Україна відзначає першого жовтня Міжнародний день людей похилого віку та День ветерана. Чи свято це? Насамперед, це для нас усіх привід до роздумів щодо взаємозв’язку поколінь. Найбільше багатство літніх людей — їх досвід, мудрість, вміння. Тяжкі випробування випали на долю ветеранів праці, війни і людей похилого віку. Більшість з них пройшли крізь жахи тоталітаризму, війни та репресій, але зуміли вистояти і пронести через життя найкращі духовні якості покоління – честь, гідність, вихованість, толерантність. Пам’ятаймо і надалі про свій невідплатний борг перед старшими людьми. Безмежна вдячність вам, дорогі представники старшого покоління, за безцінні знання та слушні поради, за готовність підтримати і допомогти, за гідний приклад для наслідування!
Новела
Люта весна 2022 відірвала подружжя Віктора та Галини з уже рідної обом Кам’янки, що на Ізюмщині. Тодішнього лютого березня вони втікали усією родиною від «денацифікації» окупанта-сусіда. Втікали на рідну малу батьківщину Галини – у Великі Цепцевичі. Російське «асвабаждєніє» розкидало родину по світу – одна доня у Польщі, інші діти знайшли житло недалеко, у Сарнах, хоч і там нині неспокійно. А до нової оселі знову треба звикати. А обом вже за шістдесят.
Диво дивне, що все наше життя раптом уміщається в одну валізу, чи й у руки. А за спиною лишається попіл і руїни рідного доброго будня. Сотні вимушених безхатьків-українців сьогодні, як дорогоцінне українське зерно, згорають, розвіюються. І розсипаються світом-Україною у жахливому і незвичному статусі «біженці».
Війна не вибирає віку і статків – анульовує все
Кого куди занесе війна-голодранка? Куди завіє холодним уламковим і смертельно небезпечним вітром? Шматок дороги, а чи часу, проведених у дорозі з поважним подружжям, народили цей опус.
– І не важливо скільки вам років: десять-двадцять-тридцять, або навіть шістдесят чи сімдесят – хапаєте те, що зможете понести в руках. Біжите. Швидко-швидко. А над головою ревуть ракети, зриваються снаряди. Тільки вперед, не озираючись на згарище, на зруйнований дім, село, долю. І ось, треба починати все спочатку. Нікому нема діла, чи хочеться у шістдесят п’ять того початку, адже десятки років дбав у своє господарство, у рідну хату – щоб тихо, в достатку зустріти старість. Дбав, щоб тішитись онуками, щоб, нарешті, спокійно милуватися заходом сонця над швидкоплинною річкою. У моєму віці хочеться спокою і миру, а не починати життя спочатку на чужині. Та вибору немає – все спочатку... – журно розказують пасажири.
Я – за кермом. Уважно дивлюся на дорогу. Везу в гості літню пару переселенців із Харківщини. Радіо вимкнуте. В салоні автомобіля тихо. Звучить лише природа за вікном. Мені важко уявити, як в одну мить може зникнути звичне повсякденне буття, все те, до чого звикаєш десятиліттями. Важко почати розмову.
Найбільші цінності – у кожного свої
Рудий маленький песик боязко сховався під рукою господарки, згорнувся калачиком, заплющив очі. Чоловік з жінкою з цікавістю розглядають наше, здавалося б, звичайнісіньке поліське село. Їдемо.
Нарешті починаємо розмову, як зазвичай, із погоди. Сьогодні спекотна літня неділя. Але наша сільська дорога, наче аж проситься, щоб говорили про неї:
– Певно там, звідки ви приїхали, асфальт із тротуарами? – питаю я.
– Асфальт. Був... – сумно відповідає чоловік.
– А в нас, ось, кам’яна соша. Ручної роботи, до речі, – з посмішкою популяризую, як гід, нашу трясучку з грунтовими узбіччями. – Люди здоров’я поклали, щоб в селі дорога була. Руками вимощували кожен камінець. На совість працювали, ям майже нема. Будь-яку техніку витримує. Жоден асфальт стільки б не вибув, як наша соша!
Я підсвідомо й сама починаю пишатися тим горбатим камінням, що зветься дорогою.
Чоловік із жінкою слухають і вдумливо кивають.
Роздивляються будинки, особливо нові, великі, двоповерхові. Дивуються, як у селі, де майже немає роботи, а земля – не земля, а сірий пісочок, будують такі розкішні хати.
– Янтар? – питає жінка.
Певно, теж чула про час бурштинової лихоманки, коли за одну ніч можна було стати мільйонером.
– По-різному. В нас ні заводів, ні фабрик, ні великих підприємств. Громада дуже бідна. Нині здебільшого заробітчани. Кому де пощастило. Так і будуються. Хтось натрапив на золоту жилу бурштину. Хтось із Європи гроші привозить. Хтось лісом торгує. Хата і двір – найбільші цінності.
– Ми теж так думали, – каже жінка, дивлячись з вікна автівки у небо своїми вже сивими, блискучими від сліз очима.
Їдемо далі. В нас село довге, в’ється над руслом Горині. От ми повільно пливемо дорогою, як за течією, роздивляємось людей обабіч...
Село – воно і в Африці село
Всі чисто, по святковому вдягнені. Відпочивають. Спілкуються. Гріються на сонечку під розлогими вишнями біля хат. Цьогоріч гілки рясно всипані червоними ягодами.
Раптом в гурті нетверезих чоловіків біля бару мої пасажири помічають знайоме обличчя родича. Щиро радіють, вгледівши рідне.
– Може зупинитись? – питаю я.
– Ні, ні! Проїжджай! Не треба зупинятись, – поспіхом заперечують пропозицію мої попутники.
Розумію. Спілкуватись із людиною «під мухою» важко. Горілка в обмін на долю і волю – ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. От і сторожує їх родич і його друзяки місцевий генделик з ранку до вечора.
Мовчки їдемо далі. Повільно перекочуємось через глибокі вибоїни на соші невеличкого містка. На лівому березі річульки – старі з малими вудять рибу.
– Це у вас річка така? – визираючи у вікно, питає чоловік.
– Ні. То канава довжелезна. В Теклівське озеро впадає. Десь аж під лісом бере початок, – кажу, киваючи у бік води.
Насправді, проїжджаючи мільйон разів через місток, я ніколи не замислювалася, звідки починається струмок. Не знаю.
– Проте, в нас є кілька гарних озер, – розповідаю, малюючи словами в уяві своїх подорожніх неймовірні місцеві краєвиди. На льоту додумую історії до них. – Я вам згодом все покажу, – запевняю слухачів.
Проїжджаючи повз старий цвинтар, жінка бере чоловіка за руку і розказує:
– В юності з подружками ходили в клуб на Теклівку. Вночі повз кладовище було дуже страшно йти. То ми пулею пролітали, наче сто мерців за нами гналися.
– Тепер не страшно? – всміхається чоловік.
– Після пережитого нічого не страшно, – сумно, вглядаючись у пейзажи за відкритим вікном авто, відповідає йому дружина.
Нарешті поворот до місця призначення. Довгі городи з картоплею, кукурудзою, соняшниками, грядками помідор, килимами гречки, жита, пшениці. Аж потім – хати.
Люди в моїй машині споглядають чужі врожаї. Таке враження, що поля, то найцікавіше з усього, що вони бачили дорогою. Хазяйновито коментують щедрі ниви.
– А картоплю густо вплетено білими квіточками берізки і бур’яном, важко копати буде, – бідкається жінка.
– Густо, ой густо насіяли огірки між кукурудзою. Як туди бджілка залетить, їй же меду назбирати треба? Певно, не подумали, – співчутливо киває чоловік.
А я від подиву з тих зауважень роззявила рот.
Хто взагалі коли-небудь думає про ту маленьку працьовиту бджілку, коли сіє чи збирає ?! Нікому нема діла, як вона зимуватиме!
Але є. Діло є тим, хто враз переоцінив життя-коштовність.
