І знов весна на білім світі, й 9 Травня болем постукало в серця тих, хто пережив її страхіття, хто втратив найдорожчих. Сьогодні інше ставлення до цього Великого дня. Життя (чи самі люди?) переписує історію. Та війна була, були величезні людські втрати – і була Перемога. Майже не залишилося тих, хто її здобував. Уже й ми, діти війни, розміняли восьмий десяток. Та пам’ять ще стукає у наші серця: ніхто не забутий, ніщо не забуте… І оживає історія…
Історія перша: похоронка
Нещодавно (мабуть, сама доля та ще робота журналістська) звели мене зі старшим співробітником Національного музею історії України у Другій світовій війні Віталієм Леонідовичем Горобцем.
Прочитавши в інтернеті «Хуторяни», він зацікавився історією нашого Полісся, подальшим післявоєнним життям хуторян, зокрема колишніх воїнів, а також колективізацією та переселенням з хуторів.
Зацікавив його і той факт, що мама моя у квітні 1945 року отримала похоронку на батька, а він, усім смертям на зло, вижив. І Віталій Леонідович знаходить в архіві музею відповідні документи. Низький уклін і щира вдячність Вам, шановна людино, і Вашим колегам за творчий неспокій, небайдужість і збережену часточку нашої сімейної історії. А таких, як вона, сотні й сотні тисяч в Україні. Ця ж – ніби маленька сльозинка-краплиночка…
Невдовзі отримую з Києва лист. Словами важко передати почуття, коли обережно його відкривала. Читаю. Дата на штампі – 14 квітня 1945 року. Той, хто підшив повідомлення, хто зберіг його, ніколи не думав, що через сімдесят шість років ми, нащадки, будемо тримати в руках цей пожовклий, по суті – історичний і дорогий для нас листочок.
Йдеться у ньому про те, що… рядовий 682-го стрілецького Клужського Червонопрапорного полку, в бою за соціалістичну Вітчизну, вірний військовій присязі, проявивши героїзм і мужність, загинув 5 квітня 1945 року і похований з усіма почестями за 5 метрів від перехрестя доріг на північний захід селища Фраутенберг (Угорщина).
Сльози підступають до очей. Уже чотири десятки літ батька немає з нами. І ось цей спомин. І вічний біль. І вічна пам’ять.
Кузьма Хуткий – жовнір Війська Польського. 1937 рік
До цього повідомлення з грифом «Секретно» додається «Именной список безвозвратных потерь личного состава 682 стрелкового Клужского Краснознаменного полка 202 стрелковой Краснознаменной ордена Кутузова дивизии за период с 5 по 6 апреля 1945 г.». Крім батька, ще четверо чоловіків призивалися з Рівненщини Корецьким, Мізоцьким, Степанським та Острозьким райвійськкоматами. Це – перша сторінка. І була вона, напевне, не одна. Їх на ній – дванадцять. Всіх убито 5 квітня і захоронено в одній братській могилі. Через діловодну помилку – в тому числі й батька…
Історія друга: живий!
На цьому історія не закінчилась. Коли батьку полегшало, пише він до мами листа, що живий, але тяжко поранений в ногу і лікується в госпіталі.
Скільки йшов той трикутничок з Угорщини? Та до хутора дійшов, ніби пташкою прилетів. Думаю: як могла так чітко в той тяжкий час працювати пошта?.. Де Угорщина, де Україна, Рівненщина і маленьке поселення за горою?..
Отримавши дорогу несподівану вісточку, мама йде до райвійськкомату і повертає повідомлення…
Там на своїх документах ставлять коротеньке резюме: «Жив! Прошу извещение о гибели рядового Хуткого Кузьмы Захаровича аннулировать!». Саме собою виникає питання: хто ж замість батька похований у тій братській могилі? Так і залишився той солдат безіменним? Чи таким, що пропав безвісти, як і мамин брат Федір?..
Історія третя: хроніка війни
Якраз у Великоднє свято отримую ще одне офіційне повідомлення від Віталія Леонідовича. За віднайденими ним в архіві документами можна прослідкувати весь бойовий шлях батька, починаючи з 1934 року, коли він був призваний до Війська Польського, де служив два роки.
У вересні 1939-го, з перших днів Другої світової війни, коли нацистська Німеччина напала на Польщу, був мобілізований до лав польської армії. На світанку війська СРСР перетнули східну межу Польщі. Ворожі військові частини, які базувалися на території Волині та Галичини, були роззброєні радянськими силами. Рядовий та молодший начальницький склад відправили додому.
1939 рік. Щойно розпочалася Друга світова війна. В числі інших володимирчан терміново одержали повістки і мій батько Кузьма та його товариш Василь Гордійович Гіль (обидва – на знімку справа). Нашвидкуруч зібрали мама Антоніна найнеобхідніше, загорнула в хустинку буханець хліба (ліворуч, з братом Федором, біля них – батькова сестричка Женя), і зросила сльозами бабуся Наталка солдатську дорогу, знаючи, якою тяжкою і кровавою вона буде…
І настав жахливий ранок 22 червня 1941-го. А вже 3 липня Володимирець з околицями був окупований німцями, гарнізон яких розмістився у приміщенні нинішньої першої школи. Із наближенням військ Червоної армії на Володимиреччині значно активізувався радянський партизанський рух. Вступає батько до партизанського загону, що був у складі з’єднання С. Кірова (командир Г. Картухін, комісар О. Крупін). Контролювали північний захід і захід Рівненщини…
12 січня 1944 року, на завершальному етапі Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, Володимирець був звільнений від фашистів. А до 11 лютого в ході Рівненсько-Луцької фронтової операції майже вся область була очищена від німецьких окупантів. Батько стає бійцем Червоної армії: стрілець 682 полку 202 стрілецької дивізії 27 армії 3-го Українського фронту.
Батько з бойовими побратимами. На звороті підпис, дещо стертий часом: «18.1.45 р. Іван Гарбаринін, Андрій Ковалець, Кузьма Хуткий. Посилаю я вам на довгую пам’ять». Судячи з прізвищ, солдати ці можуть бути володимирчанами. Можливо, хтось упізнає свого дідуся чи прадідуся?..
У березні-квітні 45-го він – учасник Віденської стратегічної операції. Полк наступав на південному відтинку оперативного розташування частин і з’єднань фронту, де одночасно сходилися кордони трьох держав – Угорщини, Югославії та Австрії.
Отого пам’ятного 5 квітня і був поранений у бою. Офіційний діагноз – наскрізне кульове поранення лівої гомілки. Перебував на лікуванні в 357-му окремому медико-санітарному батальйоні.
Після одужання знову на фронт – на боротьбу в рамках Грацсько-Амштеттинської наступальної операції 3-го Українського фронту. День Перемоги зустрів в Австрії. Але служба ще тривала: він – стрілець 3-ої роти 1-го стрілецького батальйону 150-го запасного полку 27-ї армії.
З бойовими друзями перед демобілізацією. Батько вгорі у центрі. Він часто згадував їх, хлопців різних національностей, особливо татарина Адзідзянова (внизу зліва). Жовтень 1945 року.
Лиш у листопаді повертається додому, у затишну Загору, до дітей своїх, до родини. Більшість же чоловіків-хуторян назавжди залишилися лежати у чужих землях. Назавжди залишилися молодими…
Історія четверта: добридень, тату…
І все вже було б добре, але рана знову відкрилася, ще довго кровоточила, не заживала, і лікував ногу наш світлої пам’яті дідусь, фельдшер Хома Ігнатович.
Уже вдома, на рідному хуторі, з маминим братом Олександром. 1946 рік.
Як зараз бачу ту рану, хоч була зовсім маленькою. А чом уже в дорослому віці нічого не розпитала батька про війну, про цей останній епізод? Адже глибокий шрам на нозі бачила не один раз…
Тату, тату…
Сьогодні він поруч із мамою. Ще не старий і гарний. Дивиться з пам’ятника на нас сумними очима, і щоразу здається, що проводжає поглядом, поки не закриємо хвіртку.
Якось, після чергових відвідин дорогих могилок, написала сокровенний образок: «Коли втомлюся я життям щоденним, до матінки своєї поспішу й до батька теж… Добридень, мамо. Добридень, тату. У відповідь – тиша німа… Лише рушнички печалі майорять на вітрі. І защемить-заболить серце…»
---
Знову весна на білім світі. На Вербницю розпустила верба розкішні віти. Травень несміливо вступив у свої права, порадувавши першою зеленню і першим цвітом.
І Дев’яте травня. І спогади-пам’ять. Бо таких історій, як ця, батькова, – не перерахувати: тяжку фронтову дорогу пройшли сотні тисяч не лише українців. Йшли пліч-о-пліч, падали поранені, разом піднімались і знову йшли у бій. Здобували мир кров’ю своєю.
Лиш у Володимирці вдовицями залишилися десятки й десятки молодих жінок, які й на могилці дорогій ніколи не побували. А де вони, ті могили? Може, уже й полином-травою заросли, із землею зрівнялись? І сини піднімалися без батьків, і дочок до вінця благословляла одна мати…
Війна… Яке страшне, яке жорстоке слово. Чому ж такий неспокійний світ сьогодні?
Мир… Яке дороге, яке світле і бажане слово. Як його зберегти? Земля-вода. Сонце-зорі. Райдуга-веселка. І – небо. Безкрає, безмежне. Одне на всіх.
Чого його ділити?..
Єва ХУТКА.
