Володимирчанка з трьома вищими освітами, яка пов’язала своє життя з Галичиною, створила приватну мистецьку школу та розвиває таланти дітей, а з початком повномасштабної агресії заклад перетворився в волонтерський хаб та зону комфорту для травмованих війною, вимушено переселених дітей. Інтерв’ю з Людмилою Віталіївною Зуб (Бутрим), директоркою Івано-Франківської мистецької школи «Еники-Беники», до вашої уваги в серії авторських матеріалів «Малі історії великої біди» – «Історія десята: музи-волонтери».
Вона народилась у Володимирці. Її дітище, приватна мистецька школа, заснована в Івано-Франківську п’ять років тому. Назвала по-дитячому безпосередньо, як лічилочка – «Еники-беники». Людмила Віталіївна одержала першу вищу освіту економічного профілю, потім здобула освіту з управління навчальними закладами, а третім освітнім Парнасом для себе взяла педагогічну освіту.
Сьогодні її колеги – митці і художники, а вихованці віднедавна – діти з усієї, вистраждалої через війну, України:
– Окрім основного навчального процесу, ми ще проводимо різноманітні заходи для дорослої аудиторії, щоб популяризувати нашу культурну спадщину. Наприклад керамічне мистецтво, загальне мистецтво. Нещодавно організували творчий івент – малювання гуцульських ікон на склі. Це на Галичині популярний вид мистецтва. Ось так, без нудьги, ми працюємо вже п’ятий рік.
Пані Людмило, а Ваш заклад у власній інтерпретації – це бізнес чи це творчість?
– Ні це не бізнес, це однозначно не бізнес. Всі мистецькі речі, які я знаю, якими займаюся вже давно, не мають бізнес складової в своєму процесі. Можливо, якби спочатку було зроблено капіталовкладення в приміщенні мистецької школи, наприклад, викуплене приміщення, і вже потім там щось зроблене, то, можливо, це і був бізнес. А, оскільки, оренда і мистецтво не окуповує всю ту складову витрат, які ми несемо, то це більше моє захоплення і розвиток культури населення...
Людмила Віталіївна Зуб, у дівоцтві – Бутрим, навчалася в Володимирецькому районному колегіумі, вивчала Бухгалтерський облік і аудит у Львівському торговельно-економічному університеті ЛТЕУ, дошкільну освіту у Прикарпатському Національному Університеті ім. В. Стефаника, управління навчальними закладами у Прикарпатському Національному Університеті ім. В. Стефаника. Одружена, нині живе у Івано-Франківську.
«Я не знаю більш ніякого способу, яким я могла б боротися на цій війні проти одвічного ворога, аніж навчати дітей бути культурними, освіченими патріотами своєї країни. Щодня, попри всі новини та події, я йду в студію і розпочинаю новий навчальний день. Нехай це буде хоч крапля в океані, але з таких крапель будується держава. Дякую всім своїм колегам, що розділяєте зі мною цю дорогу. Дякую нашим учням та батькам, що ви з нами! Якою наша держава буде надалі, залежить лише від нас», – Людмила Зуб.
Поки вона гостювала у батьків, нам вдалося зустрітись та потеревенити – є спільні інтереси. Її книги з власної бібліотеки я вивчала півроку. Вивчала, бо це польські історичні видання, де згадується і Володимирець. Отак і зустрілись у редакції, аби вернути книги також. Та й цікава вийшла розмова.
Приватна і комунальна школи уживаються в одному місті – робота є усім
Людмила – власниця приватної мистецької школи. До всього, робочі шляхи журналіста днями мене привели у Івано-Франківськ і я не оминула нагоду відвідати «Еники-Беники» особисто та поспілкуватись з власницею, викладачами та вихованцями.
Людмило Віталіївно, Ваша школа заміняє послуги міських комунальних мистецьких чи позашкільних закладів чи це окрема локація?
– В Івано-Франківську є комунальна дитяча художня школа. Вона одна на все місто і, тому, там дуже великий набір, дуже великий конкурс щороку. Відповідно, для міських жителів оплата за навчання там низька, від ста гривень за місяць. Для жителів навколишніх сіл оплата, наскільки я знаю, була десь трохи більше дев’ятисот гривень за місяць навчання. Але не вистачає потужності цієї художньої школи для того, щоб набирати більше дітей, тому конкурс туди великий. Є, звісно, якісь гуртки малювання по комунальних, позашкільних закладах, але ми, все-таки, намагаємося робити процес навчання, як у художній школі. Тобто, від підготовки до художньої школи і до п’ятого класу ми вивчаємо академічні дисципліни: рисунок, живопис, композицію, скульптуру, комп’ютерну графіку, виконуємо різноманітні креативні завдання. Тобто, ми маємо більше можливості варіювати нашу програму. Комунальна Дитяча художня школа має своєрідний скелет, навчальну програму, якій вже понад п’ятдесят років. І тому вони не мають можливості особливо робити якісь експерименти. Ми ж працюємо з усіма техніками, з усіма матеріалами, які тільки можемо собі дозволити, – розказує Людмила Віталіївна про систему мистецької освіти міста.
Програми навчання і штат у приватній школі – професійні
Пані Людмила грунтовно розказала про початки життя школи в розрізі міста. Але мені стало цікаво детально почути про методику викладання і фундаментальні пріоритети закладу.
За якими програмами працюєте і на який досвід чи системи освітніх координат спираєтесь?
– Спираємося на свої знання і бажання. Звичайно, загальноприйнятий академізм є присутній. Тобто всі художники знають, ЩО потрібно дітям викладати з академічного рисунку, живопису, з композиції. На основі цього ми розробляємо свою програму, додаємо дисципліни для розвитку креативності, тому що в сучасному світі людина має бути творча. Адже для того, щоб її працю неможливо було замінити чимось, вона має постійно розвивати свою фантазію, креативність. Таким чином, ми складаємо робочу програму з огляду на можливості дітей, їх вік. Для навчання ми набираємо дітей молодшого віку, аніж у Дитячій художній школі і ми беремо дітей з різними початковими навичками. Дитяча художня школа відбирає собі кращих, тобто в них є конкурси. Вона відбирає тих дітей, які вже вміють малювати, а ми не відбираємо. Ми беремо всіх тому, що, на моє переконання, талант – це лише близько тридцяти відсотків успіху художника. Досить часто люди, які мають великий талант, не докладають зусиль для розвитку і можуть занедбати його. А наполегливість і праця для художника так само важливі, як і талант, тому ми беремо всіх дітей, – ділиться роздумами з приводу освітньої системи мистецької освіти пані Людмила.
Який у Вашому закладі, пані Людмило, штат і чи є серед них фахівці, бо Ви зазначили, що самі складаєте програму. Тобто, чи не забагато ви на себе берете, або ж у вас є фахівці дійсно?
– Це не особисто я складаю програму, складають програми мої педагоги-художники. Я складаю програми на ті дисципліни, які я викладаю – а це відділ, що до художнього мистецтва не має відношення. Я викладаю підготовку дітей до школи, дошкільнят, і проводжу заняття зі шкільних предметів початкової школи. А от наші викладачі-художники в «Ениках-Бениках» мають профільну освіту. Всі вони закінчили академію мистецтв, всі займаються індивідуальною творчою діяльністю – хтось з них викладає в університеті, хтось з них викладає в художній школі і ще паралельно в нашому закладі.
Карантин, війна і мистецька школа «Еники-Беники»
В гості до батьків Людмила приїжджає традиційно кілька разів на рік. Проте, з початком карантину, а, віднедавна, і через війну, можливості відвідати родину стало менше. В силу власних міркувань і громадянської позиції, з перших днів агресії росіян Людмила Зуб взялася до волонтерства. Про це й прошу розказати детальніше.
Питання такого, скажем, актуального формату: карантин, війна і Ваша мистецька школа «Еники-Беники». З якими труднощами стикалися, і яка ситуація на сьогодні?
– Починалося все в березні, коли нас закрили на перший карантин. Це був 2020 рік. Як і всі державні і комунальні навчальні заклади, так само закривалися і приватні дитячі заклади. Ми не працювали аж до вересня місяця. За цей період вийшли тільки в червні, коли наше Міністерство дозволило навчання на вулиці. Ми проводили пленеру діяльність, тобто малювали на вулиці, не маючи вже можливості занять у студії. Нам довелося віддати приміщення, так як коштів на оплату оренди не вистачало. Ми просто працювали на вулиці цілий червень і очікували вересня, початку нового навчального року. Я, звісно, сплачувала всі платежі до держбюджету та місцевого бюджету, які потрібні були, з власної кишені. Так от весь карантин і проходив. За підсумками моєї податкової звітності, в цілому, заклад був закритий півроку. У карантині ми намагалися працювати онлайн, проте працювати дистанційно погоджувалися лише двадцять відсотків батьків, тому що це неефективно і онлайн навчання з малювання, яке потрібно однаково оплачувати, не дуже популярне. Якби це було сто гривень, можливо, а кошти набагато більші, тому лише тридцять відсотків учнів на дистанційному навчанні зберігалося протягом карантину. З кінця серпня, коли ми знайшли інше приміщення під студію, і до початку вересня я оплачую всі необхідні платежі. Проте можна сказати, що через карантин і війну ми вже давно у збитках.
До усіх моїх співрозмовників є одне й те ж запитання – щодо 24 лютого. Де Вас застала війна і як це далося взнаки на діяльності школи?
– Цей клятий і страшний день застав мене вдома. Перед тим, 23 лютого, я проводила навчання з евакуації дітей, бо Міністерство освіти і науки затверджує певні накази, що мають бути виконані. І я стараюсь дотримуватись усіх вказівок, при тому, що наш заклад приватний, адже безпека дітей понад усе. Я ж, до слова, ще й рятувальник «Мальтійської служби допомоги» (трохи знічено посміхається – авт.). І я, навіть, мала конфлікти з батьками, які мені казали, що це недоцільно робити, бо я дуже психологічно травмую дітей. Отакі неприємні розмови з декількома батьками були якраз 23 лютого. Але мені потрібно було, щоб викладачі знали, і щоб діти знали, що робити у випадку обстрілів і війни. Ну і 24 лютого вже ніхто на навчання, звичайно, не вийшов. Заклад не працював протягом місяця. Тут лише збирали допомогу для наших льотчиків, які базуються в Івано–Франківську.
«Якщо не йдеш на війну, то треба щось робити» – 24 лютого старт відліку іншого життя школи і колективу
Тривожною інтонація була у співрозмовниці, коли вона згадувала до теми розмови ті складні для сприйняття українців дні.
Давайте на цьому спинимося. Тобто, школа з початком відкритої агресії закрилась, а Ви, натомість, почали займатися волонтерством? Вас ніхто до цього не примушував, це добровільно, я так розумію? Це ж по суті, Ви на себе взяли відповідальність. Чи це було чиєсь прохання, рекомендація?
– Мені здається, що з 24 лютого волонтерством почали займатися дев’яносто відсотків моїх знайомих. Це була потреба. Якщо не йдеш на війну, то треба щось робити. Взагалі, всі перебували у великому шоці! В четвертій ранку передзвонили мої родичі з Василькова і знайомі військові подзвонили, сказали: «Просинайтеся, почалася війна!». Ми не чули бомбардування в Івано–Франківську, бо військовий аеродром від нас далеко, але прочитали і побачили новини. Чоловік мене розбудив, сказав – прокидайся, бо почалася війна. І все, почався ранок – почалася війна!
Людмило Віталіївно, і як той день пройшов у родині і яка далі доля школи?
– День пройшов в дзвінках. Ми збирали всіх, всю свою найближчу родину, яка живе в Київі і Київській області. У нас син з невісткою живуть в Ірпені, донька живе у Броварах, друга – в Київі. Ми наполягали на тому, щоб вони до нас їхали. Тобто, ми евакуювали п’ятнадцять чоловік з онуками і дітьми до нас у Івано–Франківськ. Я займалася організацією припинення діяльності школи, обдзвонила батьків, учнів і так далі. Ніхто не знав, що далі буде. Ну і ми готували свій підвал до можливого розвитку подій. Але в нашому будинку немає влаштованого підвалу, де можна сховатися. Ми і досі залишаємося на шостому поверсі!
То уточніть – це мистецька школа перетворилась у волонтерський центр, чи тільки Ваша особиста діяльність?
– Ми збирали в школі все, що могли для допомоги. Я і ті викладачі, які лишилися. Багато викладачів сім’ями виїхало за кордон. А потім, взагалі, якийсь період залишилася тільки я одна. Ну і мої сусіди, друзі, знайомі, які зносили в наш заклад каремати, тканину на маскувальні сітки. Я з художнього відділу студії забрала всі тканини кольорів, які підходили. Ми малюємо натюрморти, в нас багато тканин. Все, що підходило, всю драперію ми теж віддали – це такі полотна, на яких стоять вази, глеки для натюрмортів. Збирали каремати, покривала для наших льотчиків, бо було ще холодно в лютому і збільшилася їх потреби, – при згадках хвилюючись, розказує Людмила.
Отак, з хвилюваннями від свіжих споминів про початок повномасштабної війни, Людмила Віталіївна продовжила розповідь про спроби відновлення діяльності мистецької школи «Еники-Беники».
Арт-терапія мистецтвом – втікачі від війни потребують психологічної підтримки
Через місяць колектив закладу вже почав думати над тим, щоб відновити діяльність. В цьому з’явилася потреба, адже почали евакуйовувати дітей з територій, де проходили бойові дії. Їх потрібно було психологічно розвантажувати. Тож з кінця березня колектив «Еників-Беників» почав займатись з дітьми вимушено переселених осіб і досі працюють з ними:
– Дев’яносто відсотків наших учнів, а це близько сорока дітей, – це внутрішні переселенці з Києва, Київської області, Харкова. Потім частина жителів Києва та Київської області роз’їхалися: частина виїхали за кордон, інші повернулися додому, але, натомість, приїхали переселенці з Херсону, Миколаївської області, Маріуполя. Ті діти, що приїхали з «гарячих точок», пережили бомбардування – морально у тяжкому стані. Одна з моїх учениць, з Херсонщини, ще досі у стані стресу, перелякана, і боїться залишатися без мами. Вона живе поруч з закладом, для них там облаштували приміщення для проживання, інколи я з нею гуляю, відволікають її на приємні ігри з песиком. З такими дітьми потрібно, щоб регулярно працювала психолог. Є діти, зокрема з Маріуполя, які встигли виїхати до війни. Звісно, всі говорять про війну малюють війну, питають чи можна бомбу намалювати на росію, чи можна щоб вже там путін здох. Я ці репліки дитячі кажу прямим текстом, так, як і вони кажуть. Всі розмовляють про війну, але в кожного стан різний.
Якщо говорити про психологічну підтримку, яку заклад надає мистецтвом, то як дитині практично можна допомогти, чим малюнок допомагає? Я до того, що досвід закладу може бути корисний ще комусь.
– Перш за все, дітям ВПО близько місяця ми пропонуємо уроки вільного малюнку – дитина приходить і малює все, що вона хоче. Це діти, батьки яких знайшли нас через різноманітні канали, інтернет, соцмережі, знайомих і попросилися до нас. Діти малюють на вільну тему доти, доки вони цього бажають. Хтось малює війну, танки, інші взагалі не малюють нічого про війну. В своєму малюнку діти виражають свої емоції. Якщо з дитиною працює психолог, ми передаємо малюнки. А у нас немає психолога, ми не займаємося зараз психологічною арт-терапією, – зазначила власниця мистецького навчального закладу.
Людмила Зуб переконана, що арт-терапія має бути в комплексі з терапією, вона не може слугувати єдиним методом. В такому разі потрібно ще застосовувати інші методики. У приватній мистецькій школі «Еники-Беники» є виключно середовище, де дитина може будь-яким художнім засобом фарбою, пастеллю, просто олівцями, чорнилом, пером малювати те, що вона хоче. Коли дитина проситься до групи дітей, які навчаються, то тоді уже доєднується до уроків.
Того вечора з вихованцями займалась викладачка Юлія Терлецька. От у неї я і запитала про те, що відмальовували діти з вимушено переселених родин:
– На першому плані дорога і авто, на другому – стіна вогню, палаючого міста, пообіч – вирви від вибухів Ці діти під час малювання між собою спілкувались і проговорювали якісь спільні трагедії. Деякі розказували, якою довгою і важкою була їх дорога від війни. Вони рано подорослішали. Це жахливий досвід. Ми всі намагались їх підтримати але не травмувати споминами, – розказує Юлі Терлецька, викладачка художньої школи.
Зараз навчальний процес в «Ениках-Бениках» вже стабілізувався. Набрали у вересні знову дві групи. На заняттях – старша і молодша групи почергово. Тож розпитую про враження і власний інтерес до навчання у мистецькій школі.
– Ми приходимо сюди і займаємось з викладачами. Дві години тричі на тиждень. Матеріали тут всі нам дають. А у кінці навчального року нам ставлять оцінки і ми можемо забрати свої малюнки. Після навчання у цій школі у нас буде більше шансів в тупити до мистецьких ВУЗів. А ми туди плануємо, – розказали тринадцяти-чотирнадцятирічні учениці Олена Зуб, Вікторія Крупяк, Анна Олійник, Катерина Комар.
Чи є результати роботи з такими дітьми, пані Людмило, чи бачите Ви якісь зміни у їх психологічному стані? Можливо, це всього лиш дозвілля?
– Є результати і про це нам постійно пишуть батьки. Були у нас діти з Херсону, на обличчі яких я ніколи не бачила посмішки. Вони були постійно дуже замкнені та стурбовані, а зараз, після курсу арт-терапії, півгодини малюють, а далі бігають по студії і сміються. Навіть батьки дають фідбек про школу, бо, навіть якщо вони були у нас короткий час, то, повернувшись додому, відгукуються гарно про нашу школу. Я дуже щаслива – майже всім дітям подобається такий метод реабілітації, відпочинку чи й просто психологічного розвантаження.
Людмило Віталіївно, така практика роботи з травмованими війною дітьми була свідомо вибрана вами, чи ви робили те, що вміли робити, і воно, раптом, дало результат?
– Про арт-терапію, звісно, знають усі, навіть не психологи. Я сама регулярно займаюся власною арт-терапією. Коли мені хочеться щось сказати – я беру пензля до рук. Кожен цих півроку у нашому закладі робив те, що міг зробити, аби хоч якось побороти свій стрес і стрес наших вихованців. От у нашому випадку – є художня студія і потреба батьків та їх дітей, щоб їх психологічно розвантажити.
За словами пані Людмили, дорослі поки не виявляють бажання приходити на такі заняття з разом з дітьми, хоч школа і може прийняти певну кількість людей, дітей з батьками. Але заклад таку послугу пропонує. У розмові ми припустили, що, можливо, у людей такий комплекс або ж не вистачає відваги звернутись за психологічною допомогою такого формату:
– Можливо, або ж батьки відпочивають в інший спосіб. Знаючи, що дитина зараз під наглядом, вони планують відпочинок по-іншому. Можливо, мають інші пріоритети у відпочинку чи психологічні реабілітації. Є дорослі які відвідують наші заняття і навіть святкують день народження разом з нами. Нещодавно одна жінка святкувала день народження і запросила своїх подруг. Вони малювали пастеллю квіти. Це місцева жінка, її двох синів я навчала колись в дитячому садочку. Вона раніше писала у нас картини олійною фарбою. В такий креативний спосіб вона організувала собі свято. Жінка обґрунтовує це тим, що, по-перше, заняття дуже надихаюче, по-друге – іншого святкування під час війни вона не припускає, – висловлює свою думку Людмила Зуб.
Війна-війною, а навчання має бути і безпечне
Персонал закладу, за словами власниці і керівниці, ще у серпні провели тренінги по евакуації і розрахували час після сигналу тривоги для евакуації – це від трьох до чотирьох хвилин у літній час. Проте, сьогодні вивчають питання, як швидко організувати евакуацію взимку, коли дітям треба вдягнутись.
Як ваш заклад готувався до початку навчального року в умовах війни? Чи є для цього можливості і які плани?
– У приміщенні мистецького закладу «Еники-Беники» є можливість сховати дітей в укриття, проте надійність цього укриття сумнівна. За порадою людей та рекомендацій Міністерства освіти і науки, я можу використовувати перший поверх. В будинку, де розміщений заклад, є підвальне приміщення, але там немає запасних виходів. А у студії є два виходи, є металеві жалюзі, що ними закриваємо вікна при кожній повітряній тривозі, щоб скло не полетіли. Ми розпочали навчальний рік офлайн, оскільки максимальна кількість дітей на занятті близько десяти.
Персонал закладу, за словами власниці і керівниці, вже розрахував час після сигналу тривоги для евакуації – це від трьох до чотирьох хвилин у літній час. Проте, сьогодні вивчають питання, як швидко організувати евакуацію взимку, коли дітям треба вдягнутись. Та основною проблемою керівник приватного закладу бачить інше – мистецькій школі потрібні вихованці, батьки яких будуть готові оплачувати послуги навчання, адже з березня по вересень педколектив працює з внутрішньо переміщеними особами безкоштовно. Ще вкінці липня, напочатку серпня керівниця звернулась до родин, щоб вони, по змозі, купили папір, бо заклад вичерпав запаси, а фінансів вже давно немає. Адже приватній навчальній установі потрібно оплачувати оренду і податки, які вже теж накопичуються, як борг.
Можливо місцева влада може вам у цьому допомогти? Це, все ж таки, і інтереси міста, усіх сторін? А гранти – чи пробувались?
– Я зверталася в декілька фондів і громадських організацій, писала листи, відповідь не приходила. Я подавала заявку в Український Культурний Фонд на одну з їхніх програм. І зараз вони проводять конкурсний відбір на допомогу митцям і креативним індустріям. По можливості, буду шукати і писати й далі. Результатів, поки що, не має, тому що моя організація зареєстрована як прибуткова. Виявляється, те, що я півроку займаюся волонтерством, це виключно мої проблеми. Тобто – ти підприємець і маєш мати заробіток. Не маєш – закривайся. Приватних підприємців мало фінансують грантодавці, майже не існує таких грантів, програм допомоги для них. І це – сум сумний, – зітхає Людмила Зуб.
Власна мотивація у силу мистецьких муз сильніша за жахи війни
Розмова наша знов повернула до власних інтересів співрозмовниці. Цікаво було почути про мотивацію і віру жінки у такий складний час випробувань і втрат.
Які Ваші переконання щодо війни? Як можна наближати перемогу цивільним людям?
– Кожен має якісно і доброчесно, з думкою про ситуацію робити все можливе. Я дуже добре знаю історію і нею цікавилася ще до війни, і маю різноманітні речові пам’ятки свого роду. Навіть в поляків трохи книжок купую про наш Володимирець. Я чітко розумію чому війна почалася. Напевно, мало уваги ми приділяємо освіті населення. Не завжди освічена людина є патріотом, але, все-таки, серед освічених непатріотів менше, ніж з неосвічених. Вважаю, що під час війни культура і освіта мали-би бути першочерговим засобом боротьби проти тих людей, які не бачать нічого страшного в цій ситуації. Це довгий процес. Я можу лише прививати любов до тієї справи якою займаюсь і показувати культуру, мистецтво, робити різні проекти для дітей і дорослих, які того бажають, і залучати до цього більше людей. Звісно, якщо у мене вистачить терпіння, наснаги і фінансів, щоб це все реалізувати, – в роздумах зазначає Людмила Зуб.
У Вашій родині, Людмило Віталіївно, є військові? Чи вплинула загибель близьких друзів на Вашу мотивацію до волонтерства, роботи?
– Зараз у мене зять на війні і чоловікової доньки син і племінник, родичі з Жолудська – льотчик в родині, який з перших днів на війні. І я вже поховала двох друзів, рятувальників Київської служби допомоги. Впливають, але позитивно – я стаю злішою і шукаю помсту. Зараз усі шукають внутрішній баланс між добробутом і злістю. Тому що людина, побачивши всі ці трагедії стає жорсткішою чи жорстокішою до ворогів. І тут треба відчувати тонку грань, щоб не стати окупантом. Я під час війни нічого не малюю, але багато читаю. Я читаю все, але не російські «огидки», цього не читаю ще з радянських часів. Наразі я читаю Івана Багряного «Сад Гетсиманський», перед тим читала Джорджа Орвелла «Колгосп тварин». В цих книгах аналогія не те, що «вискакує» з книжки, а можна провести паралель між подіями. От я читаю «Сад Гетсиманський» про допити в слідчому ізоляторі НКВД і дивлюся в новинах інтерв’ю чернігівського голови громади про полон. Книга і реальність наша, на жаль, ідентична, змінилися тільки покоління людей, які нас катують. Перед тим я читала книгу, видану в 2016 році, перекладена з російської на українську «58-ма. Невилучене». Написана журналістами для газети «Нова», яка зараз заборонена в росії. Це інтерв’ю людей, які пережили жахіття ГУЛАГу, і водночас поміщені у книгу інтерв’ю людей, які там працювали там наглядачами, лікарями і медсестрами. Я думала, що буде психологічно складно читати, але я прочитала швидко, І що дивно, що росіяни, які були арештовані і перебували в концтаборі, інколи навіть і не засуджують дії влади, систему. Запам’ятала історію про жінку, яка після звільнення поселилася навпроти концтабору, і щодня спостерігала за катуваннями.
Гаразд, Людмило, ми не будемо рекламувати книгу, хто бажає то знайде і прочитає. Наостанок, гарний є вислів: «Коли говорять гармати, – музи мовчать». Що будуть робити Ваші внутрішні музи і музи Івано-Франківської приватної мистецької школи «Еники-Беники»?
– Ні, музи не мовчать. Цей вислів важко вжити в нашій ситуації, бо всі художники, які могли взяти до рук пензля чи електронне перо, вони виражають свої емоції таким чином. Нещодавно придбала листівку одеської художниці «Малюнки під час війни», де зображені пережиті події цієї жахливої війни. Мої музи теж не мовчать, моя основна муза теж працює і творить (посміхається-авт.). І я сподіваюся, що не буде таких тяжких ситуацій, що мої музи взагалі замовкнуть. Я не можу гарантувати, що буде завтра, і не переживала того страху, який відчували люди під час бомбардування. Не кожен зможе розказати про пережите на папері, але я сподіваюся, що зможу творити культуру і мистецтво навіть під час війни. І всім українцям того ж бажаю – творіть, боріться, перемагайте в собі і в Україні окупанта!
У стінах школи ніби інший вимір – естетика і позитив, неспокій, але творчий. Усупереч вимушеним обмеженням і воєнному стану, щоденним тривожним новинам, цей заклад та його мешканці вселяють віру у силу мистецтва та безапеляційну віру у перемогу українців над окупантом з Росії.
Розмовляла Людмила Босик. Фото авторки.
