Вторгнення і підступність росіян вплинуло на усіх українців. зокрема. на наш психічний стан. Як порятуватись від депресії? Як заспокоїти дітей та себе? Як обмежити сприйняття агресивних новин? Нас питають* - ми шукаємо відповідей у фахівців.
Тетяну Марковську знають не тільки в нашому маленькому містечку, а й поза його межами. Її короткі чотирирядки, складені так просто, легко йдуть від її душі в душу читача, залишаються в пам’яті і, навіть, лікують. Не всі з поціновувачів її творчості знають, що кілька лютих місяців 2022 року володимирчанка під псевдо «Аня Тет» («Тетяна»навпаки – авт.), як вона себе підписує в соцмережах і яким підписувалась, друкуючись ще студенткою, працює в психологічній службі підтримки Вараша.
Тетяна за фахом вчителька – українська мова і література, з усього видно, у неї в крові. І вчителювала, і встигла попрацювати у Володимирецькій РДА та районній раді. Однак, війна в Україні, що триває вже більше восьми років, зачепила і її родину. Тому довелось змінювати звичне життя.
Тетяна Марковська
– Мій чоловік – учасник бойових дій. Там він був важко поранений, отримав травму очей – має зараз проблеми із зором. Потрібно було постійне лікування, процедури проходили у Вараші. Тому вирішили переїхати туди, тому і роботу попередню вимушена була залишити, – розповідає жінка.
А тут – повномасштабне вторгнення окупантів на територію України. І Тетяна зрозуміла, що не зможе залишатись осторонь.
– Мені завжди дуже подобалась психологія, її вивчаю вже більше десяти років. Досліджувала для себе психологічні травми, критичне мислення, гештальт-терапію, сімейну психологію. Проходила безліч практикумів, інтенсивів, курсів з психології, маю сертифікати. І звісна річ, я розуміла, що в нинішніх умовах не знайдеться людини, на яку б не вплинула війна. Для всіх – це стрес, як мінімум. Завжди пам’ятаю слова психотерапевта Юлії Федоренко, яка з перших днів масштабного вторгнення опинилась під окупацією: «кожен може бути корисним». Для мене вони стали поштовхом, я хотіла допомагати людям.
Психологічної підтримки потребують не тільки вимушені переселенці
Отак жінка почала шукати, де згодитись, і опинилась у Вараському центрі соціальних служб. Спочатку вона працювала реєстратором біженців. В процесі роботи виявилось, що дуже багато людей потребує психологічної підтримки. При чому, не лише переселенці, а й люди з відносно спокійних регіонів, і навіть місцеві. Тому Тетяна вважає, що сама доля звеліла працювати їй там.
– У Вараші ми працюємо в команді. Нас кілька чоловік. Проводимо групові тренінги, різного роду терапії. Здебільшого це жінки, матері, діти.
Час від часу також відвідують міські установи для роботи із працівниками. Чоловіки, каже Таня, важче йдуть на контакт і спочатку навіть скептично ставляться до пропозиції психологічної підтримки:
– В процесі тренінгів люди інакше починають дивитись на ситуацію, а деякі – відкривають очі і усвідомлюють, що дійсно певна проблема у них є і тренінг допоміг знайти шлях вирішення. Були і такі випадки. Засмучує, що психологічної підтримки потребують при теперішніх реаліях і ті люди, які на власні очі не бачили страхіття війни, однак, через стрес і переживання, не розуміють, що треба рятуватись від депресії і як це робити.
Також Тетяна Анатоліївна працює психологом в онлайн-чатах служби. Каже: таких зараз в інтернеті безліч і всі вони працюють на безоплатній основі:
– Найпоширеніша проблема – війна і її «плоди». Якщо говорити про період від 24-го лютого, то ця дата стала точкою неповернення для багатьох: життя зупинилось і люди досі у своїх думках перебувають в тому моменті, коли лишились сам-на-сам зі своєю трагедією.
У кожного – щось своє, те, що він побачив і пережив, і що назавжди його змінило, що не дає рухатись далі. Дуже важливо вчасно зупинитись у падінні в прірву депресії. Важливо пам’ятати – в будь-якій проблемі є вхід і вихід. Безвихідних ситуацій не буває.
Один із дієвих способів виходу із депресії – вдячність
– Навіть, коли весь світ зупинився, коли в житті не бачиш сенсу, коли не хочеться і не можеться нічого і ніщо не радує, почни дякувати. За те, що прокинувся, за ранкову каву, за те, що побачив сонце, за те, що в принципі побачив! Помічай, за що ти можеш дякувати. Часто люди, які звертаються до мене за психологічною допомогою, за порадою, починають писати щоденник вдячності. Це насправді дуже дієво, адже допомагає сконцентруватись на дрібницях, які насправді не є дрібницями. Дихати – це багатство. Бачити – це багатство. Чути спів пташки літнього ранку – це багатство. І це вже немало!
В роботі волонтерка Тетяна та її колеги використовують різні методики, а найулюбленіший і найпоширеніший – метафоричні картки:
– В колоді зазвичай вісімдесят карт. Кожна має свою тематику. І кожна людина на картинці бачить щось своє. Суть в тому, що треба обрати одну картку, яка, на твою думку, відображає твою проблему, а друга картка означатиме рішення цієї проблеми. І вже, відштовхуючись від обраних мотивів, ми працюємо з образами, вимальованою проблематикою. Людина сама ще може не розуміти своєї проблеми і того її фрагменту, який її, цю людину, стопорить. Обрана картинка несе свої сенси, але і людина вкладає в зображення своє розуміння, і ми з цим працюємо.
Найважливіше в такій методиці те, що завдяки їй людина сама знаходить рішення:
– Це як в філософії сократичний метод: людина питає відповідь, але в ході спілкування сама відповідає на своє питання.
Масові зґвалтування окупантами – не лише далекі історії із інтернету
Пані Тетяна із сумом в голосі зізнається, що серед тих, хто звернувся і до неї за психологічною допомогою, траплялись зґвалтовані жінки – ще один надважкий масштабний і наджорстокий продукт війни:
– Серед вараських переселенців таких не було, або ж вони просто могли не зізнаватись. А в онлайн-чатах доводилось не раз спілкуватись із зґвалтованими жінками. Один із випадків, що дуже засів в пам’яті, – дівчина з Ірпеня. У неї був коханий, але після зґвалтування окупантом хлопець її покинув, бо не зміг із цим змиритись, йому було соромно за неї. Рідня також дещо змінила до неї своє ставлення – вважали, що дівчина сама спровокувала окупанта. Цю трагедію – спочатку зґвалтування, потім зраду близьких і рідних людей дівчина дуже важко переживала. Зараз виїхала до Польщі, подалі від місця біди. Намагається почати нове життя в далекому незнайомому місті, де ніхто не знає її історії. Їй я допомогла щоденником вдячності, чи не цілодобовими розмовами, порадила діамантову вишивку як вид творчої терапії, читання тематичної літератури. Минуло більше двох місяців – і це вже реставрована індивідуальність. Дівчина змогла вирватись із лещат депресії, змогла почати нове життя, змогла почати цінувати себе заново. Найголовніше в такому випадку – переконати людину, що вона не втратила свою гідність, свою жіночість, свою унікальність і себе. Якщо рідні тебе засуджують, то не завжди проблема в тобі, тим паче в такому випадку.
Тетяна Марковська зізнається: кожного, хто звертається до неї по допомогу, вона пропускає через свою душу, на завершенні спілкування ці люди вже стають їй близькими. Тож після завершення сеансів терапії часто вони продовжують спілкуватись, як друзі:
– Так сталось й з жінкою з Бучі. Вона із сім’єю перебували під окупацією. Розповідала, як важко їй далась ця окупація, переховування від обстрілів і вибухів. Вони нещодавно збудували свій дім, зробили ремонти і все в один момент втратили. Але на щастя всі рідні лишились живі. Вразив їх жах – окупанти повідрізали голови улюбленим м’яким іграшкам-ведмедикам з колекції її молодшого сина! Також, надто переживала за свої вазони, бо вона жила тією зеленню. Я їй пообіцяла повністю допомогти із відновленням зеленої зони. Тому оголосила в соцмережах збір саджанців і паростків кімнатних квітів. Дуже втішена, що відгукнулось багато людей. Ми змогли зібрати велику посилку квітів, вони всі приїхали до адресатки цілі і неушкоджені, а людина рада, розчулена, вдячна – життя продовжується і живі квіти його символ. Як після такого можна припинити спілкування?
Війна – це час втрат, але це ще й час, коли знаходиш нових близьких для душі людей.
Масова «какаяразніца» наробила в Україні біди
Жінка також додає: за весь період роботи у волонтерському центрі вони зареєстрували до 600 переселенців, з них більше ста звернулись за психологічною допомогою. При цьому не зіткнулась з жодним представником «рускаваміра»:
– Люди приїжджають з усіх регіонів, усієї України. Жодного разу мені не трапились прихильники окупантів. А навпаки – люди, які, можливо, раніше були схильні до росії, тепер люто її ненавидять, а себе за той колишній вибір засуджують. Одна жіночка зі сльозами розказала: «Знаєте, ми самі винні – своєю толерантністю і своєю позицією «всьоравно». Ми жили і нам було байдуже, що на цій землі буде: Україна – то й Україна, росія – значить росія. Напевно не усвідомлювали, як буде криваво відбуватись перехід під чужинську владу, яку жорстокість може принести війна і люди, про яких десятиліттями вкорінювали в наші голови думку, що це наші брати! Хіба брати на таке здатні? Хіба люди на таке звірство здатні? А це – нелюди!». У цієї жінки рідня там, в росії, і, коли вона дзвонила їм і розповідала страшну правду – що з ними відбувається тут, ті не вірили і звинувачували її у брехні і наклепі. А тепер починають цінувати рідну землю і те, що це – саме Україна. Та надто пізно, бо, якби цінували і берегли, війни могло б і не статись. Скільки втрачених і скалічених життів! Скільки смерті принесла з росії ота «какаяразніца» її жителів!
Тетяна зауважує: принципово спілкується українською мовою, навіть якщо співбесідник не завжди її розуміє:
– Я повторюю кілька разів, але – українською. Переходити на мову агресора не буду навіть заради комфорту людини, з якою спілкуюсь, – вона ж не хоче виходити із зони свого комфорту, а це й принесло нам війну. Українська – наша рідна мова, державна, законна, зручна і гарна. Нехай всі без винятку вчаться її розуміти, знати. Досить толерантності. Що б не казало телебачення – мова має значення!
Віршотерапія лікує не тільки співрозмовника
Вже давно пані Тетяна пише вірші, ними й відома у сомережах. В психотерапії вони і її лікують, і її співрозмовників:
– Вірші в мені – я крізь них бачу цей світ, і ними висловлюю те, як я його бачу. Тому часто використовувала риму і під час спілкування із людьми, які звертались за психологічною допомогою. Тим, хто втратив домівку, рідних, хто впав в депресію через війну, намагаюсь допомогти і віршами. Часто допомагає, бо слово – зброя. І ніхто не знає, яке із слів, сказаних постраждалому, потрапить в саму їх душу, за яке з них зачепиться підсвідомість клієнта, щоб самоврятуватись. Моя співрозмовниця після такої віршотерапії роздрукувала мої поетичні рядки на листок, почепила на своїй стіні. Мені було незвично, але, якщо це людині допомагає, то чому б ні?
«Через терни до зірок –так плануй свій кожен крок!
Вір, надійся і люби! Щастя завжди – де є Ти!»
***
Не злякатись, коли сам на сам.
І минуле відправлено в «спам»,
Коли в серці безодня німа,
Коли поруч нікого - одна!
Не злякатись, коли друг - не друг,
Коли відчай, мов замкнутий круг,
Замість сотні думок - балаган.
Поруч кава, мобілка, диван...
Поруч - прірва із дивних думок,
Що зібралися ніби в танок
І бентежать, дратують і рвуть
Твою сутність і твою суть!
Не злякалася... А піднялась!
Мов воскресла, за розум взялась.
Хоч лишилася зовсім одна.
Ти не впала! Зуміла, змогла.
Не злякалася і ожила
Ти себе по-новому знайшла...
А тепер просто щиро вдихни
І не бійся - на повну живи!
@АняТет
Фото з соцмереж @АняТет
***
*Матеріал створено в рамках грантової діяльності ТОВ «Володимирецький вісник». Проєкт «Регіональний ЗМІ «Володимирецький вісник»: локальна редакція – міст між владою та людьми» став можливим за фінансової підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ) «Підвищення ефективності місцевих медіа та збільшення їхньої ролі в громадах»», який реалізовується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
