Усе відбулося майже спонтанно. Коли у селищній раді планували заходи до Дня незалежності, подумали, що було б добре, аби до нас завітав хтось із тих, для кого державність — не щось абстрактне. Тож написали до Національного музею Шевченка, де працює Дмитро Стус, пропонуючи приїхати до Володимирця на зустріч із громадою на День незалежності. Звучало це божевільно і майже безнадійно.
Думалося, ну, таке не планують за місяць, щільний графік та ще й у 30-ту річницю незалежності. Проте вже за тиждень отримали лист-відповідь: «Якщо є цікавість, цілком міг би вибратися до вас на 24-те, лише потребую більше інфи».
Так до Володимирця вперше завітав син Василя Стуса. І хоча зустріч із паном Дмитром попередньо планували провести на пірсі, проте дощ був проти: зранку всі плани довелося міняти, а саму зустріч переносити до районної бібліотеки.
Дощ просіяв коло зацікавлених, тож ті, хто вагався, йти чи не йти на зустріч, таки залишилися вдома. Або не вдома. Бо ж, погодьтеся: те, що може бути цікаво одним, зовсім не цікаво іншим.
На умовлену годину у залі бібліотеки зібралися усі охочі послухати Стуса. А вже за кілька хвилин увійшов і сам пан Дмитро — з мокрими від дощу плечима і без будь-якого здивування невеликій аудиторії слухачів. У руках тримав оцифровану копію портрету молодого Шевченка та книгу вибраних творів Василя Стуса — теми, на яких спеціалізується.
Пояснюючи свій презент (портрет тепер належить Володимирецькій бібліотеці), Дмитро Стус зачепив теми низького рівня зацікавленості українською класикою та розповів про проєкти, над якими працює, аби мотивувати молоду аудиторію, серед яких цифровізація культурної спадщини. За таким принципом нещодавно у мережі з'явився можливий голос Тараса Шевченка. Пан Дмитро поділився, яким довгим може бути такий процес, адже були прочитані сотні тисяч сторінок, у яких описані згадки про голос Шевченка, а до всього ще й вивчали портрети Кобзаря, аби зіставити мальоване із можливим положенням голосових зв'язок у спокійному стані.
Не такою деталізованою, але значно насиченішою емоціями видалася розмова про Василя Стуса. Бо тут таки йшлося не лише про поета, а й про батька, з яким він сварився, мирився, не розумів і намагався зрозуміти водночас. Тож слухачі мали можливість відкрити собі не хрестоматійного поета-дисидента, а ніби підглянути у його справжнє життя. Як розповів пан Дмитро, хоч і знав батька змалечку, проте почав розуміти його лише у бунтівному підлітковому віці. Адже спочатку не розумів, чому так веде себе батько, що за чужі люди вриваються до житла, чому плаче мама, а дід мудро заявляє «так мало статися». І якими цінними для нього були батькові настанови – не озлобитися на світ.
Пан Дмитро запевняє, що і Шевченко, і Стус можуть навчити молодь не здаватися. Бо «скільки разів ти впадеш і зможеш піднятися, стільки ти людина».
Цікавими були і питання. Питали, на чому акцентувати увагу школярів при вивченні творчості Василя Стуса та чи є хтось із поетів-сучасників, хто може дорости до такого визнання. Не оминули й делікатної теми ставлення родини до Медведчука, на що пан Дмитро стримано відповів: мусолити одне й те саме 30 років, як мінімум, нудно. А ще юний пластун питав про те, чи прогулював пан Дмитро уроки, на що отримав чесну відповідь – таки прогулював.
Після зустрічі гість завітав до Музею вузькоколійки та бурштину, де з цікавістю слухав розповідь про важливість «кукушки» для жителів віддалених сіл, а також про бурштинову лихоманку. Викопати музейний камінчик на згадку відмовився, а от про вузькоколійку багато питав. Вже дорогою назад відвідав експозиції районного музею та поспішив до Києва.
На прощання сказав, що у нас затишно, але мусить повертатися до столичної спеки.
