Сміливий, сильний духом, і досить цілеспрямований. Саме так можна охарактеризувати велоспортсмена з Вараша Юрія Савчука, який випробував міцність коліс свого велосипеда не однією сотнею кілометрів. А ще на собі відчув, як це – відкривати нові горизонти на шляху до своєї цілі.
«28 кілометрів здавалися вічністю»
39-річний чоловік родом із Вараша, працює на РАЕС у відділі технічного контролю, на посаді майстер контрольний. Має дружину, яка родом з Одеси, 14-річну доньку та 10-річного сина. Захоплюється програмуванням і живе велоспортом.
На моє запитання «чому велоспорт?» чоловік запевняє, що це неабияка підтримка фізичної форми, чудова можливість дістатися у будь-яке місце, адже все у твоїх руках, а вірніше – ногах (посміхається). До того ж це ще й екологічно і мобільно.
З усмішкою на обличчі Юрій пригадує першу свою поїздку. Вона була саме у Володимирець, близько 5 років тому. Разом із друзями-велосипедистами полюбляли кататись по парку селища. Аж цілих 28 кілометрів, тоді це здавалось такою далекою відстанню. Пізніше вдень чоловік долав 160-170 кілометрів. Та хто би міг подумати, що через кілька літ велосипедист долатиме дистанцію з одного кінця України в інший?..
«Пропонували звернутися до лікаря»
Ідею подорожі двоколісним за межі області спортсмен виношував не один день. Найперше, збирався проїхатись Карпатами. Якось одного разу дорогою до Білого озера, знайомий «велоспівпляшківець», знаючи, що Юрій збирався їхати у відпустку до тещі на південь, запропонував чоловіку «крунути» велосипедом … з Одеси до Вараша. Мовляв, чого їздити туди-сюди громадським транспортом, коли є велосипед?
Велолюбитель замислився, почав ділитись задуманим із знайомими. Каже, реакція була різна. Велосипедисти заздрили і шкодували, що немає можливості поїхати разом. Інші казали: «Молодчага, тільки вперед», давали різні рекомендації. А далекі від активного катання на велосипеді взагалі пропонували звернутися до лікаря, називали різними словами (іноді й не зовсім цензурними).
Надихнув вараського велосипедиста і показав, що така поїздка реальна, веломарафон «Поліська Січ», в якому Юрій бере участь вже кілька років поспіль. Звичайно, відстані там менші, 3 дні по 100 кілометрів. Однак це була своєрідна перевірка на можливість досягнути нових цілей. Дала неабияку рішучість також практика і досвід інших веломарафонів. Саме вони допомогли виробити правила поведінки, харчування в дорозі та розподілу сили на дистанції.
Підтримка рідних і друзів, цілеспрямованість і ентузіазм взяв вгору. Вже за кілька днів у велоспортсмена був складений маршрут і речі в дорогу. Серед найнеобхідніших речей, які щоразу були з ним: вода, відлякувач для собак, універсальний зарядний пристрій Power Bank на сонячній панелі. Також у рюкзаку мав із собою насос, намет, тент і термопокривало з фольги. А ще додає: важливо не забути з собою голову на плечах, і руки зняти з плечей, аби на всяк випадок можна було дати раду у непередбачуваних ситуаціях. Ну, і обов’язкове знання правил дорожнього руху.
«Організм відмовлявся сприймати поїздку»
Кожен день своєї велоподорожі Юрій нотував у соцмережі «Фейсбук». Там охоче ділився фото. Зізнається, жоден ранок не був легкий. Перші 6-7 кілометрів організм просто відмовлявся сприймати поїздку. Крутити педалі не хотілось, причому не морально, а фізично. Часом була сильна нудота. Але, проїхавши 15-16 кілометрів, організм прокидався, далі ставало легше.
Середній темп велосипедиста упродовж поїздки становив 20 км/год. За станом слідкував завдяки пульсу на руках, а він упродовж дня ставав дедалі рівнішим. Жодних перевантажень не було. Зупинка зазвичай була по нужді, поїсти або тоді, коли закінчувалась вода.
Серед найбільших труднощів, які виникали за всю поїздку, називає появу на дорозі агресивних собак. Зізнається, бувало по 5-6 собак могло вибігти раптово на дорогу і нападали з усіх сторін. Якщо у селі він міг побачити їх заздалегідь і оминути, то в степах Одещини доводилось використовувати ультразвуковий відлякувач. Його брав з собою, бо чув про таку проблему від знайомих.
Надто серйозних труднощів не виникало, напевно, через, що техніка була у досить хорошому стані. Упродовж поїздки велосипед практично жодного разу не підвів. Лише один прокол шини стався вже у рідній Рівненській області. Та й то все залатав герметик у колесі. А один прокол для такого велосипеда за таку відстань – це ніщо. Бо ж, приміром, на змаганнях в Енергодарі у велоспортсмена було 4 проколи лише на передньому колесі. Сам спортсмен переконує: хороша техніка і новітні технології виправдовують себе.
Стосовно самого транспорту, то на далеку дистанцію поїздки до вибору велосипеда варто підійти серйозно. У пана Юрія це вже четвертий двоколісний. Наразі має їх два.
Для подорожі на 800 кілометрів обрав велосипед для бездоріжжя. Хоч він і не призначений для далеких відстаней, та чоловіку він видався надійнішим, більш до душі.
Новий такий велосипед коштує біля 80 тисяч гривень. Ціна його насправді себе виправдовує. Хоча на думку, спортсмена, мало хто може дозволити собі нового. Однак якщо людині цей вид спорту до вподоби, то вона поступово готова розвиватися, прагнути кращого; з вело транспортом – те ж саме. Навіть любителю на довгі дистанції велосипед вартістю менше 20 тисяч брати не варто.
До слова, чоловік сам і обслуговує свого надійного залізного друга. А тому на випадок поломки, маючи при собі весь необхідний інструмент, без проблем зможе вирішити технічні питання.
«Йти до цілі невеликими кроками»
Питаю, чи були моменти, коли хотілося здатися?
– Жодного разу. Зазвичай на тих же змаганнях, коли їдеш на час з великим навантаженням, на останніх кілометрах клянеш все та всіх, і себе в першу чергу. Думаєш, що я тут роблю, сидів би дома… все це останній раз!. Та в цій поїздці жодного разу такого в голову не лізло, навпаки: їхав і насолоджувався вело пригодою, – каже спортсмен.
Він ставив для себе невеличкі цілі і впевнено рухався до них. Головне, запевняє, не думати про те, яку відстань загалом ти маєш подолати. Йдеш невеличкими цілями – проїхати 20 км (це ж не так багато!), потім ще 20, і ще, ще. А в голові прокручуєш: «залишилось ще стільки, як до Білого озера; потім ще стільки, як три рази до Білого озера «крунути».
Далі ставиш собі маленьку ціль доїхати до найближчого населеного пункту, до точки відпочинку. Так набагато легше долати велику відстань.
Поки був у дорозі, весь час батьки та дружина, переживаючи, запитували, як він може їхати у таку спеку. Насправді, каже спортсмен, спека у дорозі йому не так дошкуляла, мабуть, тому, що спортсмен постійно обливався водою. Сам шолом робив тінь для голови, велофутболка розподіляла вологу по всьому тілу.
Кожних 10-20 кілометрів зупинявся, аби поповнити запаси води. Мав при собі флягу та гідропак (туристичний рюкзак з пакетом води на 2 літри).
Перші дні минули чудово. На третій день, їхавши з Любарта на Нетішин, на сороковому кілометрі дороги відправив речі додому. Серед них намет, теплі речі, накриття, рюкзак з гідратором. Останні півтора дні Юрій їхав, маючи при собі лише флягу, і у кармані вело футболки півторачку води. Лише потім усвідомив, що це було найкраще рішення. Бо ж на екваторі захоплюючої і як на мене, екстремальної подорожі вже добре відчувались лямки рюкзака. А тому у наступні свої поїздки чоловік планує вирушати все ж без нього.
«Продавчиня прийняла «за хворого»
До слова, подорож велосипедом – це ще й відносно економно. Бо ж витрати були хіба що на їжу, воду та ночівлю. Приміром ночівля у Подільську, в готелі з усіма умовами коштувала 330 гривень. В той вечір потрапив ще й на фінал Чемпіонату по футболу 2020. Другу ніч перебував у Немирові – безкоштовно в знайомих. Третя ніч у Любарті – «Садиба над Случчю». Правда, за 20 кілометрів до цього місця призначення чоловіку спочатку відмовили у ночівлі через тимчасовий ремонт. Та вислухавши ситуацію, чемні люди зрозуміли і все ж підготували кімнату. У Нетішині теж прийняли друзі.
За час велоподорожі Юрію щастило, бо постійно траплялися привітні люди. В одному містечку, коли він зупинився аби купити й попити води, продавчиня, запитавши звідки і куди той їде, чоловіку повернула гроші. Каже, мабуть, через те, що сприйняла його за хворого. «Я не можу взяти гроші. Ангела вам у дорогу, і щасливої дороги», – сказала вона.
Два перших дні милувався краєвидами, горбисті рельєфи постійно змінювались і тішили. Та це лише спочатку. Були спуски 2-3 кілометри. Круті підйоми, схили, часом чоловік не бачив на горизонті неба. Тоді вже радості як такої не було, коли знаєш, що така дорога буде ще найближчих 100 кілометрів. Воно часом не те, що не тішило, а навіть дуже нервувало.
На Волині з Цумані на Красну волю запам’ятались лісові тунелі, каже, чимось вони нагадують «Тунель кохання» у Клевані, і нічим не гірші. Планує саме в ту місцину якось з’їздити окремо, аби ще раз сповна насолодитися красою природи.
Спортсмен розповідає, що найбільше серед шести областей йому запам’яталась Вінницька область. Закарбувалась у пам’яті своєю чистотою. Вона є хорошим прикладом для усієї України. Кожен двір прибраний, все чисто і охайно.
А от степи Одещини запам’яталися пилом, спекою. Припускає, що люди живуть там на межі бідності, і порівнює тамтешні села з Єгипетським Луксором: побудували те, що є, то хай так і буде. Вода там така, що й пити страшно, як на колір, так і на запах. Навіть коли доводилось нею поливатись, то відучував на собі не зовсім приємний запах.
От що варто відмітити, на думку, Юрія – це те, що проїхавши таку відстань, всюди по Україні ремонтують дороги, і це неабияк радує. Бували відстані, де рухався сам по одній полосі, для інших вона була перекрита через ремонт, тоді це тішило і водночас полегшувало пересування.
За час поїздки, подолавши близько 821 кілометра, спортсмену вдалося схуднути на 4 кілограми. І це лише показники ваги. В об’ємах, за словами друзів і рідних, візуально він значно схуд. Мабуть, якби не м’язи, набуті у велоподорожі, то цифра на вазі була б ще менша.
«Зустрічав мертві тіла на дорогах»
Середня швидкість давала можливість не лише ознайомитись з новими місцинами, а й бачити те, що найменш хотілось би зустрічати, будучи в дорозі. Найчастіше це збиті тварини, які лежали посеред дороги, або їх рештки. Траплялись мертві жуки-рогачі з Червоної книги, лисиці, білки.
Та найстрашніше і найболючіше було зустрічати і дивитись на мертві тіла внаслідок ДТП, які просто лежали серед дороги. Аби не ранити рідних і не змушувати їх хвилюватися ще більше, чоловік про це не розповідав у жодній розмові.
За статистикою, останній рік значно збільшилась кількість ДТП за участю велосипедистів. А тому питаю: чи не закрадалась в голові думка, з огляду на сумну кількість жертв на дорогах, що все таки варто відмінити поїздку по трасах, де великий потік транспорту?
Однак чоловік запевнив, що більшість водіїв, які траплялися йому на дорозі, знали ПДР, адекватно реагували і об’їжджали велосипедиста згідно правил на – 1,5 метра. Хоча були і ті, що пролітали «вітром» буквально поруч, а завихрення повітря під час обгону на швидкості таки досить відчутні.
Заодно спортсмен ділиться «лайфхаком» для інших велосипедистів. От, наприклад, коли проїжджає фура, після неї слід їхати рівно, не крутити головою. Адже коли крутиш головою, крутиш і кермом. А за вантажівками в цей час зазвичай ще тягнеться по 5-6 автомобілів. Тому, щоб не потрапити під наступну машину, яка тебе обганятиме, слід дотримуватись цього простого правила.
У випадку аварій з велосипедистами спортсмен вважає, що багато серед них або не знають чи не знали правил дорожнього руху, або ж просто ними нехтують.
«Наступний заїзд – 1500 кілометрів»
На четвертий день поїздки на своїй сторінці у Фейсбук чоловік пише: «Завтра на Вараш, оскільки спека, то маршрут буде довгим, але рідний та знайомий».
У своєму місті його тепло зустріли рідні, друзі і колеги. Та й просто ті, кому цікаво було як же минула пригода велосипедиста.
За спиною понад 800 кілометрів, 6 областей, у тілі втома, а на серці радість і гордість – що зміг. І поки багатьох з нас переборює нерішучість і своє ліниве «це неможливо», наш сміливець ставить перед собою нові цілі. Серед них – величезне бажання проїхати марафон «transUkraine», де заїзд аж на 1500 км. А ще у планах – поїздка велосипедом за кордон.
