Коли у тебе велике серце, то й очі широко розплющені – і ти бачиш нужду тих, хто живе ось тут, зовсім поруч, за кілька будинків від твого двору. Тоді ти вже не можеш пройти мимо, бо кожен раз, коли пробуєш так зробити, щось всередині ніби рветься, і гострий біль від цього на трохи паралізує, притлумлює усі твої думки. І тоді ти або йдеш за покликом серця, або вчиш його бути байдужим.
За таким принципом вже багато років живе місцевий волонтер-благодійник Леонід Ус. Він обрав для себе непросту стежку – бути поруч з нужденними та за можливості допомагати, чим зможе. І, можливо, всі ті речі, з якими він приїздить до сиріт та одиноких стареньких, – лише комплімент до сердечної теплоти, якою він намагається огорнути кожного свого підопічного. Бо усі подарунки забудуться, а теплота душі – ніколи. Це те, чого не купиш за всі гроші світу.
1 жовтня стало для Леоніда Уса додатковим приводом, аби відвідати літніх людей, якими він опікується. Без пишних слів і святкового вбрання, отак, ніби щойно із сусіднього двору забіг на хвильку, пан Леонід заходив до осель своїх літніх підопічних. Хтось із них давно живе у скруті та не має рідних поруч, хтось вже втратив усю свою фізичну міць, тож потребує навіть елементарної допомоги у побуті. Леонід з якоюсь непідкупною щирістю і простотою на кожне вражене «чому ви це робите» незмінно відповідає: якщо не я, то хто?
Відвідини у День людей похилого віку для чоловіка вже давно стали звичними. Леонід знає, що старенькі його чекають в цей день по-особливому. Бо якщо про несподіваний візит у інші дні вони не можуть здогадатися, то у такий день знають: волонтер точно їх не омине. Так і сталося: із невеликими продуктовими наборами під рукою Леонід Ус відвідав 22 оселі. Кілька хвилин порозпитував про самопочуття, про останні новини, запитав про потреби. Хтось розчулився візитом і не зміг стримати сліз, а хтось бадьоро жартував. Усі різні, та всі без винятку раділи: побути хоч трохи не наодинці із собою – найкращий подарунок для одиноких.
- Для мене відвідини 1 жовтня – вже традиція, – ділиться Леонід Ус. – Знаю, що у будь-яку погоду, за будь-яких обставин я мушу відвідати одиноких бабусь та дідусів. Вони ж чекають, як я можу їх підвести? Звісно, працюю не один, одному це не під силу. Так, щороку я беру список тих, хто не має змоги про себе попіклуватися, у територіальному центрі. У ньому є й ті, до кого давно протоптана стежина, а є й ті, з ким доводиться знайомитися вперше. Тож помагаємо з одягом, продуктами, заготівлею дров. Кажу «помагаємо», бо можу все це робити завдяки постійній підтримці друзів по серцю – Сергія Аврамишина, Віктора Ямпольського, Ярослава Буніна, Ярослава Тарасюка, Богдана Сяського. Завдяки тому, що вони розділяють мої цінності та допомагають з пальним, коштами, я й можу робити такі добрі справи. Бо видається, що все це дрібниці, але є такі, що досі не мають і полінця у дворі, а зима йде. Є ті, кому треба допомога по хатній роботі. Та, попри все, найбільше, чого потребують такі люди – простого спілкування: розпитати про те, про се, розказати якісь місцеві новини, поділитися думками про те, що відбувається в країні, послухати історії про «як було колись». Це не потребує багатьох ресурсів, лише трохи вільного часу і бажання побути поряд: нікуди не поспішати, не бігти у термінових справах. Бо якщо у молоді не вистачає часу, то у таких людей з ранку і до вечора його так багато, що самотність відчувається дуже гостро і боляче.
Леонід розповідає, що вже 18 років постійно відвідує літніх, одиноких, сиріт. Звісно, на всіх його одного не вистачає. Із сумом чоловік зазначає, що такі люди мало кому потрібні і «моя хата скраю» для більшості стає надійним союзником у житті.
– Я вже цим живу, сам знаю, де є такі люди і яка кому допомога потрібна, - веде мову далі чоловік. – Мене дуже розчулюють старечі сльози, бо у них – вся вдячність, весь біль їх щоденного життя. Це більше слів. Я ось відвідав 22 людини, з них до десятка десь упали, побилися, і тепер лежать. Тож їм треба хтось, хто б допоміг підвестися, прибратися, помитися – здається, елементарні речі. Їхня потреба у найменшому – допомогти приготувати їжу, помити посуд, прибрати у кімнаті. У цих елементарних речах кожен з нас може виявити християнську любов до ближнього. Варто лише переступити через якісь власні упередження і наважитись на допомогу. Христос не проходив мимо тих, хто нуждався у допомозі. То як я можу жити за принципом «хати скраю»?
Леонід розповідає, що розповідає про потреби людей усім, з ким зустрічається. Розповідає, бо не може інакше – це як поділитися тим, чим живеш. Каже, що дуже вдячний школам, які відгукуються і реалізовують спільні соціальні проєкти. Так відбулися вже не одні відвідини сиротинці із майстер-класами, знайомствами у дружньому колі. Нині чоловік готується до чергових відвідин дітей-сиріт, тож до своєї мандрівки запрошує долучитися всіх охочих.
