстання в селі Новомалині 1905 року»
Її церковні розписи є у Києві, Великому Устюзі, Мурманську, Архангельську, Астрахані, Ташкенті, Нальчику, Луцьку, Дермані й Острозі. І серед творчого клопоту не раз опинялася на грані дива. У Луцьку, працюючи на висоті, випадково оступилась і впала на церковну підлогу. Усі в храмі так і ахнули: розбилась! А вона навіть не покалічилась і вважала цей випадок чудесним спасінням.
Коли наприкінці 1980-х відкривалися старі церкви й почали будуватися нові, Лідія Іванівна вважалася одним із кращих іконописців Волині і мала багато замовлень. Маючи вже 84 літа, безплатно розписала церкву у Гавчицях – селі свого дитинства. А через рік, у 1995-му, для храму Острозької академії намалювала ікону «Святі Кирило і Мефодій». Навіть у 1995-1997 роках їздила у Курськ і розписала церкву, у якій правив знайомий іще по Молодаву отець Олександр Рогозинський.
Її ікони – аж ніяк не строгі скорботні образи, а проникнуті лагідністю, смиренням, співчуттям і всепрощенням лики святих. Адже найвищим ідеалом вважала образ Спасителя, який приносить себе у жертву заради людства. Не дивно, що сільському шоферу, який за велику ікону «розрахувався» банкою сала, щиро подякувала. Розуміла: бідняцька копійка значно цінніша від багацької тисячі.
«Битва з татарами під Острогом 1578 року»
За своє довге життя Лідія Іванівна намалювала більше трьох сотень ікон і сотні портретів, пейзажів, натюрмортів, історичних полотен. Вона майстерно володіла олійними фарбами, аквареллю, гуашшю і пастеллю. Тож у різні роки в Острозі, Рівному, Луцьку, Нетішині влаштовувалися її персональні виставки. У 1998 році, вже у 88-літньому віці, художниця написала портрет першої фундаторки Острозької слов’яно-греко-латинської академії, княжни Острозької Ельжбети-Гальшки, і здобула перше місце у всеукраїнському конкурсі.
У січні 2000 року, в останній її рік, в Острозькому кафедральному Богоявленському соборі, кажуть, замироточила її ікона «Покладання Христа у гроб». За словами очевидців, образ посвітлішав, а на грудях Марії Магдалини проявився хрест. Коли дев’яностолітню художницю, якій уже було важко ходити, підвели до ікони, вона мовила: «Це не я малювала. Це Господь намалював своєю нерукотворною рукою…»
Олексій ГОРОДНИЙ.
