Володимирець.city намагається віддати належну шану кожному загиблому земляку-захиснику України. Цього разу до редакції звернулась мама Віталія Гуменюка пані Ніна і розповіла історію життя свого сина...
Йому було 29.
Молодий, красивий, спортивний. Дівчата так і мліли, коли бачили його на спортивних вуличних тренажерах.
Там, на іспанських вулицях, минули його юні роки.
До Іспанії він переїхав років у 10. Батьки розлучились і його разом із сестрою забрала мама до Іспанії, в Малагу.
Жили у номері колишнього готелю в курортному місті. Через дорогу – море. Райський куточок, в якому, щоб тиждень побути, люди з усього світу цілий рік збирали кошти.
Мама тяжко працювала. Виборола фінансову підтримку від держави, кращу школу, безплатне харчування в ній своїм дітям, і просила одного – діти, вчіться. Якщо хочете в майбутньому жити достойно і дозволити собі все те, що хочете.
Дуже хотілося. Хотілося, як і всім дітям, оту гарну шоколадку із вітрини, оту фірмову футболку, як у однолітків, хотілось крутезні «найки» останньої серії. Хотілося гарно жити.
Але. Мова.
Іспанська мова не давалась.
Старша сестра моторно подолала цей бар’єр і навіть кілька шкільних років була найуспішнішою ученицею в класі.
Віталік спочатку старався. Тягнувся, намагався. Але туга за батьківщиною, друзями, мрії про недосяжні «найки» останньої серії зовсім зневірили хлопця. Ні, він не закинув школу. Він старанно день в день її відвідував. Але через мову, яка так важко йому давалась, почав відставати у навчанні.
Поринув із головою у спорт. Бігав так, що гай шумів. Тільки й встигав приносити додому кубки і нагороди за участь у різних спортивних змаганнях. Атлетика стала його школою. Вона стала його новою реальністю. Де не треба вчити артиклі, закінчення і формули.
Мама ще довго час від часу сварилась, бо все намагалась втовкмачити – треба вчитись! Віталій слухав, але навчання ніяк не давалось.
Назустріч пішов директор школи. На знак подяки за те, що хлопчина прославляв заклад навіть на національному рівні, він перевів його у клас з менш насиченим навчальним навантаженням, а мама пообіцяла купити омріяну аж за 100 євро фірмову колекційну футболку, випущену з нагоди перемоги іспанської футбольної команди у Мондіалі. Того ж року хлопець таки осилив навчальну програму, успішно здав всі випускні екзамени у школі, отримав відповідні документи, пішов у доросле життя і навіть не здогадувався, як важко далось мамі викроїти із всіх сімейних потреб ті 100 євро на футболку.
Для себе обрав будівельний напрям. Цікавився велетенськими будівельними кранами, вчився на будівельника, зокрема – оператора будівельного крану. І разом із тим – займався квартирними ремонтами, заробляв на мрію.
Мріяв колись обов’язково стати поліцейським, як багато хто з рідних по маминій лінії. Дядьки Віталія ходили у формі і вона йому дуже подобалась, давав собі слово колись так само вдягнути поважну і таку достойну форму правоохоронця. Як у дядьків там, в Україні.
Україна.
Вона завжди була в серці.
Сестра отримала громадянство Іспанії, а він відмовився – йому хотілось залишатись українцем. В своїй кімнаті він почепив над ліжком українській прапор, а на полиці завжди лежали книжки з історії України.
Досягнувши повноліття, повернувся в Україну: принципова позиція – віддати належне Батьківщині – відслужити в армії. Та не судилось: під час медкомісії його виявили непридатним до служби через проблеми із зором.
Побачив рідні краї – ті, що назавжди з дитячих літ лишались в пам’яті і не раз являлись уві сні, подихав таким рідним повітрям, тим, що нагадувало далеке доіспанське дитинство, і… з Україною в серці повернувся назад до Іспанії. Там чекали.
Чекали ті, хто потребував його допомоги.
Адже вже давно він волонтерив і допомагав людям із залежностями подолати ці залежності, залучав до спорту, легкої атлетики. Вдавалось. Врятував так не одне життя від прірви.
Рятував, допомагав, вчився, працював. Відвідував вуличні тренажери, де відводив душу і вже за звичаєм зводив з розуму своїм ідеальним спортивним тілом не одну дівчину. Жив. Жив, як годиться молодому, красивому, здоровому легеню.
А потім було 24 лютого 2022 року. Шок, злість, лють.
Він будь-що намагався допомогти. Організував збір дронів, їздив у волонтерські центри із збором допомоги українцям і українським біженцям.
А потім поїхав в Україну.
Не хотіли брати до лав ЗСУ – іноземець, так важко з папірцями і дозволами, так поки ще нікому незрозуміло, як його оформити, що з тим іноземцем робити, який просто рвався воювати, захищати, мстити за знищені і понівечені українські життя.
Хлопець у квітні таки потрапив у ряди захисників. Проходив тренування десь під Дніпром. І скоро відправили його на Донецький напрямок.
«Мамо, все добре», - час від часу читала короткі повідомлення його мама і від того на крапельку ставало легше. Лише на крапельку. Бо більше нічого не знала і не знала, що із сином вже наступної миті там, на війні.
А потім настав кінець.
Кінець цього достойного насиченого барвистого молодого красивого життя. Життя із викликом на достойні вчинки, досягнення і принципові погляди на порядність, честь і гідність.
Мама отримала страшну звістку, будучи на роботі.
Подзвонив брат і, поки брала телефон в руки, розуміла – щось сталось.
Сталось.
Кричала.
Голосила.
Хапалась за серце.
Падала.
Тримали всім квітковим магазином. Разом із відвідувачами і директором. Плакали всі.
Допомогли знайти найшвидший літак через інтернет.
Літак.
Їй «пощастило» сісти поруч із росіянами. Вони сміялись своїм жартам, але в розмові згадали Україну. І знову сміялись.
Кричала.
Голосила.
Падала. Хапалась за серце і не було сил кричати далі. Сиплим голосом шепотіла.
Рятували всім екіпажем.
А росіяни замовкли. Замовкли до кінця польоту і не наважувались підняти очі.
Врятувала пересічна пасажирка, що виявилась медиком. Вклала в самого рота матері таблетку під язик. Сиділа з нею весь час польоту. Втішала, плакала. Вивела з літака, довела до автобусу, шукала матері вільне місце, заплатила за білет. Плакала. Втішала. Дякувала за сина.
- Він був дуже хороший, тихий, розумний, розумієте. Принциповий, чесний, активний. А подивіться, який красень. Був. Рідня мала б їхати на весілля, а вийшло, що я приїхала на похорон, - каже пані Ніна.
Допомогли всією громадою – і родичі, і вчителі, і зовсім незнайомі люди. Всипали квітами дорогу.
Та що ж робити із церквою?
Воїна, який захищав Батьківщину від «рускаваміра», мати не захотіла проводжати в останню путь під молитви зросійщеною церковнослов’янською мовою. Настояла на службі українською. Непримиренні гілки однієї Церкви примирились в той день заради Воїна і в церкві московського патріархату вперше в історії, напевно, звучала українська мова – на останній для Воїна службі, яку разом правили батюшка від церкви і військовий капелан.
Спочивай з миром, наш Герою. Ти жив за тисячі кілометрів від рідної землі і без вагань віддав на ній за неї своє життя. В одну мить об’єднав дві непримиренні церкви, шкода, що приводом для цього стала смерть, а не життя.
Дякуємо тобі за твою щиру любов до Батьківщини. Вічна шана, повага і пам'ять всім загиблим за Україну!
