28 травня у Володимирці поховали з військовими почестями офіцера-десантника. Він загинув, підірвавшись на міні.
Валентин Лунковський – володимирчанин. Народився і жив у селищі, був звичайним школярем і любив спорт. Для багатьох було дивиною, коли він вибрав шлях військового. І став чудовим офіцером – порядним, сильним і надійним товаришем.
Фото Валентина з соцмереж
Не перший день у боях, заступник командира і добрий друг для побратимів.
– Валентин завжди був першим на футбольному полі, й боровся до останнього, харизматичний лідер команди в роздягальні. Людина слова, завжди виконував те, що обіцяв. В своїй спортивній кар’єрі Валентин виконав норматив ІІ розряду з футболу, переможець районних чемпіонатів та кубку з футболу. Фіналіст розіграшу кубку Рівненської області з футболу серед юнаків, срібний призер чемпіонату Рівненської області з футболу серед юнаків. Неодноразово Валентина визнавали кращим захисником та гравцем різних турнірів. Валентин, відповідальний і відданий справі, відданий до останнього. Пишаємося нашим випускником, пишаємося нашим капітаном. Чуйний, врівноважений, справедливий. Він дуже хороший, завжди з посмішкою, завжди підтримає, розрядить ситуацію. Умів гуртувати хлопців біля себе, одним словом лідер. Багато ще можна сказати хорошого, але якось важко, не віриться, боляче, – розказав про Валентина Олександр Гребень, керівник Володимирецької спортшколи.
Біля дому Героя
Хоронили кількасотенним гуртом. Вже німими від горя була родина – батько Ярослав, мати Лідія, сестра та дружина.
Дорога до храму
Посеред сонячного дня раптом над кладовищем та похоронною процесією набігла хмара з дощем та шаленим вітром. Він тріпотів бригадними стягами та сік обличчя людей градом. Звучали щирі слова від капелана та санінструкторки Анни Глибчук, підлеглої Валентина.
У Свято-Миколаївському храмі ПЦУ молебень проводили четверо священників
Вона відпросилась з госпіталю, аби віддати шану своєму командиру та батькам подякувати за сина, який своєю відвагою і виваженими рішеннями рятував бійців.
Домовину опустили і люди її власноруч засипали землицею. Лишили мамі прапор, що вкривав домовину сина.
На кладовищі у Володимиці
І ота хмара, що сховала рясні сльози сотень людей, пішла собі, буркнувши кілька разів над Володимирцем громовицею. То, мабуть, душа десантника Валентина Лунковського пішла у рай. Бо з пекла він вернувся.
Ідуть діти українські на війну з руським непотребом, який пускає коріння у нашу землю. Щоб вичистити той непотріб, платимо нашим цвітом. Вертайтесь, хлопці і дівчата, живі, здорові і з перемогою! А ми тут молимось і пакуємо вантажі для вашої підтримки.
