– Народився я в Новаках, на сільській окраїні, і з дитинства, споглядаючи природу, вчився розуміти мистецтво. І шевченківське «Сонце заходить, Гори чорніють, Пташечка мовкне, Поле німіє», і пушкінське «Буря мглою небо кроет, Вихри снежные крутя» – усе це мало свій вплив. А потім до цього долучилася музика. Мій дядько грав на баяні. У нього і гармошка була, і гітара у коморі висіла. Але я був маленьким, тож гітарою зацікавився, коли вже ходив у школу. А ще у мене був славний сусід Петро Троневич. Нині він живе на Волині, досліджує історію волинського краю і займається пам’ятками архітектури. У нього дома була непогана бібліотечка, і ми, підлітки, пропадали там у полоні «Звіробоя», «Прерії», «Хижини дядька Тома», «Вишневих усмішок» і добротної поезії. На цьому виховувались, захопилися ракетним моделюванням, а Петро взявся навіть за виготовлення гітари…
Після четвертого класу я вчився у Каноничах. У своїй хлоп’ячій команді, що однаково включала новаківців, каноничан і дубівців, ми почувалися «хлопцями з гумором». У всьому дошукуючись чогось дотепного, гостювали один в одного, слухали музику, обговорювали прочитане. Може, не обходилося без легковажності. Але межу дозволеного ми шанували. Так, групою, вирішили стати гірниками й подали документи в луганський «Антрацит». Через день чи тиждень передумали. І тоді, як кажуть, пішло-поїхало. Працював у колгоспі, служив в армії і трудився у міжколгоспбуді. Був електриком, експедитором, слюсарем, оператором АВМ і кочегаром. І все це, мовлячи словами Горького, були «мої університети» – моя школа життя.
Тепер озираюсь у минуле і бачу, як не раз проходив тонкою межею «або-або». І вдячний Богу, що оберіг мене від усіх життєвих незгод...
Так починалась дорога у творчість
– Не пам’ятаю, коли з’явився мій перший вірш, але знаю, що рано познайомився з творчістю Єсеніна. Начитавшись його лірики, накатав цілу збірку російською мовою. Навіть у журнал «Юность» посилав. Але згодом зрозумів: то було дитяче наслідування улюбленого поета. Воно могло сприйматися як щось «єсенінське», однак було далеким від справжньої творчості: «О чём задумалась рябина, Под белым снегом наклонясь? А по дороге зимней длинной Метелью тройка пронеслась…»
Згодом прийшло усвідомлення, що всі люди рівні перед Богом, однак треба відчути голос свого народу. Переконаний, що в нашого народу прекрасна душа, але багатьом людям не вистачає вміння переступити поріг, за яким ця прекрасна душа виявляла б себе. Жаль визнавати, але ми – безпам’ятні. Свої пам’ятники ми знищували і знищуємо. І це не проходить безслідно. Читав оце ваш вірш «Окоп» – і подумалося про новаківське урочище Мурований Хрест. Там теж зберігся великий окоп, в якому ще у Першу світову війну стояла якась гаубиця. Там було й поховання. Але мурований хрест лишився лиш у назві урочища, зате з’явився… смітник. Хіба не безпам’ятство? І чи не тому нас лихоманить, що це лиш один випадок поміж безлічі? Щоб душа народу була прекрасною і проявляла себе, її треба оберігати і мудрим законом, і домашнім та шкільним вихованням, і високим мистецтвом, і добрим вчинком.
«Такий вже я співець любові»
– Якось в універмазі переоцінювались товари, і в той список потрапила магнітола «Фіалка». Коштувала вона 150 карбованців, а подешевшала до 99. Я її купив, і стало можливим записувати мелодії і надсилати їх друзям. Якось цілу поему настрочив. Але думаю про той творчий пошук – і роблю висновок, що мене по життю вела любов. «Такий вже я співець любові, І ви мене не осудіть. Змагаюсь в світі цім до крові, Щоб осягнуть любові мить», – сказав про це у вірші. Але як до нього, цього осягання, приходять?
Зі мною ходив у школу мій односелець. Вийшли ми зі школи – і почалася сильна гроза. Сховалися на ґанку, і поруч із нами примостилися двоє дівчат, що ходили у школу з Дубівки. Одна з них була визнаною у школі красунею – і ми зустрілися поглядом. Згодом я їй освідчився, проте від взаємної симпатії до справжньої любові було далеко. З часом я розповів про це педагогу і поету-земляку Миколі Дуляницькому – і він навіть вияснив, що живе моя красуня десь аж у Мелітополі. Доля нас розлучила. Але пережите передчуття розлуки я перелив у вірш: «Мені того ніколи не забути, Що я побачив у твоїх очах. Як далі жити? Як на світі бути? Без тих очей я – мов безкрилий птах. Я падаю донизу в морок ночі, Де все таке нікчемне…»
Так – було. Але тепер і те захоплення, і той відчай оцінюю по-іншому, бо знаю, що була то не любов, а тільки передчуття любові. Зате можу тепер говорити про дві найбільші любові у своєму житті: материнську, бо ж виростав молитвами й турботою матері і своєї рідні, і ту, другу і справжню, що стала найвищим дарунком долі і в якій крилася істинна закоханість. Мені хотілося якоїсь чистоти і справжності. Розумів, що без цього все рушиться, опустившись до фальші, до підміни справжнього вдаваним. Бо світ справляє враження активного бурхливого життя, але насправді у ньому багато надуманого. Світогляд часто настільки спотворюється, що людина перестає реально оцінювати свій власний стан.
Навіть у найсміливіших мріях я не перевершив тієї любові, що була дарована мені Богом. Вона, ця любов, рятувала мене на всіх перехрестях життя і зараз продовжує рятувати. Осмислюючи її, я, здається, бачу, як діяв Бог, щоб я не пропав у цьому світі. Смерть розлучила нас із коханою, але я вважаю, що це тимчасово. «Це просто довша ніч, моя кохана, Але й найдовша ніч колись мине. Любов, що дав Господь, не перестане: я обніму тебе, а ти – мене…»
Одкровення колишнього весільного музики
– Я справді грав на весіллях, але й у цьому старався бути гранично чесним. Щоразу старався добирати найкращу музику, а не щось «модненьке». Але я грав не сам, і на мене, звісно, впливали. Так уже є, що публіка, пред’являючи власні вимоги, пробує опустити музиканта до рівня плінтуса. Але ми були дещо особливою командою, тож, беручи за весілля гроші, ніколи за гроші не грали і цим відрізнялися від багатьох інших. Для нас заробіток не був головним, тому й шукали щось чисте і гарне. Давалося це непросто. Гулянка завжди, крім святковості, містить якусь каламуть. Неодмінно знайдеться «крутий», якому подавай «Одессу». Але коли граєш, співаєш і бачиш, що якась бабка у свої 70-80 літ краєчком хустини втирає очі, то це щось значить. Ми старалися, щоб ця значимість нас не полишала, і це на кожного накладало якийсь відбиток.
Крім весіль, певний час грав і в ресторані «Біле озеро». І скажу, що в духовному плані там було навіть чистіше. Бо весілля – це неминучі поїздки і несподіванки. І це щастя, що я не пізнав на собі небезпек, які трапляються, коли люди п’ють і втрачають почуття міри. Пригадую, як підпилий шофер, з яким їхав, втратив дорогу – і машина ввірвалась у чагарник на обочині. А було й так, що на шаленій швидкості везли мене мотоциклом «Ява», аби звершив свій обов’язок музиканта. Згадуєш усе це – і стає не по собі, і подив змішується з острахом…
Людина часто уникає фізичної смерті. Але смерть може бути й духовною, і підходить вона непомітно. Це – не хвороба. Це, думаю, – небажання людини знати Бога…
І тоді народжувалися пісні…
– Перед армією всерйоз зайнявся гітарою. Роздобув кілька самовчителів. І хоча ні часу, ні терпіння не вистачало, усе ж, якісь ази освоював. Служив спочатку в Азербайджані (вивчився на авіамеханіка – і відтоді небо стало моєю любов’ю), а потім – у Туркменістані, за чотирнадцять кілометрів від Ірану. У військовій частині була гарна бібліотека, яка відкрила мені поезію Фізулі, Нізамі та інших східних поетів. Була й гітара, і своєму командирові взводу я давав уроки гри.
Трішки малюючи, був у своїй частині оформлювачем, а непоганий почерк зробив мене ще й штабним писарем. Співслуживець, узбецький росіянин, мав українське коріння, і це нас здружило. Ми разом заслуховувалися музикою, що звучала з радіоприймача «Рігонда». І тоді ж з’явилася моя перша власна мелодія «Такий веселий сумний світ». Я зіграв її для свого взводу – і хлопці були заворожені. А в 1986 році наш ВІА став переможцем районного конкурсу завдяки моїй пісні на антивоєнну тему «Хочу видеть землю без ракет». Згодом разом з каноницьким народним хором виступили й у Палаці культури міста Кузнецовськ.
Як і все моє покоління, мене полонив популярний співак Микола Сліченко. Вплив його на наше товариство був величезний, а от наскільки благодатний – не знаю. Ми були зовсім юними – і в наших душах на грані легковажності звучало сліченківсько-єсенінське: «Ничего, родная, успокойся, Это только тягостная бредь…» Якоюсь мірою творчість Єсеніна і Сліченка проектувалася на наші долі. За певних обставин легко можна було збочити і піти манівцями. Але цього, на щастя, не сталося. Життя тривало, юнацький романтизм дорослішав і переливався у нові пісні, яких маю кілька десятків: «Здрастуй, мамо, чи жива-здорова? Знаю, серце у тебе болить, Що ніхто не скаже тобі слова, Щоб тим словом душу звеселить…»
Є інший світ! він кращий від сущого!
– Я жив неподалік каплиці, і ми постійно там гралися. Коли двері влітку розсихались, я зазирав туди крізь щілину і в променях призахідного сонця бачив розп’яття. Будучи зовсім маленьким, я розумів, що Чоловік, зображений на іконі, невинний. Мабуть, сталося якесь диво, але присутність Господню я відчував завжди. Відчував, що є світ, кращий від земного, хоча він, тодішній, морально був чистішим від нинішнього. Ще були свіжими спогади про війну. Люди настраждались і цінували життя. І мені інколи здається, що то був щасливий момент, коли Україна справді була Україною. Так, вона була частиною Союзної держави, але виявляла себе у своїй духовній чистоті, у чудових піснях і 1950-х, і 1960-х, і 1970-х років. Усе це звучало у мені, кликало до якогось добра, хоча… ворог людських душ не дрімав і старався зробити так, щоб людина не довіряла Богові.
Так уже склалося, що жодна людина не йде до Бога. Про це говорить Боже Слово: «Ніхто не шукає мене». Зате шукає Бог, і питання в тому, чи людина відкликається на його поклик. Бог шукає людину буквально через усе, що її оточує. І в творінні Божому є щось таке високе, чого важко осягнути. Будучи створеними за подобою Божою, після свого гріхопадіння ми добряче втратили цю подобу. Багато хто «підносить» нам Бога таким, яким його уявляє, і цим створює велику проблему. Замість того, щоб пізнавати істину, люди підпадають під запропоновані їм шаблони й опиняються перед завісою, за якою істини вже не видно…
Задля чого прийшли у світ
– Завдання митця – відкривати те, що справді буде цінне для інших. Тож коли я писав: «Я бачу те, чого ніхто не бачить. Я чую те, що не почути всім», – то не хвалився, а йшов на відвертість. Це, мабуть, моя біда, а водночас – і радість. Бо ж мусиш за все переживати. Бо коли бачиш, наскільки легко люди піддаються омані, хочеться відкривати їм те, задля чого прийшли у цей світ.
Омана може бути різною. Вона багатолика. Але є найбільша омана, з якої випливають усі інші, – це неправильне уявлення про нашого Творця. Люди уявляють Його не таким, яким Він є насправді. І такого спотвореного уявлення навчають навіть у церквах. Довіряючись, людина відходить від Божої правди. І тоді приходить ворог людських душ і засіває ці душі куколем неправди. Про перешкоди на шляху до істини сказав сам Ісус Христос: «Я прийду, але чи знайду віру на землі?» Ворог людських душ оволодіває світом усе більше. І чинить він це, кажу про це з прикрістю, не тільки через наші хибні вчинки, а й через недосконалу владу. А тим часом прийшли ми у цей світ для збагачення не матеріального, а духовного, щоб пізнати правду Божу і відгукнутися на поклик Божий…
Олексій ГОРОДНИЙ.
