Інтерв'ю з педагогом і поетесою Наталією Войтович: «Хочу нести людям світло, добро, позитив…»

Володимирець.City

17 квітня 2021 09:59

Формулюючи своє творче кредо, педагог, літератор Наталія Войтович сказала: «Якщо торкає душу за живе – пиши! Господь тебе благословляє!» А що душа не була байдужою, то у збірці «У сяйві непогасної душі, своєрідній антології переможців районного літературного конкурсу імені Михайла Дубова, Наталія Мефодіївна зізналася: «Пишу. Просто пишу. Коли хвилююся, мучуся, радію, страждаю… Коли не спиться… Коли бачу досконалість у природі чи в людині… Коли кимось або чимось захоплююся… Коли гніваюся… Коли літаю від щастя… Коли щемить душа! Радію, що я не байдужа. Словом заспокоююся, втихомирюю серце. Словом заліковую рани. Словом малюю щастя. Тому й пишу!»

Нинішня зустріч – із нею: педагогом, поетесою, людиною, яка вдало малює словесний портрет щастя.

Наталія Войтович

– Наталіє Мефодіївно! Дорога в поезію у всіх починається з любові до слова. І все ж, вона у всіх – своя. Як почалася ваша дорога у творчість?

– Я б не наважилася так сказати – «дорога у творчість». А от уміння бачити прекрасне, захоплюватися ним і говорити про це у мене було з дитинства. Перші «віршики» з’явилися десь у класі другому-третьому. А виважене рішення писати, удосконалюватися, рости виникло значно пізніше, років п’ять тому…

– Поети-початківці часто-густо наслідують уже відомих літераторів. Чи «молилася» на когось, ідучи в літературу, майбутня поетеса Наталія Войтович?

– Мені й зараз не віриться, що мене називають цим найменням – «поетеса»!

Вірите, якось не задумувалася, щоб на когось «молитися», когось наслідувати… Я пишу про те, що відчуває душа, як підказує серце. Хоча мушу визнати, що люблю Лесю Українку, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Бориса Олійника. Їхня поезія найбільше близька мені.

– Ви пам’ятаєте той щасливий момент, коли з’явилося відчуття власного поетичного почерку?

– На мою думку, про нього можна говорити лише в теперішньому часі. Саме тепер починаю виробляти власний почерк, який відрізняє мене від інших. Теперішні вірші мені самій подобаються. Я відчуваю, що вони до вподоби і читачам. Це мене надихає. Тож намагаюся вдосконалюватися: вивчаю правила побудови поезій, римування і, головне, ніколи не кривлю душею у своїх поезіях.

– Бабусина казка, матусина пісня – саме вони багатьом знаменитостям відкрили дорогу у мистецький світ. Так було й у вас?

– Майже! Але я внесла б поправку: «бабусина молитва, мамина віра». І зараз згадую, як бабуся, лягаючи спати, молиться. Вона і мене навчила молитвам, навчила ходити до храму. І мені здається, що вміння писати – це нагорода мені за її труди. Мама завжди мені була щвидше подругою, ніж мамою. Між нами існувала надзвичайна довіра. Я читала їй свої поезії, а вона плакала. Щирість і відвертість я перейняла від неї…

– Чого ви щоразу прагнете, схилившись – з ручкою у руці – над чистим аркушем паперу? Що вас змушує знову й знову зазнавати мук творчості? А може, творчість для вас – зовсім не мука? Тоді – що?

– У мене немає якогось конкретного прагнення, просто я мушу висловитись – от воно не йде мені з голови. Десь усе крутиться, крутиться. І навіть коли напишу вірш, буває, все одно ще не відпускає. Розумію, що щось іще не так. І лише коли відчуваю душевне полегшення – все, вірш уже готовий. Він – мій. Такий, яким я його відчула, побачила, пережила…

А з приводу творчих мук… Бувають, але рідко… Я тоді беру паузу і не пишу, поки знову щось не вразить настільки, щоб аж лилися з душі слова самі собою.

– У нас діє літературно-мистецьке об’єднання «Криниця». Є аж дві літсторінки у місцевій газеті – «Мрія» і «Колобок». Чи справляються вони зі своїм покликанням – відкривати красу творчості і залучати до творчості талановиту юнь? Чи не віддають «пальму першості» соціальним мережам?

– Стосовно літсторінок «Володимирецького вісника» скажу так: вони яскраві, цікаві й відповідають призначенню. Я ще дуже любила «Любисток» – сторінку для жінок. Це була справжня родзинка нашої районки. А щодо «Криниці», то, на жаль, через пандемію вона перервала своє існування. Дуже сподіваюся, що ненадовго, бо це був ковток цілющої води для авторів Володимиреччини. Це те родинне коло, де один одного розуміли, підтримували, один за одного раділи і мали змогу бути почутими.

Але пальма першості таки у соцмереж. Мабуть, тому, що їм не страшні ніякі локдауни. А ще ти одразу бачиш реакцію читачів на свій твір через коментарі. Тому найперше я викладаю свої вірші в соцмережі, де маю чималу армію прихильників.

– Роблю висновок, що вам стало затісно у межах рідного району і місцевого літературного бомонду. Ви зав’язали творчі стосунки з багатьма літераторами України і маєте власні публікації у виданих ними колективних збірниках. Як це почалось і що – у творчому плані – дало особисто вам?

– Головну роль відіграли… соцмережі. Через фейсбук познайомилася з багатьма цікавими творчими людьми. Спочатку ми спілкувалися в «Українській поезії», а після її закриття створили групу «Всеукраїнська поетична родина», де я – одна з адміністраторів. Ми поставили собі за мету не лише публікувати вірші різних авторів, а й організовувати онлайн-зустрічі з цікавими людьми, прямі ефіри, створили поетичну майстерню, де вправляємося в поезії, надаємо консультації з віршування, орфографії і т.д. Знайомимо учасників групи з класиками та сучасними авторами. Аналогів нашої групи я, принаймні, не зустрічала. Тому бажаючих доєднатися до нас із кожним днем більшає. Там же, у фейсбуці, отримала пропозиції щодо друку своїх творів у колективних збірниках. Погодилася друкуватись у найцікавіших, на мою думку, проєктах. А ще випробувала себе у конкурсі «Житомир-ТЕН». Ще один конкурс мене зацікавив. Планую цьогоріч взяти в ньому участь, але про це поки не розповідатиму.

А що він, цей творчий неспокій, мені дав? Упевненість у собі, розуміння того, що це комусь цікаво, бажання ставати кращою!

– Не так давно ви побували у карпатському краї, де відбувся вже другий всеукраїнський поетично-музичний бранч «Стрийська кавярня». Що таке бранч і в чому його новизна? Чому й іншим літераторам, вважаєте, треба бувати на подібних творчих зібраннях?

– О-о-о-о! Це – живе спілкування, яскраві емоції, незабутні враження! Стрий настільки тепло нас зустрів, що це запам’ятається назавжди. Там настільки було все організовано, продумано, починаючи від приїзду, зустрічі учасників, фуршету, готелю – і до костюмованої екскурсії містом, висадки іменної магнолії, перегляду фільму «Стрий. Легенда»! Почуття вдячності не покидають усіх учасників донині. Ну а бранч – це поєднання сніданку і ланчу, що припадає приблизно на 16.00. Ми взяли таку назву, бо зустріч і справді відбувалася в цей час, адже приїхати всім одночасно не вдається. Це ж із усієї України їдуть люди! До прикладу, були представлені міста Херсон, Одеса, Київ, Курахове Донецької області, Новоград-Волинський, Ужгород, Івано-Франківськ, Львів, і серед них – Володимирець. Бранч схожий на фестиваль. Бо ж відбувається майже цілодобове спілкування творчих людей – на сцені і поза нею. Це – знайомство, обмін досвідом, пісні під гітару в готелі… Це – круто! А про Стрий можна довго говорити, але скажу одне: якщо у літераторів є нагода побувати на таких зустрічах, хай обов’язково скористаються нею.

– Свого часу я пропонував гуртом взятися за підготовку поетичної антології літераторів Володимиреччини. Іван Сидорчик, скажімо, радить навіть розширити її, запросивши до співпраці літераторів Зарічненщини, яка тепер в одному районі з нами. Але пропозицію, схоже, не почули. На неї поки що відгукнулася лиш Олеся Піднебесна. Що це? Якась літературна дрімота?

– Ні… Я теж свого часу давала згоду на цей проєкт. Ми навіть спільну зустріч організували. Але далі слів справа не пішла. Мабуть, тому, що ніхто не захотів цим займатись, адже це чималий шмат роботи, й одна людина його не потягне. Мабуть, варто обговорити цю пропозицію на засіданні «Криниці». Але в рамках одного району це зробити буде простіше. Думаю, маємо шанс випустити таку антологію.

– Чого відчуваєте більше, знайомлячись з книгами місцевих літераторів, – радості чи смутку? Якщо є смуток, то чим його поясните?

– Звичайно, радості більше. Адже кожна книжка – це маленька перемога автора, його вихід у світ. Це завжди приємно. Радію за початкуючих поетів, які видають перші свої збірки і самостверджуються. Одне засмучує, що в питанні видавництва власних книг не вистачає підтримки ні місцевих органів влади, ні спонсорів (їх треба шукати зі свічкою). А видавати своїм коштом, щоб потім книга залежувалася вдома, не хочеться. Навіть свої бібліотеки не зацікавлені (або ж не спроможні) купувати збірки місцевих авторів. Невже на це не виділяються кошти зовсім? Чи свої творці – не цікаві? Тому питання продажу для мене особисто дуже болісне.

– Безумовно, ви – цікава поетеса. Але багатьом хочеться дізнатися про вас як про людину. Як про дружину, маму і бабусю багато розкажуть ваші вірші. Але скажіть і про свої захоплення, звички, уподобання. Що вважаєте основою міцної сім’ї і родини? Що слід заохочувати, а від чого – відмовитися, вибудовуючи стосунки з дорогими серцю людьми?

– От усе, що ви перерахували, і є моїм захопленням. Я захоплююся бути дружиною, мамою, бабусею. Я люблю писати вірші, люблю їх читати і люблю свою роботу. Люблю їздити велосипедом, займатися скандинавською ходьбою. Люблю ліс, річку, одним словом – природу. Люблю життя! Тому основою міцної родини вважаю довіру і любов!

– У себе в колегіумі ви створили літературну студію «Первоцвіт». Чим на сьогодні відквітував він і що дав вам і вашим підопічним? Якими якостями має володіти керівник такого гуртка, щоб повністю відповідати своєму покликанню?

– На жаль, цьогоріч студія не може похвалитися гарними результатами. Але за чотири попередні роки ми маємо чимало перемог у різних літературних конкурсах, успішно працювали в Малій академії наук (у секції «Літературна творчість»), влаштовували презентації своєї творчості в районній газеті і в колегіумі, підготували збірку «Чашка кавових думок». Анастасія Трохимчук, Наталка Бойко, Ірина Максимчук, Юлія Руднік – це справді талановиті дівчата, які гарно заявили про себе. Думаю, ми про них ще почуємо! Але не можу не сказати про Олесю Ус, яка ілюструвала мою третю збірку «Я іду з довірою до вас». Вона – одна з учасниць студії. Пробує писати, але у малюванні почувається упевненіше! Перша її авторська робота отримала багато схвальних відгуків, і я вдячна Олесі за співпрацю. Вірю, що вона й далі займатиметься малюванням.

– Якось я назвав вас співцем щасливої любові. Чи згоджуєтеся з цим? Чого насправді прагнете у житті і творчості і чи досягаєте мети? У чому взагалі людське щастя?

– Якщо я співець щасливої любові, то чого ж можу прагнути? Звичайно ж – бути щасливою і коханою. Я пишу про те, що відчуваю, що особисто проживаю, і читач мені вірить! Дай, Боже, щоб не довелося брехати, щось вигадуючи! Хочу нести людям світло, добро, позитив. Хочу бути комусь потрібною. У цьому, мабуть, і полягає щастя. Принаймні – для мене…

Олексій ГОРОДНИЙ.

---

Один із ліричних віршів Наталії Войтович: