Твя перемога*. Війна і особистості.
Через відкриту російську агресію багато українців мусили шукати прихисток в інших регіонах України. Нині повертатись в рідні домівки, на жаль, не можуть – комусь вже нема куди, а комусь – зарано, бо там досі небезпечно. Люди на чужині живуть далі і намагаються перейти «на свій хліб».
На Рівненщині вже працевлаштували 39 лікарів-переселенців, зазначають в Департаменті цивільного захисту та охорони здоров'я населення Рівненської ОДА.
Наш район теж прийняв двох лікарів з Харківщини. Тепер КНП «Володимирецька багатопрофільна лікарня» має ще двох молодих фахівців.
Друзі, колеги, колишні однокурсники і обоє терапевти Олег Бахарєв і Крістіна Чхун розповіли, як їм працюється в медицині Володимирця.
Обом ще нема й тридцяти років. Молоді, старанні, перспективні лікарі, яким не нарадіються місцеві працівники медзакладу.
До повномасштабного російського вторгнення Олег і Крістіна працювали в Чугуївській районній лікарні, що на Харківщині.
лікар-терапевт Олег Бахарєв
- Після закінчення університету, за розподілом, ми обоє потрапили до Чугуєва. І я, і Крістіна живемо у вже всім відомій через обстріли росіянами Салтівці – районі Харкова. Я двадцять третього лютого чергував вночі, а двадцять четвертого ще й планував знову вийти на роботу, - згадує Олег.
Знайти укриття в перші дні обстрілів було майже неможливо
Того злощасного ранку він прокинувся о п’ятій від незрозумілих звуків, але не міг їх ідентифікувати, бо ніколи раніше такого не чув. Власне, вже потрібно було вставати і збиратись на роботу, та згодом виявилось, що туди він вже не потрапить.
- Я з Крістіною одразу зідзвонились. Згодом виявилось, що між Харковом і Чугуєвом маршрутки вже не ходять. Керівництво сказало нам залишатись вдома до подальших вказівок. Тобто, фактично треба було рятувати власне життя.
Колеги спочатку намагались триматись разом. Разом шукали укриття, та, зізнаються, це було не так просто.
- Перше, на що звернув увагу вранці двадцять четвертого, – не чутно було руху трамваїв. Це завжди дуже незвично для жителя міста-мільйонника. Тоді ще вийшло потрапити у метро, там з ранку почали збиратись люди, ховались від обстрілів. Загалом знайти укриття в перші дні було майже неможливо. Сховища в підвалах панельних будинків не рахувались надійними, туди нікого й не пускали. В місті не було спочатку підготовлених укриттів. З’явилися вони пізніше – їх розчистили, облаштували. Та потрапити в такі укриття було дуже важко, звідти виганяли, нових не пускали, тому що там вже було до 100 чоловік, хоча сховище розраховане лише на 50.
Згодом Олег знайшов бомбосховище аж в центрі міста, неподалік від відомої площі Свободи у Харкові.
- Це було таке потужне укриття, яке передбачало захист від прямого попадання будь-чого. Товщина стелі сягала більше двох метрів. Навіть, коли стріляли чи щось падало поруч, ми це не завжди й чули.
В цьому бомбосховищі Олег пробув два місяці. Окрім нього там перебувало ще 120 чоловік. Зізнається – з часом звикаєш до всього, навіть до обстрілів.
- Час від часу ми могли проскочити в магазин чи просто вийти надвір подихати свіжим повітрям. Як не дивно, але магазини працювали, продукти були. Пізніше тимчасово перестали приймати картки. Нам надходила гуманітарна допомога, працівники магазинів старались для людей і навіть під обстрілами везли товар.
Зізнається, було страшно:
- Ми завжди попереджали один одного, де стріляють, де вибухи. Не встиг вийти надвір, вже кричать – ховайся. Ось так перебіжками і ривками ми бігали в магазини чи додому, щоб взяти якісь речі.
В бомбосховищі спілкувались, знайомились, дивились фільми і навіть пекли торти, щоб не здуріти
-Весь цей час неможливо було щось робити. Всі люди просто сиділи і чекали.
Спочатку в бомбосховищі були й діти, але в перші дні війни їх і зовсім немічних стареньких евакуювали. Лишились лише найстійкіші – старші школярі, студенти, молодь в основному, пенсіонерів було трохи. Щоб зовсім не зійти з розуму від стресу, ми спілкувались, знайомились, дивились фільми, ті, що живуть поруч, якось в перерві між обстрілами принесли з дому настільні ігри.
Каже, що примудрялись там варити їсти, навіть пекли торти – була розетка, хтось приволік духовку, електроплитку.
Молодий лікар розповідає, що звісно уживатися два місяці із сотнею незнайомих людей в одному спільному приміщенні важко морально, але до всього можна звикнути.
- Організували прибирання по черзі. В укритті було все, що необхідно для того, щоб жити і вижити, було три санвузли і навіть спортзал. Єдине, що суттєво приносило дискомфорт – лютий холод. Кутались, як могли.
Щоб не втратити навички і знання, Олег читав медичну літературу.
- Скачав електронну книжку з кардіології, додатково читав і згадував курси першої медичної допомоги. Всі знали, що я лікар, однак, на щастя, нікого не довелось рятувати, єдине, із чим до мене постійно звертались, - поміряти тиск.
Шукали роботу і житло, щоб не втратити кваліфікацію
Поки під землею люди з усіх сил рятували свої життя, весь цей час наземний Харків потужно обстрілювався з неба. Тому надії знайти робоче місце в самому облцентрі були нульовими.
- Практично всі лікарні розбомблені. В перший день російської відкритої агресії у колеги снарядом вбило доньку. Більша половина нашого колективу з лікарні, в якій ми працювали, виїхало з області, багато хто тепер перебуває в західних областях України. Загалом, за підрахунками нашої місцевої влади, з Харкова евакуювалось близько 600 тисяч чоловік.
Два місяці без практики для лікаря – це плачевно. Олег розумів, що треба шукати роботу. Тому переїхав до Володимирця, де вже два місяці перебувала його подруга і колега Крістіна.
лікар-терапевт Крістіна Чхун
Вона із батьками виїхала із Харкова на початку березня.
- У мене тут живе подруга, теж медик. Я раніше не раз приїздила до неї сюди в гості. Тому, коли все почалося, батьки Тані запропонували переїхати до них, - розповідає Крістіна.
Таксі вже тоді по місту не ходили, до залізничного вокзалу доводилось йти пішки, а сам вокзал нагадував переповнений вулик.
- Людей на перонах була тьма тьмуща. Неможливо було пройти. А що робилось у вагонах! Люди між собою мінялись місцями, щоб хоч трохи відпочили ноги, на полицях спали по черзі – один поспав чи хоча б полежав дві години – потім хтось інший лягає туди. І так цілу добу! Поїзд їхав 24 години до Львова! В Києві цілу годину поїзд стояв в черзі на колію. Весь цей час пасажири без світла, в темряві і задусі. У Львові пересіли на електричку до Рівного, а звіди вже до вас.
На Харківщину вертатись ще небезпечно
Лікарка постійно підтримує зв’язок із друзями, які досі перебувають в Харкові, Чугуєві: під обстрілами залишаються ті, у кого там свій дім і не хочуть його полишати, а в когось – чоловік чи батько військові, і їх вони теж не кинуть.
- Таких людей там дуже багато, адже там цілі військові містечка, і військових родин дуже багато. Вони до нас, переселенців, тих, хто звідти виїхав, ставляться неоднозначно, деякі вважають нас ледь не зрадниками, бо ми виїхали. Але їх теж можна зрозуміти. Щодня рятуватись від смерті і молитись, щоб вижити, переживати стрес і страх – все це впливає на нервову систему. Люди можуть бути озлоблені, однозначно виснажені і стомлені. Зараз такі часи, що неетично когось засуджувати взагалі.
Разом із тим знайомі Крістіни кажуть: повертатись назад ще дуже рано.
- Хоч і розповідають в новинах, що по північному сходу Харківська область вийшла на свій законний кордон із росією, тим не менш, облцентр знову почали обстрілювати. Куди повертатись? В те, від чого тікали? В перші місяці війни за добу було до 60 обстрілів різного калібру і потужності по місту, - додає Олег. – Потім була якась перерва. Місто потроху почало оживати. Почало їздити таксі, маршрутки, не повірите – навіть вже почала працювати доставка піци і суш. А от тепер знову почались обстріли – два-три щодоби!
У Володимирці молоді терапевти працюють у приймальному відділенні вже місяць. Зізнаються, і здається, зовсім щиро, - умови роботи тут кращі.
- Все залежить від керівника, - каже Крістіна. – Іван Васильович, бачимо, завжди горою стоїть за колектив. Спокійно так завжди і виважено спілкується. А ми пережили зовсім інший досвід. Об’єми роботи тут звісно менші, бо і Володимирець менший за Чугуїв. Ми після інтернатури потрапили саме на пік коронавірусної епідемії. Були такі дні, що ночували на роботі, бо не встигали повернутись додому, бували випадки, коли в робочому взутті сідали у маршрутку – так запрацьовувались, що забувалося все на світі. У нас було виділено під хворих на коронавірус тоді 225 ліжок! Тобто при нормальному навантаженні 20 хворих на одного лікаря ми мали завантаженість по 60-80 хворих. Практично жили на робочому місці, мали там вже і набір змінного одягу і по «п’ятдесят» пар взуття. Працювали наднорми, часто приходили на роботу раніше потрібного, і це ніхто не цінував. А тепер, коли є з чим порівняти, завдяки місцевому колективу і умовам роботи тепер розуміємо, як має бути і як може бути.
Володимирець - не Чугуїв. Але лікарям тут комфортно
Молоді лікарі оцінюють нашу лікарню, зауважують, що зовнішньо виглядає вона доволі поважно і краще, ніж та, в якій працювали.
- Я ще перед тим, як Крістіна мене сюди покликала, пошукав інформацію про Володимирецьку лікарню в інтернеті. Був вражений і їхав, не вагаючись. Колектив дуже привітний, тепло зустріли. А незнайомі люди по Володимирцю всі вітаються. Це незвично і дуже приємно, - каже Олег.
Зараз лікарі живуть в гуртожитку колегіуму, що в парку. Задоволені умовами і зізнаються: реальність краща навіть за очікування – тепло, чисто, комфортно. Поруч ліс, парк. От тільки, жартують, місцеві комарі – ще ті велетні.
Рідні домівки вціліли. Але без вікон
Олег каже, що там, в Харкові, їхні будинки вціліли, але – без вікон, десь і без рам.
- В моєму будинку із 36 квартир жилими лишилось дві – всі повиїжджали. У наш двір прилетіло два снаряди. Машини, дерева – то таке… головне, що жертв нема.
Також зауважують про наші краї – на подив ціни тут більші.
- Я ще до російського наступу приїздила кілька разів у Володимирець. Ціни тут в магазинах були трішечки вищі, ніж у нас. Асортимент продукції трохи різниться, та й це не дивно, адже кожен регіон має власне виробництво затребуваного товару – ковбаси, молочка тощо. Мені ваша продукція смакує, - зазначає Крістіна. – От тільки проблеми із місцевою водою. Через високий вміст заліза вона мені не підходить, маю суху шкіру. Але мені вода із централізованого водопостачання і в Харкові не підходила. Ми завжди там набирали воду в бюветах або автоматах, це вже давно практикується. Тому носити воду звідкись, як от тут із колодязя, - не дивина для нас. Це незручно, але не є якимось дисонансом. На воді із колодязя варимо їсти і перемо в ній, власне, як і місцеві мешканці.
А Олег додає:
- В перші тижні війни в Харкові ціни дуже підскочили. Була ковбаса по 500 гривень за кілограм, по 1000 гривень. Проте згодом місцева влада врегулювала це питання і ціни впали аж до довоєнних.
В умовах війни, переїзду і нових реаліях життя змінились і цінності
- Тепер не живемо грандіозними далекими планами. Бо, як виявилось, «завтра» може не настати. Стає зрозуміло, що треба жити тут і зараз, жити на повну вже сьогодні, не відкладати життя на потім. Треба жити також і для себе, а не тільки для інших і заради інших. Перебування під обстрілами навчило цінувати найменші дрібниці в житті. І, коли над головою розривається снаряд, встигаєш зрозуміти, як багато не сказав близьким людям, як багато не зробив важливого. Тому цінуйте рідних і близьких, активно живіть, радійте найменшому приводу для щастя, поки маєте таку можливість.
Володимирецька багатопрофільна лікарня зараз проживає часи реконструкції приймального відділення (в рамках всеукраїнської програми Президента «Велике будівництво»), тому всі новинки оснащення тільки попереду: буде створене відділення екстреної невідкладної медичної допомоги, яке матиме комп’ютерний томограф для діагностування інсультів, інших патологій, створяться палати для надання допомоги хворим в невідкладних станах, значно збільшиться площа відділення для комфортного перебування пацієнтів.
В колективі кажуть новим колегам: «побудьте ще у нас трохи, щоб на власні очі побачити, який у нас класний і сучасний заклад».
Ті, в свою чергу, стосовно майбутнього зауважують:
- Важко щось планувати в умовах нинішньої реальності. Звісно, хотіли б повернутись в рідне місто. Та знайомі кажуть, що ще рано. Тому, поки тут і вдячні, що ваші люди нас прихистили, допомогли не тільки із житлом, а й робочими місцями, - каже Крістіна.
Лікарі-харків’яни вмотивовані і життєрадісні. А це головне у прикрому сьогоденні. Вони потрібні тут, вони – охоронці нашого здоров’я, поки наші земляки на охороні нашої Батьківщини. Тому однозначно – перемога за Україною!
---
*Матеріал створено в рамках грантової діяльності ТОВ «Володимирецький вісник». Проєкт «Регіональний ЗМІ «Володимирецький вісник»: локальна редакція - міст між владою та людьми» став можливим за фінансової підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ) «Підвищення ефективності місцевих медіа та збільшення їхньої ролі в громадах»», який реалізовується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
