Шкільна пора, певно, для кожного з нас особлива. Бо це цілий шмат життя, у якому переплетені предметні знання, спілкування на уроках та перервах, смішні і не дуже історії, які назавжди лишають слід десь глибоко в серці. Про щось хочеться розповідати, про щось – забути. Особливу атмосферу у цій всій коловерті днів створюють вчителі. Кожен – зі своїм характером, досвідом, підходом до навчання та манерою спілкування.
Напередодні професійного свята ми вирішили розпитати у жителів громади про тих вчителів, які по-особливому запали до серця – через якісь вчинки, характер, навіть окремі фрази.
Сподіваємося, що багато з вас впізнає героїв теплих спогадів і з вдячністю згадає і своїх вчителів. Можливо, це якраз шанс для кожного привітати їх з Днем учителя хоча б у соцмережі: бути незабутим – дуже цінно.
Інна Остапович, адміністраторка кафе «Чилі», смт Володимирець:
Завжди пригадую з теплотою нашого класного керівника Тамару Адамівну Юсин із колегіуму (ЗОШ №2, випуск 1992 року). Вона завжди, навіть нині, є для нас порадником і психологом. Коли ми зустрічалися (10, 15, 20, 25 років після школи), вона завжди має якісь наші записочки, малюнки. Так сталося, що на 2 останні роки у школі вона виїхала в інше місто, але все одно завжди цікавилася, як ми всі. А ще, коли бачила в комусь талант до будь-чого, докладала максимум зусиль, щоб ми розвивали ті здібності. І точно у неї не було улюбленців, ми всі були важливими! Пам’ятаю, якось у школі був конкурс «Міс школи» і ніхто не хотів брати участь (чи, може, стидались). А мені так хотілося (хоч красунею я себе не вважала)! І мене підтримала Тамара Адамівна. В тому конкурсі я перемогла всі свої комплекси. І відтоді моє життя кардинально змінилось, я більше нічого не боялась. Я стала «Міс глядацьких симпатій». А вчительці за це донині вдячна.
Володимир Бабік, громадський активіст, адміністратор у Гончаренко центр-партнер, м. Вараш:
Згадав історію про свого класного керівника. Після 4-го класу нас сформували за напрямками у нові класи. На перших батьківських зборах моя мама не змогла бути присутньою, бо лежала у лікарні. І мій класний керівник, Лариса Андріївна Колодій, попросила зі мною разом відвідати маму у лікарні. Я до останнього моменту думав, що десь наробив шкоди і Лариса Андріївна хоче поскаржитись на мене. Мама теж нічого хорошого від візиту не очікувала. А виявилось, що класна керівничка справді просто хотіла познайомитись з мамою свого учня і підтримати її, бо та хворіла. Лише з часом я зрозумів, наскільки цей, з першого погляду, незначний вчинок вплинув на моє сприйняття поняття доброти, турботи і, якоюсь мірою, професіоналізму. Дякую, Ларисо Андріївно! І усім крутим вчителям, у яких мені пощастило навчатися!
Ірина Герчанівська, художниця, м. Вараш:
Я добре пам’ятаю слова своєї завідувачки кафедрою Ганни Андріївни Ткачик. Звісно, слід лишила не одна настанова, їх було багато. Та одну пам’ятаю особливо. Її мотивуюча фраза до групи була такою: ми – "партачі мистецтва", це про те, що треба дуже плідно працювати, аби чогось у цьому життя досягнути! І що 1 % натхнення і 99% праці – то і є успіх. Пам’ятаю, після успішного захисту диплому вона спитала в моєї мами, чи маємо вдома хорошого килима? Ми не зрозуміли, а вона продовжила: «продайте його – і нехай Ірина продовжує вчитися, бо має талант». Це надихає завжди.
Тетяна Босик, адміністраторка «Сімейного медичного центру «Родолад», смт Володимирець:
У мої шкільні часи у вчителів була типова фраза, яка, думаю, лякала багатьох: «ховаємо зошити, книжки і дістаємо подвійні листочки». Я особисто вдячна кожному своєму вчителю. Бо в кожного був свій прикол, вимога, всі зробили внесок в мене, аби я стала такою, якою є. З особливою теплотою тепер згадую викладача Острозької академії. Ми з подругою зривали пари сміхом, то була німецька мова, а вона смішнюча. Він терпляче нас підтримував, не сварив, реально ВИКЛАДАЧ! А ще, поки разом пригадували з колегами шкільні роки, то дізналася, що одна з них обрала медицину через натхненні уроки хімії Наталії Миколаївни Кривко. Це ж як круто!
Ігор Саворона, депутат Вараської міської ради, м. Вараш:
Я не пам’ятаю, який предмет ми вивчали в 6 класі, природознавство чи вже географію. Але це було якось безбарвно, нецікаво і суворо. Але я до цих пір дуже добре пам’ятаю уроки географії у сьомому класі, незважаючи на те, що з того часу вже пройшло 28 років. А все через Людмилу Іванівну Стискун (Чирва) – нашу вчительку географії у сьомому класі.
Людмила Іванівна – яскравий приклад того, як педагог своїм запалом, енергією та любов’ю до предмету може змінити та розширити світогляд дитини десь «за горизонт». Пам’ятаю, як постійно розв’язували якісь тематичні різноманітні кросворди, як вчителька дуже рекомендувала на дозвіллі прочитати серію книг польського письменника Альфреда Шклярського про пригоди хлопчика Томека на різних континентах, що дуже доповнювало знання, отримані на уроках. Деякі книги із цієї серії доводилось шукати в бібліотеках і магазинах (і не тільки в нашому місті). Для мене курс «Географія материків та океанів» сьомого класу став найбільш цікавим та яскравим курсом за весь час навчання в школі.
У восьмому класі розпочалася географія України, а естафета викладання цього предмету в нашому класі була передана сестрі Людмили Іванівни – Поліні Іванівні Китун. Географія восьмого класу, можливо, не така «барвиста» та різноманітна, але все ж значно ближча. Адже тут вже було багато чого знайомого та рідного, чогось такого, до чого точно можна доторкнутись.
Можу з упевненістю сказати, що ці дві вчительки, які досі навчають дітей у Вараському ліцеї № 4, суттєво вплинули на мій подальший напрямок розвитку та інтересів. І навіть зараз, через багато років після тих уроків, найбільше статей, які я читаю у Вікіпедії, пов’язані саме з географією. Саме тоді в мені зародилась любов до подорожей, яка з роками не те що не гасне, а стає тільки сильнішою і мотивує ставити якісь нові цілі. І саме тому вкладка Google Maps в моєму браузері відкрита завжди. І на тих картах постійно додаються нові мітки, які вказують, куди б ще можна було б поїхати і що цікаве побачити. І ще дуже хочеться хоч раз відвідати урок географії у моїх улюблених вчителів!
Оксана Приходько, заступниця директора Володимирецького ліцею “Колегіум”, смт Володимирець:
Я теж із теплотою згадую своїх вчителів. Особливо покійну Ольгу Семенівну Яскулу – це людина, якою я завжди захоплювалася. Тільки вона у вже немолоді літа та ще у модних черевиках могла 2 дні гуляти з дітьми по Києву, відмовляючись від транспорту, адже так можна більше всього побачити. Тільки вона брала дітей в експедицію на плотах для того, щоб зібрати фольклор. При тому щоранку у неї мала бути суперова зачіска, адже вона йде до людей у село. Її пирогами у музеї "Світлиця" частувалася кожна шкільна делегація Вона залучала сучасних дітей до українських традицій, несучи у своєму серці любов до своєї землі. Світла пам'ять про неї назавжди залишиться у моєму серці.
Вікторія Мельничук, вчителька мистецтва, смт Рафалівка:
Ой, із вдячністю згадую свою першу вчительку, бо вона мала значний вплив на мене як особистість. Це Віра Рубаха, нині директор Полицької школи. Можу з повною відповідальністю сказати, що вона дала мені путівку в життя, бо я пам’ятаю кожен урок, кожен рух: настільки вольова, авторитетна, в міру строга, по-материнськи добра. Від неї я перейняла ціннісне ставлення до людини, життя. Ми у класі вважали її другою мамою. Пам’ятаю, як ми якось саджали вазони. І вона сказала дівчатам: принесіть горщики і пасинки, посадимо нові вазони у клас. А хлопці заревнували, почали казати, що теж хочуть таке робити. Ми були нею у всьому об’єднані. Наша вчителька навчила нас бачити прекрасне, нагадувала спостерігати за природою: бачити красу у барвах листочка, подиху вітру. Я їй дуже вдячна за це. Вона для мене – Вчителька з великої літери!
Вікторія Ніколайчук, заступниця голови Зарічненської ТГ, смт Зарічне:
У мене був класний керівник Надія Сергіївна, і з 5 по 11 клас вона нам говорила: “ви – найгірший клас за всю мою шкільну практику”. Цим не обійшлося. У 10 класі вона таки покинула наш клас зі словами: “не дай, Боже, ви покличете мене до слова на випускний вечір, я ні в якому разі не вийду, і не прийду”. Ми дочекалися 11 класу і не запросили її до слова. І потім ми отримали: “чому ж ви не запросили до слова на останній лінійці? Ви – найгірший клас у моєму житті!”. Ми її дуже любимо і поважаємо, згадуємо на кожній зустрічі, разом з нею сміємося ось вже 15 років після школи. Таких, як вона, більше не знайти! До слова, у нас був дуже успішний клас.
А ще у мене в школі була надзвичайно надихаюча вчителька Марія Сергіївна Кузьмич. На наших очах вона пройшла шлях від звичайного вчителя до заступника директора. Це людина, яка у наші тяжкі 90-і показувала своїм прикладом, як потрібно виглядати та вести себе жінці. Не було жодного дня, аби нею не захоплювалися. Ми, дівчатка, щодня заглядалися на неї, дивилися, у чому ж вона прийшла. Хоча було тоді безгрошів’я страшне. Ми з такого села, де всі мали щось із праці на городі. А Марія Сергіївна могла щось таке вигадати з простих речей, що ми весь час на неї задивлялися. І мода була не в моді, тоді дивилися зовсім на інше. Але Марія Сергіївна завжди демонструвала щось таке, чим не можна було не захоплюватися. До того ж, англійська була у нас на найвищому рівні. Тепер усі мої однокласники англомовні. Коли не було у школі телевізорів, комп’ютерів, вона приносила звичайний магнітофон із касетою, яку замовляла з-за кордону, вмикала нам цікаві мовні курси.
А ще вона жодного разу не підвищила тон на уроці. Ми на її уроки просто бігли. У 10-11 класі, коли нас ділили на профілі, ми всі пішли у англомовний клас лише тому, що любили цю вчительку, а не тому, що хотіли знати мову. Зараз вона працює журналістом у “Сарненських новинах”, надалі показує свою красу зовні і всередині. Досі слідкуємо за її життям у соцмережах. Це найяскравіша людина у шкільній когорті, бо вона завжди нам казала: “Діти, ваше перше завдання – завжди залишатися людиною!”.
Марія Ошурко, заступниця селищного голови Рафалівської ТГ, смт Володимирець:
Дві вчительки у мене було в школі, про яких хочеться розповісти. Це вчителька початкових класів Валентина Антонівна Логацька і класний керівник Любов Ульянівна Ярута. Ці дві вчительки були для мене як другі мами. Вони допомагали і підтримували не лише упродовж усього шкільного життя, а й в інших ситуаціях, поза школою. З Надією Ульянівною я спілкуюся досі. Вони давали не лише знання, але й навчали життю – у нас завжди були дуже цікаві виховні години, з ліричними відступами і історіями з життя.
Ще одна історія трапилася зі мною вже у професійному житті. Я працювала методистом у відділі освіти, відповідала за предмети фізкультури та захисту вітчизни. І коли ми приїздили до школи якоїсь (а таке було по кілька разів на тиждень), то я відразу бігла у спортзал, бо то було моє. І це було доти, доки одного разу директор Полицької школи Петро Ростиславович Килюшик знайшов мене в спортзалі і каже: “Хочу зробити вам зауваження. Бо будь-яке відвідування школи треба починати із кабінету директора, а ви завжди біжите у спортзал. Бо я навіть не знаю, що ви є у школі”. Так він мене навчив і відтоді я працюю інакше: заходжу спочатку до директора, розказую про свою мету, а тоді вже йду, куди потрібно.
Дмитро Стецюк, заступник міського голови Вараша, м. Вараш:
Для мене особливим був наш вчитель історії Віталій Федорович Дойонко. Він завжди надихав до вивчення історії свого краю, своєї країни, історії українського народу та її культури, багато розповідав про боротьбу нашого народу та його прагнення до незалежності. Завдяки його урокам я полюбив історію, ходив на олімпіади з цього предмету, а згодом пішов вчитися на спеціальність “Історія”. Тож дуже дякую йому за особливі, натхненні уроки!
Любов Ляшик, пенсіонерка, смт Володимирець:
У мене у Городці була чудова перша вчителька Любов Іванівна Подкур, нині покійна. Через неї я пішла до школи трохи раніше, хоч була ще замалою по віку. Мені дуже хотілося піти до школи, бо йшла сусідська дівчинка. Ми тоді на ряднах посеред вулиці стерегли зерно від горобців. І тут іде вчителька, аби записувати до школи. Вона підходить і всі кажуть, хто піде у перший клас. А я кажу: “Мене батько в школу не пускає, ще мала”. Вона запитала, де я живу. Ми зайшли до хати, вона питає у батька, чого не віддають мене до школи. Батько сказав, що мені 7-ми нема, що я мала на зріст, що до школи не готували, букви не знаю, і букваря нема. Вчителька і каже: “Хай вона піде до школи, спробує вчитися, якщо вийде – то вийде, я її ще в списки не вноситиму”. Так і погодили, вчителька пішла. І тут закінчується обід, батько йде на роботу і приносить увечері букваря. А я в ляльки граюся. От батько позвав мене і каже: “Лишилося до школи небагато часу, тобі треба вивчити букви, їх 32, щодня ти маєш вивчити кілька букв. Я тобі показую, а ти ввечері мені розказуватимеш”. Перший-другий день ще було добре, а потім я не схотіла, передумала йти до школи. Подумала собі, що якщо неправильно казатиму навмисно букви, то не візьмуть до школи. Так і зробила. Батько зрозумів, що я хитрую, розсердився, поставив умову: вивчити до вечора все. То я вивчила ті букви так, що упродовж першого класу вчителька залишала на мене клас, я читала, а клас за мною повторював.
Читала швидко, добре, а з математикою не йшло. Не розуміла для себе арифметичні дії. Старші сестри не хотіли мене вчити, бо хотіли швидше йти гратися. Тож вчителька залишити мене після уроків хотіла. А тоді як: якщо тебе лишали після уроків, то все село знало, що ти погано вчишся. Я в плач. А вона мені: “Не переживай, я тебе навчу на перервах”. І так вона мене навчила.
Ще колись вчили олівцем. Мені того олівця не купували, бо не знали, чи буду я до школи ходити. Мені віддали олівець старшої сестри. Вона мені приказала: не загуби! І я його берегла. А подружка каже: “ти його у переплетення встав, ніколи не загубиться”. Я так і зробила – і в ту ж мить забула! В той день йду додому і з жахом усвідомлюю, що нема олівця. Я в сльози. А вчителька дає мені свій олівець і каже: “Будеш користуватися, доки не знайдеш свій”. Вдома все виявилося, але я ще місяць користувалася вчительським, доки одного разу не поставила буквар на полицю, і звідти таки випав мій олівець. Так вчителька весь час мене підтримувала, підбадьорювала, за що я їй вдячна і пам’ятатиму про неї усе своє життя!
Зі святом вас, освітяни Вараської громади!
