«Слухай, ти по Союзу трохи поїздив, розкажи, як там народ жив-поживав», – попросив якось я полковника Кириченка. І зробив це неспроста. Свого часу теж Росію бачив, точніше – Сибір. Але… з вагона поїзда, яким нас, бійців протиповітряної оборони, везли на бойові стрільби з Байконура у Забайкалля, десь аж за Читу. Тоді ми перетнули всі великі сибірські річки – Лену, Єнісей та інші і понад Байкалом проїхалися знаменитою Байкало-Амурською магістраллю. Словом, «широка страна моя родная»! Але що з вагона розгледиш?
Ближче до російського життя доторкнувся, коли у кінці 1980-х років послали у Псков у відрядження (тоді я працював зв’язківцем в управлінні будівництва Ровенської АЕС). І ось що мене потрясло.
Прибув я на тамтешній завод у ранзі «штовхача», щоб прискорити поставку телефонної станції. На заводі знайшов відділ збуту, поговорив з начальником, домовляючись, що вони нам у прискореному темпі відпускають станцію, а ми, забираючи її, привозимо дефіцитні будівельні матеріали. Той пішов до вищого керівництва, через годину вручив мені список потрібних матеріалів – і тим самим свою місію я виконав. Спитав, де в них їдальня. Якраз настала обідня перерва, тож пішов обідати.
При вході в їдальню у ніс вдарив якийсь до болю знайомий запах. А коли зайшов всередину і зайняв чергу, до мене дійшло, що пахне… кількою в томаті. Тільки запах був настільки сильний, що від нього в очі різало, як від аміаку. Вияснилося, що кількою заправляють перші страви. А на друге був хек із вермішеллю. Сметани не знайшлося, то я той хек трохи поколупав, випив чайку та й пішов у місто – побачити, як люди живуть.
У магазинах нічого м’ясного, хоч шаром покоти. Подався на міський базар. Тут декілька мужиків торгували в’яленою рибою, а кавказці – напівсухими гвоздиками. От і весь базар. Ні молочного, ні городини, ні птиці, ні сала з м’ясом. Повернувшись на завод, на прохідній розговорився з жінкою років за п’ятдесят і висловив здивування такою голотою. Вона відповіла, що деколи щось «викидають». І якщо пощастить купити курку, то посмакувати нею сходиться вся родина.
Додому повертався через Київ. Спеціально зайшов на Бессарабський ринок, що в центрі міста, а там – море розливнеє. Сир, масло, сало, м'ясо! Дорогувато, правда, але – є. І в центральному гастрономі всього навалом, хоча й народу – теж…
– Я тобі щось подібне розкажу, – озвався, вислухавши мене, Володимир Іванович. – Десь на третьому році служби послали мене по засовську апаратуру (ЗАС – «засекреченная аппаратура святи» – Автор) у Рибінськ. Місто це на Волзі, на березі Рибінського водосховища. Чималеньке, до 300 тисяч мешканців. У гуртожитку при заводі зібралося нас чоловік п'ятнадцять, офіцерів-зв’язківців рангом від майора до лейтенанта. Кожен приїхав зі спиртом. А мене (я тоді третю зірочку отримав) та ще одного лейтенанта, як наймолодших, послали за закускою. «Нам бы балычка килограмма два, да колбаски сталько же», – звернувся я до продавщиці гастроному (магазин – через дорогу, якраз навпроти гуртожитку). «Что-что вы спросили?» – здивовано витріщилася вже немолода продавщиця. Я повторив просьбу. «Ты откуда, сталей, приехал? Из Эстонии? И что, там балык и колбаса постоянно в магазине есть?» Я ствердно кивнув. «Ну… вы оборзели в своей Эстонии. А у нас, старлей, то, что ты спрашиваешь, только на Октябрьские да на 1 Мая бывают. Да и то по килограмму наруки. Так что если ещё раз заявишься, то тащи колбаску и балычок с собой…»
Але було так не скрізь. Прибалтику кормили краще. Білорусію – теж. На Дону і Кубані базари теж повнилися товаром. І в магазинах щось траплялось. А от у Центральній Росії було те ж, що й у Рибінську. Це вже від колишніх однокурсників чув (ми, зв’язківці, скінчивши навчання, років п’ять регулярно подзвонювали один одному).
Дехто скаже, і що тут цікавого в цій історії? Не було б Кузнецовська з відділом робітничого постачання – і в нас те ж було б. Але я з цим не згодний. Як би не було сутужно, але хоч одного кабанчика раз у рік кожний колов. У кожному дворі, навіть у жінок-одиначок, попри сутугу з кормами, була корова. Кури й гуси – у кожному сільському дворі. Навіть найбільші начальники, не кажучи про рядових, садили у полі картоплю і держали свиней. Кожна організація випрошувала у ближніх колгоспах шмат поля для своїх працівників. Усе це й не давало можливості розгулятися голоду.
У Росії в цих питаннях було дещо по-іншому. Принаймні – в деяких регіонах. Суджу по розповідях тих, що служив в армії у Росії, або побували там на заробітках. Ось лиш одна розповідь.
У нашому селі біля старого приміщення сільради жив чоловік на прізвисько Сопачівець. Був він неговіркий. Разом із сім’єю відбув заслання за сина, що воював в УПА. Згодом повернувся до своєї домівки і самотньо там жив, бо діти залишилися в Сибіру. Так от у 1967 році, вже після смерті діда Сопачівця, з Сибіру повернувся його син. Працював у колгоспі разом із старшим сином-трактористом, а жінка – продавцем у продмазі. Їхня дочка Свєта Гузоватих була моєю ровесницею (з Гузоватої у Росії її перехрестили на Гузоватих).
Прожили вони років три-чотири і переїхали на батьківщину жінки, батьків якої теж свого часу вислали у Сибір. Куди саме виїхали, не запам’яталося, жили десь поблизу Москви. А мій друг Коля, двоюрідний брат Свєтиного батька, поїхав після армії до родичів у гості. Побув там біля місяця, тож добре придивився до російського села. На все село було дві корови, та й ті «дурной хохол» тримав. Вони самі паслися за селом. Самі і на доїння приходили додому. І там їх ждала хазяйка і купка сусідів, які згідно з чергою приходили до «дурного хохла» за молоком.
Удень в кожному домі віконниці були закриті – народ пережидав спеку. Під вечір вони відчинялись, і з вікон лилася музика з радіол і приймачів – народ відпочивав. Держав «дурний хохол» і п’ятеро свиней. Коли підростали, колов, а зайве м’ясо з салом продавав сусідам. Чим кормив свою худобу? Одного дня за трилітрову банку самогону привезли йому чотири причепи сіна з люцерни. Цілу ніч ту люцерну у стіжки вергали. Через тиждень, щойно почалися жнива, за той же самогон машину зерна бехнули у двір. «Они, Коля, за самогон могут весь колхоз к нам перетащить. Женись и переезжай ко мне. Это тебе не наша бедная Долговоля», – сміявся брат, тягаючи мішки…
Чи завжди люди там так жили, чи їх радянська влада так виховала, сказати не можу, але подібних історій наслухався досхочу. До речі, ще одна історія про яскраво виражений колективізм російських селян, який не сприяв бажанню, щоб у кожному хліві хрюкало чи мукало. Розказав цю історію житель Здолбунівського району майже тоді ж, коли службова необхідність занесла мене у Псков. Мав цей чоловік сина, який ніс строкову службу в Курській області. Під час служби юний солдат познайомився з місцевою дівчиною і закохався в неї. Написав про це додому і повідомив батькам про бажання одружитися. Ті були категорично проти, бо проводжала сина в армію сусідська дівчина, яка постійно їх провідувала батьків, всіляко допомагала і дуже припала до душі. Але хлопець стояв на своєму, оженився без батьківської згоди і лишився на Курщині у приймаках.
Через рік вислав лист, на якому був поруч зі своєю коханою і дитиною на руках. Серця у діда й баби відтанули, і вирішив батько відвідати непокірного сина. Жили молоді в селі. Син працював шофером у колгоспі і, звісно, зрадів батьку. Обнялися. Попросив у батька пробачення. А тому сподобались і невістка, і сваха. У хаті все блищить. На городі все прополото. У хліві і хрюкає, і мукає. «Оце по-моєму!» – радів батько. А син на його честь вирішив зробити свіжину. Наступного дня, коли дебелого кабанця розібрали на частини і занесли до хати (а це було десь під обід), до двору під’їхав колгоспний автобус, із якого вивалилося чоловік тридцять. З собою привезли два ящики горілки. «Сину, що це таке?» – спитав ошелешений батько. «Це, тату, шофери, мої колеги. На свіжину пожалували. Тут так прийнято…»
Бал тривав годин дві. Пів кабана мов і не бувало. Але й це ще не все. Через пів години той же автобус привіз трактористів і гаражне начальство, і під вечір від кабана залишилися голова і хвіст. «Сину! Як так? Ви рік годували, а на завтра супу засмажити нічим!» – «Тату, тут так прийнято. Якби я зажав свіжину і не вгостив колег, назавтра мені ніхто руку в гаражі не подав би. А мені ж тут жити. Нічого, через три дні свіжина у Васі – і я щось смачненьке скуштую, і сто грам вип’ю», – сміючись заспокоїв син.
Тиждень чоловік вмовляв і сваху, і невістку, переконував, що з такими «традиціями» вони ніколи нічого не наживуть, а зять зіп’ється на цій «свіжин». І таки вговорив продали хату на Курщині і купили добрий дім у рідному селі. (До речі, Андрій Кончаловський про традиції, що панували в російському селі, у 1994 році зняв фільм «Курочка ряба», який з допомогою інтернету можна переглянути. Дуже цікавий фільм).
По тому ж інтернету можна простежити, як живе нинішнє російське село. А він, інтернет, констатує масове вимирання сіл по всій Росії. Почалося воно давно, й по-особливому ця тенденція зачепила російське Нечорнозем’я. Вимирання сіл трапляється і в нас. Але цього не скажеш про Полісся. Ми – «цвітемо й пахнемо».
Правда, якщо вірити все тому ж інтернету, після введення санкцій проти Росії за захоплення Криму і затяжну війну на Донбасі статистика відмічає… стрімке зростання продукції російських полів і ферм. Там запустили цілу програму «заміщення» і на неї виділили величезні кошти. Сприяє цьому зростанню зокрема й ринок землі, яким нас лякають, а в Росії він існує вже друге десятиліття. Крім того, у Росію, а саме в Сибір і на Далекий Схід, почали повертатися старовіри, яких свого часу розігнали по всьому світу. Ті і не п’ють, і дітей мають купу, і працювати не розучились.
А стосовно того, хто покращує статистику в селі, самі росіяни чи китайці з таджиками, працюючи на російських полях, достеменно не скажу – інтернет поки що не допоміг знайти правдиву відповідь…
Петро КЛАДЮК, с. Довговоля
Від редакції.
Не вдаючись у полеміку з автором, назвемо десять країн, в яких, за даними Організації економічного розвитку та співробітництва, у 2019 році вживали найбільше алкоголю (алкогольна промисловість у таких країнах, як правило, одна з головних): 1. Литва – 12,3 літра спиртних напоїв на рік. 2. Австрія – 11,8 л. 3. Франція – 11,7 л. 4. Чехія – 11,6 л. 5. Люксембург – 11,3 л. 6. Латвія та Ірландія – по 11,2 л. 7. Росія та Угорщина – по 11,1 л. 8. Німеччина – 10,8 л. 9. Португалія – 10,7 л. 10. Польща – 10,6 л.
Україна, як зазначається, не входить навіть у топ-45 згаданого рейтингу. Безперечно, це позитивний показник. Однак, торкнувшись «питущих» країн, не варто свідомо згущувати фарби стосовно будь-якої із них. П’ють! І кожній із них можна і варто поспівчувати.
