Математика їх подружнього життя проста і зрозуміла, як табличка множення – де є двоє, помножених на кохання, там є щастя та їх двоє діток. Типовий приклад тихого родинного щастя Анатолія і Світлани Силенків з Володимирця стане ліричною казкою на ніч онукам і правнукам цієї родини. А ще це історія про любов, яка зародилася в роки війни.
Напередодні кількох свят – Покрови, Дня захисника і Захисниці України та Дня козацтва – хотілося знайти тему, співзвучну таким празникам. А вона, ця тема, була поруч – серед побратимів-ветеранів АТО та моїх знайомих. Тож напросилася до Анатолія Миколайовича і Світлани Вікторівни Силенків у гості, аби з перших уст почути їх «лавсторі».
Росіянку і поліщука об’єднав Київ
Так буває, що долі людські розходяться, щоб прокладати нові шляхи до свого щастя. Причин тому безліч – у кожного своє. Так сталось і з моїми героями матеріалу – росіянкою за походженням Світланою та поліщуком Анатолієм. Доля дивним чином їх звела у Києві, у скрутні дев’яності – обом довелось шукати підробітків. Вже тоді обоє розлучені, але з батьківськими обов’язками, вони придивлялись один до одного і випробовували «на міцність» стосунки. А у 2004 році моряк-підводник та співачка ресторану почали «жити на віру», як каже нині пані Світлана.
Родина Світлани переїхала на східну Україну ще коли та малою була. Але російська мова для неї рідна – з нею вона виросла, бо й на новій батьківщині, в Україні, теж потрапила у російськомовне середовище. Та я не про мову, а про душу. Світлана росла у родині моряка і навіть не підозрювала, як життя з нею пожартує. Чоловік їй теж трапився моряк-підводник.
У ту ж пору на Рівненщині у Володимирці, обігнавши Світлану віком у дев’ять років, жив Толік Силенок – син шофера. Він часто супроводжував тата у рейсах, а малим любив будувати свій автобус з перекинутого стільця. Кермом слугувала кришка від каструлі, яку давала мама. Забіжу наперед – й досі водійського посвідчення Анатолій не має, хоч мав дитячу мрію стати водієм і доводилось водити сувору військову техніку.
Військова служба – його карма
Анатолій не мріяв стати військовим, але життєва дорога все вернула і вернула його до війська. По завершенню навчання працював з другом-однокашником у Києві – обоє фахівці по атомних реакторах. Через часті відрядження повістки нашим призовникам до армії все ніяк не могли вручити. Та в один із робочих днів керівник поклав на стіл дві повістки і сказав: «вибирайте собі війська!». Були і водолази, і підводники, от хлопці й вхопились за цю знайому професію (бо ж підводні човни тоді вже були більшість атомоходами). Вже за дверима кабінету вхопились й за голову обидва: «йолки-палки – там же три роки служити!». Тоді Анатолію Силенку було двадцять два роки.
Закинула доля молодих вояк на атомний підводний човен і по шість місяців хлопці не бачили землі. Отам Анатолій Миколайович і отримав псевдо «Мічман». Пунктом базування був острів Грємиха, військово-морська база підводних човнів північного флоту Росії. Звідти, окрім військового досвіду, виніс важливу науку – побратимство та честь мундира. Як реліквії, береже кількадесят старих світлин з бойовими друзями та книгу поезій «Адрєс мой – Грємиха». На її форзаці – десятки побажань «мічману», «дембелю»-Силенку. Листає ту книгу, і з чи то прикрістю, чи то з сумом каже: «Це ж зараз ми, по-любому, на різних барикадах з моїми хлопцями. І не дай, Боже, нам зустрітися…»
На ювілей – весільна гостина
…6-го вересня 2014 року запросив Анатолій Миколайович родину і друзів на своє п’ятдесятиріччя. Усіх гостей (за винятком кількох найближчих людей) чекав сюрприз – у ресторані «Біле озеро», де була замовлена гостина, усіх зустрічало щасливе вже подружжя Силенків, бо напередодні вони офіційно зареєстрували свій шлюб. Молода дружина Світлана з весільним білотрояндовим букетом, не менш щасливий Анатолій – вони тішились з реакції гостей, які, нічого не підозрюючи, йшли на ювілей, а потрапили на весілля.
– Ми кілька разів ходили до РАГСу, але безуспішно – все якогось документу бракувало, – сміється Світлана Вікторівна і розказує історію їх шлюбування. – А от літом 2014 року так все клалось гарно, як і треба. І погода, і настрій, і гості усі прийшли, ми найщасливіші молодята були.
Хоч обоє знали чи здогадувались, що чекає їх далі. Вже тоді почалася російсько-українська, й досі неоголошена, війна.
У 2014 році, коли сусід-агресор прихватизував Крим і пішов загарбувати Україну, почали про «Мічмана» згадувати українські друзі-військові. На той час з лейтенантів багато з них стали полковниками та високопосадовцями. Оскільки Анатолій Силенок був справним господарником – формувати військові підрозділи кликали його. Почались часті відрядження до Рівного, вирішення складних тактичних оргпитань – і тривога.
Світлана терпляче проводила і зустрічала чоловіка, відганяючи думку про мобілізацію.
Два чоловіки – обидва військові
Поки пані Світлана гостинно метушилась навколо столу, ставлячи домашнє смакоття, говорили про грибний сезон, про смішні життєві історії. Між іншим господиня сказала: «Якась погана я мама – то чоловіка відпускаю на війну, то сина».
Одруження Світлани і Анатолія Силенків було теж не випадкове – знав Анатолій і здогадувалась Світлана, що доведеться воїну йти на бойові позиції. «А раптом щось зі мною станеться і залишиться Свєточка сама на чужині? А так – законна дружина, має право на усе», – розказує, поринаючи у спогади, Анатолій Миколайович.
Павло, син Світлани Вікторівни від першого шлюбу, сьогодні теж вже досвідчений військовий. У 2010 році пішов на строкову, а далі – контрактна служба в ЗСУ. І нині теж на бойових позиціях, на «нулі».
– Розбишака хлопець, що поробиш, але усі хлопчаки такі. Чи не щодня дзвонимось, коли у бойовому розкладі воїна є час. Він мені фотки скидає і жартує – мамо, дивись, я поїв і у шапці. Між контрактами був вдома і собі місця не знаходив, а пішов на службу – і все в порядку; дисципліна всім чоловікам треба, команди і режим, – впевнено каже мама Світлана.
Анатолій сьогодні – військовослужбовець Першого відділу Вараського ТЦК та СП, майстер-сержант за новими військовими штатами. Досвідчений розвідник, учасник бойових дій, побратим ветеранської спілки – знає ціну життю, вірі і дружбі. Світлана – перукарка, майстриня на всі руки, бо й до шиття справна, й до кухні, й до співу. На волонтерських заходах співає патріотичних пісень і російською і українською мовою.
Ворог у них – один, і майбутнє спільне
Через Путіна-агресора у хаті Силенків найбільше страждає ноутбук, бо коли сідають дивитись новини і там показують президента Росії, – Світлана йому в екран і дуль натикає, ще й плюне у пику. Якось (тими роками, коли було чергове загострення боїв на східній Україні) показували в новинах інтерв’ю Путіна. А Толік на той час був в АТО. Світлана укотре прокльонів щиро послала на голову Путіна. Каже, що потім десь пропав на пару тижнів з екрану – може, то спрацювали «щирі побажання жінки? «А скільки матерів українських його проклинають – хіба ж то даремно?», – роздумує Світлана Вікторівна.
Є у них мрія, яку дуже хочуть втілити – зібрати родину, своїх доню і сина, братів і сестер, і… повінчатись. На ювілей Анатолія одружились, а на Світланин – треба піти до вінця. Всього парочка років до здійснення мрії подружжя.
На поличках у хаті – світлини щасливого подружжя Анатолія і Світлани, усміхнених сина Павла, доньки Юлії і внучки, в альбомах – архіви військової служби Анатолія підводником і розвідником, родинні дитячі і юнацькі фото Світлани.
Їх книга буття пишеться ними, в чотири руки, у два серця і в одну канву-долю. Тож хай канва-доля родини буде шита барвистими нитками, без вузликів і обривів, а Мати Божа своєю покровою охоронить їх від лихоліття і втрат!
Фото з архіву родини.
