Гортаю сторіночку за сторінкою, начебто сходинками невидимими йду разом в авторкою, від весни – до літа, від осені – до зими. Через луги-квіти, через сніги-буревії. І ніби живою постає квітка роду. Саме так назвала свою чергову, восьму, поетичну збірку Лариса Сай.
Три розділи її – це ніби сповідь душі й поклоніння рідній природі, поліському краю. Струменить тут любов від щирого жіночого серця до квіточки-пелюсточки, до коханої людини, до сім’ї, до світу всього.
Лариса Сай
«Моя душа відпочиває в квітах»
Так символічно озаглавлено перший розділ. Як не просто складаються підчас людські долі. Жила Лариса Іванівна тривалий час у Вараші, вчителювала. А коли спорожніла батьківська хата, переїхала в Іванчі, де «Зеленіє скрізь трава і мальва на городі квітне… Я повернулася додому, до себе, до своїх скарбів, омивши з ніг солону втому, стою край рідних берегів… Ступаю сходами в оселю в притулок дідових казок...».
Пішло життя зовсім іншим руслом. Село, господарство, город, квітник, робота – тепер уже в Рафалівці…Та це не спинило лету думок, лягають вони на папір віршованими рядками. Знову й знову: «Зелена краса поліська і рідних небес блакить… Стоїть берізка, наче у воді, рудим волоссям дістає до неба… І знов співає звеселілий шпак, світліший день і голубіше небо… Голівки піднімають перші квіти і правлять світом сонце і любов. Іде весна, її не зупинити!».
Освідчення в любові до вишні-яблуні в старому саду, який посадив батько, до первоцвітів-коноздри, до хризантем і до флоксів, і до скромної волошки край житнього поля. Як всяка пора року по-своєму прекрасна, так і квітка-незабудка. І в цьому зеленому царстві з’являються слова: «Моя душа відпочиває в квітах, коли стомилась в круговерті світу, коли чекає рідного привіту»…
«Ой, летіли лебеді»
Думки часто повертають в молодість. Роздуми, хвилювання, непередбачувані почуття – і все це знаходить місце у поезії Лариси Іванівни. Бо не завжди та не скрізь все стелилося гладко у неї: «Ой, доленько, якою ж ти була… Чи, може, берегла тебе не завжди? Хіба ж коли подумати могла, що стільки у житті навкруг неправди?!».
Не поталанило їй в особистому житті, коли лише розцвітала з квітами юність. Перше кохання і зрада: «Я поранила душу об людину негожу, і тривожать безсонням колючі слова. Якби можна, приклала б помічний подорожник, та, боюсь, не загоїть цілюща трава…».
Та пережила, вистояла. Отим цілющим зелом стало повернення в рідний дім, де і стіни помагали, і молитва материнська свята: «Раптом музика ніжна торкнулась несміло до болючих душевних невидимих ран. І душа стрепенулась, розправила крила, захотіла злетіти крізь життя океан».
Минають літа за літами. Нестримно котяться-біжать. Не спинити їх лету. Така сутність людського буття: «Ой, летіли лебеді, лебеді летіли. Та й упала з крилечок втома снігом білим, тихо опустилася на моє волосся… серце захурделили, чи лише здалося?».
Та, як би не було, дякує Лариса Іванівна Богу за кожен прожитий день. Особливо, якщо він прожитий не марно. Коли зуміла сказати комусь добре слово, коли у синовій сім’ї все гаразд, коли думки її вилилися в нові рядочки-струмочки людських почуттів: «І повірилось раптом, що воскресне ще сила. Та, що живить любов і змиває людські почуття, як нуртується кров у тонесеньких річечках-жилах… Значить, я повертаюсь. Повертаюсь – таки до життя».
А ще – подяка рідній людині за підтримку, за вірність, за те, що завжди поруч: «Я вдячна тобі, коханий, що в серці загоїв рани. І вдячна тобі, любове, за щастя невипадкове… Адже любові забагато не буває, хоч про це усі на світі забувають. І вділяють, наче ліки, по краплині споконвіку і повсюди, і донині».
Чимало рядків присвячено християнським православним празникам, починаючи від Благовіщення. А це – і Вербниця та Великдень, і Спас та Воздвиження Господнє... Вони ніби скріплюють у єдине ціле писане авторкою.
Читаєш, дійсно ніби книгу життя. Сторінку за сторінкою. День за днем. Рік за роком.
«Слова в узголів’я кладу»
Товариська, привітна і щира, має Лариса Іванівна багато прихильників свого непересічного таланту. З ними завжди можна порадитись, поспілкуватись, порадіти якійсь спільній радості.
Та вже й втратила багато друзів. Назавжди. І їхній світлій пам’яті присвятила такі ж світлі слова та кладе незабутнім в узголів’я. Як Миколі Дуляницькому, нашому талановитому земляку, поету, письменнику, музиканту: «Вам би жити іще і творити… Пригадати лише, що судилося вам пережити, мовчки взяти баян і у пісню слова перелити…».
Вічним залишається біль за найріднішою. І щемно так, і погідно, й сумно, не тому що осінь, а тому, що «Не стало в мене мами в цій порі. Вже сліз немає, та душа голосить і молиться за неї до зорі…».
А ось і квітка роду, те сокровенне й вічне, що назавжди в серці: «Квітку роду малюю в поминальну неділю і в пелюсточці кожній роздивляюсь рідню... А в душі моїй – ніжність, і любов, і розпука, й запізніле «прости».
Хіба можна сказати краще? Життя ж одне. Й таке недовговічне. Чому ж ми не завжди цінуємо кожну його мить? І часто буває запізно промовити одне-єдине слово дорогій людині. Прости... Прости… Прости…
Вродлива жінка. Вчителька. Поетеса. Талант. Їй підкоряється перо, думка, душа, серце. Підкоряється її Величність Поезія. Залишається лише побажати, щоб зуміли пройнятися цим гарним почуттям ті, хто візьме в руки «Квітку роду». Щоб помилувалися і калиною під снігом, і тонкорунним бабиним літом, і зірочками-крокусами. Та посадили на острові дитинства сиву ялину… Все так просто і проникливо… Прочитайте… І свою любов згадайте. Її ж ніколи забагато не буває…
Єва ХУТКА.
