У суботу, напередодні християнського свята Трійці, яке у народі називають «Зеленими святами», подвір’я історичного маєтку Красицьких – де Пурбе, що у володимирецькому парку, ожило. Тут місцева «Просвіта», управління соціально-культурної сфери селради, мистецька школа та матусі-активістки зорганізувалися для зустрічі-перформансу з «золотим письменником України» Мирославом Дочинцем.
Подія стала унікальною, як і сам арт-простір подвір’я маєтку. Панському будинку-руїні для такої придибенції знадобилося більше ста років очікування.
Саксофоністи мистецької школи та юні красуні у пишному вбранні, стилізованому під двірцеву розкіш панського життя, створили тематичний антураж дев’ятнадцятого століття і спробували повернути колесо історії, історії цього клаптя землі з кам’яномуром, років на півтораста.
Дата і місце зустрічі мабуть не випадкові
Трійця у християнських уявленнях – Бог, сутність якого єдина, але буття Його особистісне, у трьох іпостасях: Отця – безначальної першооснови, Сина – абсолютного Сенсу, що втілився в Ісусі Христі, і Духа Святого – животворящого Початку. Тож збіг обставин, за яких відомий митець-літератор, журналіст, філософ Мирослав Іванович Дочинець потрапив у Володимирець, можна вважати невипадковим, адже зміст і наповнення книг митця глибокодуховні і сакральні.
За народними прикметами, характерними для «Зелених свят», у цей день не можна проявляти негатив, лаятись і лихословити. Не можна сваритися, висловлювати претензії, провокувати конфлікти. А подія, що сталася, абсолютно виключила у той день у всіх присутніх будь-який негатив і надала філософського, дещо ностальгічного й однозначно душевно-позитивного настро́ю, зокрема завдяки ексклюзивному дитячому і мистецькому перформансу, такому собі моральному аперитиву зустрічі.
П’ять родин готувалися до дефіляди
Коли стала відома дата події, мені, як зачинательці, схотілось додати загального шарму і синергії з історією локації – старовинним панським маєтком і неабияким талантом гостя-письменника. Спала на думку наша місцева юна зірочка-красуня Меланія Шурко з її величеньким, попри п’ятирічний вік, досвідом світських показів і дефіляд. А вже її мама, активістка і патріотка Тетяна Шурко, запросила до гурту подруг.
Учасницями стилізованого параду-показу стали Меланія Шурко, Арсеній Шурко, Катерина Тарасюк, Софія Шама, Наталія Килюшик і Валерія Касюдик.
Мами готували кринолінові сукенки та капелюшики, віяла та ажурні парасольки для унікального показу шатів у тіні старовинної садиби у парку.
Підготовка тривала тиждень! Навіть кілька репетицій провели на місці майбутньої події!
Мирослав Дочинець з філософією Буття
Якби тієї суботи всі рядки книг митця, що були презентовані у холодочку столітніх лип, перевести у нитки, можна було б коконом окутати всю величну руїну-будівлю і, може, тим захистити, врятувати її від підступів природи і байдужості нових владарів.
«Якщо сили скінчилися, залишаються ще воля, впертість і витримка» (з книги Мирослава Дочинця «Історії»). Може, так думає і Його Величність Палац? Бо гість раз по разу то кивав головою, то вказував рукою на ще величну будівлю за спиною. Своїми ж, книжними, словами сказав: «На все під небом є свій час, кожен удар якого відбиває лік людського життя. І той же самий час поглиблює, з віком якого приходить мудрість…»
У затінку імпровізованим амфітеатром дослухалися до кожного мовленого слова мудреця його шанувальники. Різний вік, різна стать і статус. Тут були бібліотекарі і вчителі з учнями, підприємці і пенсіонери, музиканти і волонтери. І об’єднав їх автор «Вічника» і «Світована», «Горянина» і «Мафтея», який у «Різнотрав’ї» словотвору розказав про «Многії літа, благії літа», про «Історії великих, які кохали» та «Золотий час», про «Лад» і «Книгу надиху» з «Курсами крою і життя». Слухачі слухали і питали, а гість розказував і вражав віковічною людською мудрістю, викладеною простими словами Андрія Ворона та свіжим пером мудрагеля-гостя.
Перформанси закінчуються, руїна продовжується, а що далі з маєтком?
Півторагодинний перформанс завершився, а учасники не розходились. Шанувальники придбали кількадесят книг Мирослава Дочинця, і з пів години він присвятив автограф сесії, невимушеному спілкуванню і знімкуванню «на згадку».
А Вадим Друзь подарував гостю екоторбу, футболку та горнятко з логотипом містечка.
Потроху влягаються емоції від кошерної зустрічі-перформансу з Мирославом Дочинцем, митцями-саксофоністами та юними красунями. Відчуття умиротворення та духовного задоволення чи не у всіх учасників події, бо живі «золоті» письменники не щодня топчуть володимирецькі стежини. Арт-простір біля маєтку Красицьких – де Пурбе вразив, за його зізнанням, і нашого гостя.
Саме до трагічної долі будівлі й хотілося привернути увагу влади і громадськості. А чи вдалося? Анонси події та фотозвіти викликали резонанс серед користувачів соцмереж.
__________________________________________
Чимало коментарів опубліковано під світлинами палацу та зі спілкування з гостем. Навіть нащадки родини де Пурбе, останніх поміщиків-власників, віднайшлись! Ось окремі з численних коментарів:
Людмила Зуб, Івано-Франківськ:
– Випадково, а може, й ні, мала нагоду відвідати камерну зустріч з Мирославом Дочинцем у рідному Володимирці. Подія відбувалася в затишному парку біля улюбленого маєтку Красицьких, який переживає не найкращі часи. Життєва філософія пана Мирослава дуже гармонійно сприймається саме у місці, де переплітаються природа та час. Адже це дві вічні категорії, які спонукають до роздумів та рефлексії на почуте чи побачене. Тож окремо хочу подякувати Людмилі Босик за вибір локації і, звісно, автору за те, що приїхав у невеличке селище і поділився своїми думками, історіями та відчуттями, своїм баченням України та її цінностей. А я, придбавши для себе та батьків стосик книг, пішла насолоджуватися літньою дниною на рідному Поліссі та читати останній роман Мирослава Дочинця «Різнотрав'я».
Надія Приходько, Рівне:
– Оце побачила світлини і показала своєму дядькові, який вчився у цій будівлі у далеких 1960-х роках, коли там була школа-інтернат. Ох, як він вражений пусткою з дірками замість вікон! Бо пам'ятає цей будинок ще красенем. Якось заходився розповідати, що було праворуч від нього, а праворуч був кінотеатр, де директор особисто крутив учням фільми. А з іншого боку починався дендропарк. Добре, пане Мирославе, що обрали саме цю локацію у Володимирці!
Тетяна Самойлова, Вараш:
– Не вірилося, що так занепаде пам'ять. Я ще там вчилась. У майбутньому, хоч і була дитиною, бачила, що зроблять з нього музей. Але все гине: і «кукушка», і за́мки, і палаци. Влада наша жиріє. Їм байдуже. Вони не зацікавлені нічим, і ніяка історична цінність не зачіпає їм черстві душі.
Ewa Michal de Pourbaix:
– Przykro że pałac uległ takiej dewastacji! Прикро бачити палац таким спустошеним!
Monika de Pourbaix:
– Було б добре, якби він не був забутим. Шкода, якщо знищите такий прекрасний особняк. Ну, є хороші люди, які хочуть відновити його колишню пишність. Найкращі побажання всім тим, хто хоче відновити особняк!
Тетяна Шурко, Володимирець:
– Сьогодні біля його стін було затишно і гостинно! Він знову пригадав свої пишні графські прийоми і шелест бальних суконь! Сьогодні на його подвір'ї лунали дитячий сміх та пустощі, як і тоді, у ті далекі часи. Сьогодні він знову ожив. Палац-перлина! Палац-руїна! Неймовірний красень! Наш Палац Красицьких – де Пурбе!
Замість епілогу
Поки активісти ходять околяса навколо проблеми збереження і реставрації будівлі панського маєтку, той все швидше руйнується під впливом природи. Уже суттєво провалилися покрівля, внутрішнє дерев’яне перекриття, а подекуди й підлога. Зяють вікна-дірки з геть битими шибками, де підвіконня засмальцьовані ногами екстремалів, а бокові двері впускають швидше непрошених, ніж прошених «гостей». Антикультурна каліграфія і сороміцькі епістолярії на стінах зсередини і зовні, здоровенне нацистське шифр-гасло на одній із колон – ось реальний літопис сьогодення історичного палацу. Всередині розбиті мародерами старовинні грубки, паркет та стіни, гепнута дощем долу вапняна штукатурка зі стелі і протяги зусібіч. Праворуч від входу на верхньому карнизі вже обжилася п’ятирічна береза: щупальце-корінь містичною скрепою пустила вздовж стіни і навіть «народила» дитятко-пагін. Крайня фасадна колона втрачає фундамент і готова щомиті «піти під укіс».
Ну і – «вишенька на торті».
Будівля є складовою майнового комплексу школи, що знаходиться поряд. Відгородитися сіткою-рябицею ще не означає – зняти відповідальність. Те, що будівля не значиться у серйозних реєстрах пам’яток, саме зараз на руку: без спецдозволів і реставраційних узгоджень можна провести ремонтні роботи і відновити покрівлю, укріпити колони і відремонтувати вікна-двері. Подейкують, що влада планує відчужити будівлю. Може, продадуть за безцінь задля ласої землі у парку? Не здивуюсь, якщо саме так. Але це – шлях руйнаторів, і веде він до деградації. У відновлений палац просяться музей і мистецька зала з картинною галереєю, а в підвал – стилізована кав’ярня і творчі студії. Мрія чи – реальність?..
Більше фото,відео з події ТУТ
