В’ячеслав Літвінчук 26 років працював машиністом на «кукушці». Порахував, що проїхав на потязі стільки кілометрів, що їх вистачило би обігнути Землю навколо екватора 20 разів. Потім він втратив чотири пальці і вимушений був покинутий роботу, яку любив. Тепер він художник і столяр. А ще батько семи дітей. 65-річний чоловік розповів про своє життя журналістам Володимирець.Сity.
Мріяв бути художником, а став машиністом
В’ячеслава Літвінчука з Антонівки можна сміливо називати майстром від Бога. Чоловік вміє прекрасно малювати, виготовляти вікна, двері та меблі. А ще В’ячеслав Володимирович дуже щирий, добрий, відкритий співрозмовник, який охоче поділився своїм захопленням.
Солярка, дим від тепловоза... Якщо для більшості людей цей запах є неприємним, то для нього таким рідним і незабутнім. То аромат його «робочого гніздечка» — «кукушки». Влаштувався на вузькоколійну залізницю «Антонівка-Зарічне» чоловік у 1985 році. Як зараз, пригадує перші робочі дні листопада, хоча, зізнається, й подумати не міг, що так прикипить душею до професії машиніста.
Однак для сільської людини «художник» звучить не зовсім серйозно, та й хлопець не знав тоді, куди треба поступати, щоб вивчитися на художника. Тож коли закінчив школу, подав документи туди, де вчився старший брат, — у Здолбунівське залізничне училище. Там і здобув фах спершу помічника машиніста, а потім і машиніста. Закінчив училище з червоним дипломом.
З того часу щодня — танкові двигуни, чотири вагончики, колія шириною 750 мм, рейки, найстаріші з яких виготовлені ще у далекому 1896 році, 17 зупинок і 106 кілометрів рідного Полісся — це його робота.
— Зараз потяг робить тільки один рейс — з Антонівки в Зарічне і назад. А колись двічі на добу курсував. В дорозі «кукушка», якщо відмінусувати тривалу зупинку в Зарічному, рівно вісім годин. Ніхто не запитував, чи дощ, чи вітер, чи мороз: як би там не було, мусили рушати за графіком. Упродовж багатьох років будильник у машиніста дзвонив рівно о 5 годині 20 хвилин. Чоловік швиденько збирався, брав обід, який дружина завжди звечора ладнала, і в дорогу...
Переважна більшість людей ще спить у таку ранню пору, а йому, каже, випала радість щодня бачити ранкову красу, як село прокидається, прилітає перший лелека, цвітуть перші конвалії. А які краєвиди зустрічав у дорозі — Тиховир, Локниця, Острівськ! Тут тобі і звивистий поворот вузькоколійки, і переїзди, і озера, над якими стелиться густий туман.
Перша зупинка — на 10-му кілометрі, там з правої сторони озерце гарне, дивився завжди, чи рибалки є. Дуже мальовничий і 57-ий кілометр — там переїжджаємо через єдиний в Україні діючий дерев’яний залізничний міст. Його завжди з берега фотографують, але гарно і згори — особливо навесні, коли вода розіллється і увесь луг навколо річки Стир вкривається жовтим лататтям... А повітря яке... Пахне лісом, ранком, свіжістю.
Діючий дерев'яний залізничний міст через річку Стир
«Про закриття „кукушки“ не може бути й мови»
Робота машиніста буває не тільки романтичною, а й досить складною. Поїздок старенький, а тому частенько доводилося його «лікувати».
Одного разу, коли начальнику станції доповіли, що потяг зламався в дорозі, той запитав єдине: хто поїхав?
— Літвінчук.
— А-а, то нічого — він навіть на одному колесі доїде, — спокійно відповів, махнувши рукою на знак того, що нічого переживати...
— Я свою «кукушку» відчував — усміхаючись, додає В’ячеслав Володимирович.
А ще він з сумом додає, що побоюється закриття «кукушки»:
— Чомусь влада ховає руки допомоги, дивлячись на занедбання нашої «кукушки».
Це ж не такі вже й страшні кошти в масштабах області, щоб її утримувати і зберегти, а коли зникне найдовша у Європі вузькоколійка, про Полісся почнуть забувати туристи. Це буде значно гірше для іміджу області, правда ж? З віддалених хуторів людям і колись, і тепер нічим добратися, скажімо, до райцентру, — вони й так возом до залізничної станції їдуть.
І як туристичний об’єкт наша «кукушка» цікава. З яких лишень країн не приїжджали люди, аби її побачити. Один німець навіть показав мені фото, на якому він у роки війни стоїть на тому дерев’яному мосту через Стир.
За стільки років праці не дивно, що чоловік так поріднився з поліським трамвайчиком. Якщо підрахувати, яку відстань В’ячеслав Літвінчук здолав за 26 років роботи машиністом найдовшої в Європі діючої вузькоколійної залізниці «Антонівка — Зарічне», то вийде, що Землю він обігнув по екватору щонайменше 20 разів.
Можливо, чоловік і далі б продовжував працювати, якби не травма руки, яку отримав, займаючись ще однією улюбленою справою.
«Від столяра — до художника, і навпаки»
В’ячеслав Володимирович — людина сільська, робоча, а отже, і не посидюча. Весь день він має собі заняття: виготовляє вікна, двері, власноруч склавши станок для обробки дерева (нині планує створити ще й станок по металу), сам складає трактори. Зізнається: часу не вистачає на усе те, що хочеться зробить.А коли є вільна хвилинка і натхнення — сідає за малярство.
Почав малювати чоловік ще з дитинства. Бувало, виходив зранку на вулицю, сідав і виводив пальчиком на піску у подвір’ї різноманітні лінії. Його батько, побачивши, як старанно син виводить свої малюнки на землі, сказав до матері:«З цього хлопця щось буде!».
Найбільше любить художник пейзажі. Каже: де, як не тут, проявляти свою творчу фантазію? Дещо запозичує від інших митців, а дещо творить з власної фантазії. А вона у нього добре розвинена, адже не дарма стільки років трудився серед багатої на фарби і дива поліської природи.
В'ячеслав Літвінчук поряд зі своїми картинами
Малює художник олійними фарбами. На його картинах коні, квіти, гірські та лісові пейзажі, море. Чоловік охоче цікавиться мистецтвом, через Інтернет читає історії про життя відомих художників, вивчає їх картини. Каже, що найбільше подобаються роботи Шишкіна та Айвазовського.
«Слюсарем бути вигідніше»
Буває, що художник тимчасово закидає малювання, бо накопичується багато буденних справ та й замовлення на виготовлення вікон чи дверей частенько підкидають. Потім знову повертається до улюблених картин. Часто трапляється, що багатьом замовникам подобається одна і та ж сама картина, і він змушений малювати її по декілька десятків разів. Саме малювати, а не копіювати, бо кожен раз виходить інакше і ще краще...
Розлучатися з роботами не складно, бо малюючи, налаштовує себе, що робота по закінченню поїде до конкретного власника. Нині його картини є у різних куточках України, за кордоном — в Англії та Росії.
На моє запитання, чим вигідніше займатися з фінансової точки зору — виготовленням вікон, дверей, меблів на замовлення чи художньою творчістю, майстер не замислюючись, відповів, що слюсарем бути у цьому плані вигідніше.
«Малювання — захоплення не з дешевих»
Під час розмови веде до своєї кімнати для малювання. Нею слугує літня кухня. У куточку лежить розібраний мольберт та чимало заготовок. Малює він частенько на матеріалі, з якого роблять натяжні стелі. Каже, на полотні не завжди може дозволити собі творити, бо дорого.
Поруч лежить сумка-чемодан з фарбою та пензликами. Один пензлик коштує 80 грн., а їх у нього більше 20. А ще ж фарба, рамки. Останні правда робить власноруч. Виставки його робіт можна було побачити у Володимирці і Березному. Художник не приховує, у нашому краї до мистецтва люди відносяться трішки байдуже, і це сумно.
«Через травму попрощався з улюбленою роботою»
Далі проводить до ще одного робочого місця — майстерні, де працює з деревом. На перший погляд нічого особливого — безліч дерев’яних заготовок — ніжок від столів та стільців, різних за величиною та розміром дощок. Але саме тут народжуються його шедеври із дерева.
З сумом у очах пригадує той момент, коли 6 років тому за роботою втратив чотири пальці.
— Усе було настільки швидко, що я спочатку не зміг зрозуміти, що серйозно травмувався. Тільки коли побачив калюжу крові, зрозумів, що сталося. Я плакав, а іноді злився, бо розумів, що у мене семеро дітей, які ще неодружені були на той час, і що мені їх треба прогодувати. Крім замовлень, я працював ще машиністом, а тому прекрасно розумів, що комісію на наступний рік я не пройду, а відтак працювати на рідній «кукушці» не зможу. Вийшовши з лікарні, мусив доробити замовлення. Отак з часом повернувся до звичної праці.
Майстер за роботою
Не дивлячись на травму руки, В’ячеслав Володимирович вважає себе щасливим чоловіком та сім’янином. Він дякує Богу за те, що має семеро прекрасних діток, якими пишається щодня. Поруч сидить усміхнена дружина Ольга Юріївна. Її він відверто називає своєю помічницею та опорою. У домі подружжя тепло і затишно, додають затишку і його роботи, які прикрашають інтер’єр їхньої оселі.
