"Пропав з інформаційного середовища після відкритої агресії наш нардеп Віктор М’ялик – мабуть втік за кордон" - нині часто зустрічаються такі репліки в адресу народного обранця від 155 округу, у соцмережах. Я напряму набрала земляка-парламентаря і двадцять хвилин про це говорили. Тож передаю нашу розмову і вам, читачі-земляки.
– Що діється у парламенті ці три місяці, Вікторе Ничипоровичу? Слідкуємо за офіційними новинами, але цікаво почути з перших уст.
– Парламент працює, аби держава мала законодавчу базу для ефективної оборони та функціонування в умовах війни! Всі працюємо і шифруємося, бо ж, розумієте, ракетами розстріляти зразу всю українську Верховну Раду – то заманчиво для окупанта. Закони приймаємо. Оборону і економіку підтримуємо.
Нас дуже сильно підтримує світ. От Дуда дуже потужно виступив з трибуни. Це важливо – знати, що Україна не сама. Проросійські партії заборонили, підприжємцям спростили умови бізнесу – стараємось втримати Україну в такий важкий час. Але про все є на сайті Верховної Ради України, то кожен може подивитись.
– Нещодавно Ви опублікували світлини, де з хлопцями ріжете дерева і вантажите на трактор. А що за дрова?
– У нас є тут, при церкві ХВЄ, сирітський будинок, будинок для людей похилого віку і будинок сімейного типу. Це у селі Мотовилівка, Фастівського району. Діток є більше тридцяти, але зараз вони частково за кордоном. На опалення цих будинків взимку нам потрібні дрова. Тому, я зібрав молодь, з числа прихожан церкви, це десь до п’ятдесяти, взяв свого «штіля» і ми поїхали самотужки заготовлювати дрова. А ці діти-волонтери, ви не уявляєте – такі задоволені були! Бо вони добро зробили! Різали ми лісопосадки, що від обстрілів постраждали, при обстріляних дорогах. Ті дерева вже покалічені.
– Яку по рахунку машину з гуманітарною допомогою Ви відправляєте і куди?
– Звичайно, що це наша не перша машина, яку ми відправляємо з гумдопомогою. Їх було уже більше десяти-дванадцяти з лютого, і близько ста тон вантажу вже відправлено в різні точки. А з 25 лютого я кілька тижнів возив просто своєю машиною людям все, що міг купити в магазинах – і продукти, і речі, і всякі предмети, що треба постраждалим. Важко було доїхати – дороги розбомблено, уламки, скло, пробивали колеса і їхали понад пожежами свіжими, технікою знищеною і цивільною, і військовою. Трупи людей, яким вже нічим не допоможеш – мене попередили військові, щоб в жодному разі не чіпав, мінують їх рашисти. Я показував у фейсбуці відео, як у ті дні виглядала Київщина.
Ми доставляємо допомогу з перших днів війни. Нам передавали з Рівного, Волині, з-за кордону. Уже 25 лютого ми розвозили гуманітарну допомогу туди, де йшли бої. Це біля Києва. Розвозили все, що мали. Тоді біля себе, поруч по селах і позиціях. Це і бронежилети, каски, одяг, продукти харчування і так далі. Щось люди шили, щось я діставав, щось друзі з-за кордону передавали. Я того не обліковував – то сотні предметів. В цей четвер чи п’ятницю (17 червня – авт.) женемо знов повністю завантажену машину для військових на Миколаївщину, близько до території бойових дій. Щойно повернулися з Барвінкового, що біля Ізюму. Там дуже «гаряче».
Авто для ЗСУ за підтримки Віктора М'ялика
Але заїжджаєш, то аж автомата хочеться брати. Добробатівцям з «Карпатської Січі» машину гнали. А в березні я свій лічний бронік есбеушнику у Києві віддав. Вони в перші дні так і залишилися без зміни чергувати. На місяць. Тоді ж ви ото до мене звернулись щодо них, то я й організував десяток розгрузок, касок. Потім кілька броників. І пасочки їм завозив. Часом дзвонять хлопці. Вони молодці. Разом з Благодійним фондом «Доброта» придбали, продіагностували, і 6 червня передали на передову нашим військовим. Вже всі й не назву – все швидко робиться. А скільки цвяхів, плівки, утеплювача, монтажної піни, саморізів, військових плащів, чобіт, берців, кабелю для освітлення, вимикачів, розеток, дорослі та дитячі підгузки, дитяче харчування, ліки, консервація, бакалія…. О...центнери.
– І наші громади відправляли до Вас допомогу?
– Так, так. У нас був пункт локації. І вся Рівненська громада, а, особливо, мій округ дуже багато передали гумвантажу через мене. Це і Сарненщина, і Вараська громада, і Володимиреччина. Ми розвозили по гарячих точках. Це – Чернігівщина, Бородянка, Іванків, Макарів і так далі. Доводилось переправлятися по бездоріжжю, через понтон, де був зірваний міст.
Був випадок, коли везли продукти харчування на Макарів і нас зупинили військові. Підходить до мене один солдат і каже: «О, це ж наш М’ялик!». А він, виявляється, родом із Антонівки. То було чудєса – раділи, обнімалися. Їм тоді і взуття треба було. І захист. І харчі. Тоді ми через день возили до них все, що було їм потрібно. Були, звичайно, й іще випадки, коли наші військові мене впізнавали, і це траплялося по всій нині окупованій території. Бо наших з Рівненщини воюють дуже багато.
Хтось мене впізнає, хтось передзвонює. На даний час наші воїни всі для мене земляки, всі наші, всі українці. Адже, ця війна так об’єднала нас усіх. Так, що тримаємо тил, щоб не дійшли до Вас. Багато був на Харківщині, Донеччині, де окупант обстрілює і вбиває – картина жахлива. Боже, які збитки, скільки фермерів постраждали, бізнеси, приватні хазяйства. Страшно, що наша економіка переживає. Я дякую команді капеланів Генадія Мохненко, церкви «Благодать» Вараша, Рівненському об’єднанню церков – Котку Олександру, церкві «Спасіння» Луцька, Милтанову Станіславу, Міссіі «Оуф Хоуп» з Варшави і всім добрим Людям. Поки такі люди живуть і працюють, то буде жити і наша нація українців
– Яка моральна ситуація нині на фронті, який дух – чи бойовий?
– Дух і прагнення до перемоги – величезні! Звичайно, видно, що наші солдати втомлені, але дух перемоги у кожного в душі і серці. Тому вони, будь що, але будуть воювати і відстоювати нашу землю. Так, на їхніх плечах дуже велика відповідальність. Також, кожен переживає за свою родину. Їм важко. Їх теж достало, бо в усіх є сім’ї. І війна це – стрес і смерть. Але ми їх підтримуємо. Часом кажуть, що у них немає що їсти. Але там де я був – в основному, вони харчами забезпечені. Просто не всюди доставити можна.
Ще довелося побачити і почути одну неприємну річ. Словом, є люди, які не втекли з захоплених територій біля Маріуполя і ми їх забезпечуємо усім необхідним, зокрема церкви ХВЄ їм допомогу возять. То там є місцеві люди – сепаратисти. Не всі. Але їх є багато. Вони, звичайно, беруть наші харчі, а потім плюють нам вслід, тикають дулі, обзивають нецензурними словами, клянуть і зливають про нас інформацію – вдогонку нас обстрілюють прицільно. І то не лише мою експедицію. Всі волонтери на такі підступи наражаються. При цьому, ці українці-сепаратисти єхидно посміхаються в очі. Тому, я думаю, буде правильно, коли всю гуманітарну допомогу ми будемо тепер віддавати нашим солдатам. А вони краще знають, кому її необхідно віддати, яким цивільним, у які пункти. І люди знатимуть, що солдати їх підтримують. А то, виходить, що наші їх захищають і годують, а ті – їх проклинають і здають позиції.
Ще я зрозумів, що нашим воїнам потрібні автомобілі «пікапи». Не так джипи, як саме пікапи. Адже саме таким транспортом буде легко і зручно вивозити різні вантажі, а також, нажаль, і поранених, і загиблих. Дуже багато наших «200»-тих і «330»-тих щодня, а в пікап їх зручніше і швидше вантажити, і евакуйовувати.
– Чи є дійсно обіцяна міжнародна підтримка - зброя, хоча б бачили її?
– Бачив, звичайно. Є вона у нас, потужна в України міжнародна, світова підтримка! Нажаль, для мене теж існують певні обмеження у військових справах через статус депутата - дуже хотів я потрапити до солдат на «нульовку», вже й домовився про пропуск. А на місці як взнали, хто я – заборонили і не пропустили, бо я велика і важлива мішень для окупанта. Вимагали наші на постах – уїдьте і все. Мені доводилось потрапляти під обстріли, я бачив поранених і мертвих наших солдат і цивільних. У ті перші страшні дні на Київщині не було ще кому забирати і рятувати людей. То таке страхіття було, вам не передати! Куди зміг – доїжджав зі своїм водієм і вантажили, хто живий! Везли до лікарів, вивозили старих до тихої території. Я допомагав у їхньому транспортуванні. І, на мою думку, найбільше постраждала Бородянка, Ірпінь, Буча, Макарів, Іванків і ті маленькі села, що поруч. Я з 25 лютого був там і бачив все це на власні очі. Це страшно! Це світ має бачити і судити всю росію за ці злочини!
– А сім’я Ваша тут чи в безпечному місці?
– Не виїжджали. Вдома сидимо. Я зараз став за них більше переживати, ніж тоді. Я вам скажу, по-перше, біля мого будинку кілька разів затримали СБУ диверсантів. Коли других зловила служба – вони, гади, ставили мєтки. Може місцеві, а може й чужі – нажаль, у нас є дуже багато сепаратистів довкола. Жінка й діти відмовились виїжджати, хоч і могли – сказали: «тато, ми з тобою будемо». Вони теж мені помагали пакуватись. Моляться щодня і за мене, і за воїнів нашої армії. До свого округу доїхати ще не вдається, бо щодня є кому і куди везти допомогу. Страшно дивитись на людей, які втратили все. Не дай Бог собі такого.
Щоденна молитва родини, де шестеро дітей
– А щоб вмотивувати чимось наших воїнів і земляків, що передасте, користуючись нагодою?
– Що ж передам? Треба триматися разом, дзвонити хлопцям, молитися за їх життя і все їм віддавати. Вони за наш кожен вдох свої життя і здоров’я ложать. Ворог забирає у нас Богом дане найдорожче – життя, рідних, спокій, мир, хату. Ми мусимо перемогти, бо правда за нами. Сьогодні й поміж нардепів нема непорозумінь – ворогів викинули, а решта разом працюємо для забезпечення діяльності держави і оборони. Я не втікав нікуди. Я в Україні весь час. Я вважаю – виїхати можна, а повертатись і якими очима дивитись людям в очі? Спитають – де ти був, коли ми вмирали? Тому я з усіма – як вже буде. Я вірю в Бога і перемогу. Вірте й ви! Друзі, працюємо до того часу, поки останній орківський чобіт не піде з нашої землі. Ми всі разом захищаємо нашу країну. Кожен свідомо зайняв своє місце у цій війні і має гідно виконувати своє завдання. А завдання одне – ПЕРЕМОГТИ!
Має невелику розраду тепер Віктор М’ялик – окрім невеликого часу, проведеного з дітьми і дружиною, доглядає свою нову пасію – пасіку. От і перші рамки вже днями вибрав – вони такі сонячні, якісні, з золотим медом-нектаром. Мотивує цей врожай медоносів до життя і боротьби. Трудяги бджоли в працьовитих українців не зважають на війну. Мабуть знають – все буде Україна!
