Подружжя Василя та Алли Кібишів родом з Кідер, Вараського району. Алла ще маленькою дівчинкою разом з батьками переїхали жити в Ізюмський район, Харківської області. Нині вже багатодітна сім’я Кібишів з початку повномасштабного вторгнення росії опинилася в окупації у рідному селі Козютівка, Ізюмського району. Про п’ять місяців життя-боротьби, віри і молитви розказали «Володимирецькому віснику» Василь та Алла.
Поліщуки знайшли кохання своє у Кідрах
Історія їх зустрічі досить типова. Дівчина щоліта приїздила в Кідри до діда з бабою. Так познайомилась з сусідським хлопцем, який був на п’ять років старший і товаришував з її юним дядьком. Минули роки, і закохані молоді люди, Василь з Аллою, вирішили одружитися. Молодята переїхали жити в село Козютівка, Ізюмського району, де родиною збудували будинок і почали господарювати, діток народжувати. Нині Василю вже 51 рік, дружині – 46, у шлюбі – 29 років.
Працелюбні молодята з Полісся, не ліниві
«Ох і велося в них те господарство», – слухаючи їх, думаю я. Одразу видно поліську кров – всюди працею славні.
– Ми живі! Бог зберіг нас від смерті. Він завадив «диким левам» заподіяти нам лихо. Господь врятував нас від злих жорстоких ординців, – саме з біблійною історією про Даниїла, який був вкинутий у яму з голодними хижими звірами, порівнюють своє життя у ворожій окупації мої співрозмовники, про що і розказують гуртом.
Слухаю свою співрозмовницю пані Аллу й намагаюся уявити їхнє велике хазяйське обійстя, де все те мукає, рохкає, кукурікає і кряче. Господиня згадує, чим були багаті:
– Чотири свиноматки з приплодом до тридцяти п’яти поросяток, корови, бички, а птиці й полічити важко, приблизно до двох сотень пернатих бувало. Минулого року, як ніколи, вродив яблуневий сад. Зібрали майже вісімсот кілограм власних фруктів. Картоплею насінневою щедро благословили родичі з Кідер. У теплиці вирощували огірки. Сіяли зернові. Обробляли два гектари городу. Жили спокійно, молилися Богу, ростили дітей, – змахує рукою, розказуючи, пані Алла.
Діти в родині – як Господнє благословення
Роки біжать швидко у клопотах. Народжувались дітки, росла родина і господарство. Цікавлюся про кількість дітей:
– Дванадцять. П’ятеро хлопчиків і сім дівчаток, – в один голос кажуть і посміхаються Алла з Василем, й певно чекають моєї реакції на почуте.
З широко розплющеними очима поглядаю на непростих і відважних людей, і відчуваю їхню силу духу і волі. Виникає питання, а як-же багатодітній сім’ї жилося в тому краї, де троє дітей – то вже вважається повна хата?
– Чесно, непросто, – опустивши погляд, відповідає жінка, – тут, на західній Україні, сімейні цінності люди поважають, а багато діток вважають Божим благословенням. Ми на Харківщині жили у селі, де не було п’ятидесятників, то про нас казали різне. Казали, що бідноту плодимо, засуджували, як ми жити будемо. А ми просто трималися біблійних істин: «Щасливий кожний, хто Господа боїться і хто його путями ходить! Як будеш їсти працю рук твоїх, щасливий будеш і добре тобі буде. Жінка твоя, наче лоза плодовита, усередині дому твого. Діти твої, мов саджанці ті оливкові, навколо столу твого. Ось так буде благословенний чоловік, що Господа боїться» – це Псалом 127 з Біблії.
За словами моїх співрозмовників, на Харківщині звично, що подружжя часто розлучаються, тому багато не народжують. Дітей там часто буває виховують бабусі з дідусями, або й в інтернатах, бо батькам не до власних чад. Вчителі у школі дякували нам за хороше, правильне виховання дітей, за збережені родинні цінності, в приклад нашу сім’ю іншим ставили.
Односельці і знайомі родини Кібишів щиро тішились, що ті нікуди не їдуть
– З нашого села виїхало тільки кілька сімей, – згадує жінка, – це було в перші дні нападу, утекти тоді ще можна було. Виїжджали молоді сім’ї, хлопці і дівчата. А ще ті, хто воювали в АТО. Їм радили втікати якнайшвидше, бо з таких окупанти знущалися найбільше. Дорога з окупації теж дуже небезпечна, розстрілювали навіть рейсові автобуси з жінками і дітьми. Ніякі «зелені коридори» не гарантували безпечного виїзду, загарбники творили, що хотіли. Тому, ми вирішили лишитися вдома. Так, як я є пастором місцевої церкви п’ятидесятників, вирішив продовжити своє служіння перед Богом для місцевих людей, що лишились в окупації. – згадує пережите Василь, – раніше ми щоліта організовували християнські дитячі табори по селах Харківщини, допомагали, тому досвід спілкування з різними людьми був.
Односельці і знайомі родини Кібишів щиро тішились, що ті нікуди не їдуть. Вранці і ввечері збиралися з сусідами для спільної молитви. Вночі – молилися вдома з дітками, а щовечора – в Домі Молитви. На жаль, війна набирала обертів і наповнювалася жахливими новинами щодень.
Вторгнення росіян життя розділило на «до» і «після»
В житті буває різне, в кожного своє, клопоти, будні, дрібні турботи, але в усіх воно змінилося з початком повномасштабної війни. Наші прожиті дні раптом розділилися на «до» і «після». Воєнне щодення змінило думки людей, ставлення один до одного, показала хто є хто.
– На третій день війни дуже багато ворожої військової техніки заїхало в село. Перший місяць над нашим будинком був повітряний коридор, по якому летіли російські винищувачі. Звук проймав і сковував до кісток, – розказують з тривогою свої спомини Василь і Алла.
Василь розказав, що у ті страшні дні російські танки з солдатами, бойові машини, «Гради», «Урали» бетеери, здавалось, що вся техніка з росії йшла сюди. Їхало трасою понад ними від п’ятисот до восьмисот одиниць в день. Їхали в сторону Ізюму, бо, певно, хотіли пробратися вглиб країни через Сіверський Донець, але подолати річку їм не вдавалося, бо на протилежному березі вже стояла українська армія.
– Що було далі? – слухаю продовження неймовірної історії від переселенців.
– Тоді російські солдати зайняли всі навколишні міста і села. Коли нова бригада приїздила, то через два-три тижні їх відправляли на поле бою. Загарбники вже бачили і розуміли, що йдуть на вірну смерть, тому творили у селах божевілля: жили в людських хатах, грабували і палили магазини. Вже за кілька днів купити там було нічого, знущалися з місцевих людей, катували і залякували, пили дуже багато горілки і п’яними їздили по селах, – перераховує коротко численні злочини окупантів пан Василь.
Росіяни перед боями багато пили спиртного – його грабували у магазинах
– Одного разу, – пригадує Василь, – ці рашисти-росіяни приїхали в місцевий магазин. Зграбували, взяли все, що їм треба й поїхали розвернутися край села. А там ставок з високим берегом. Раптом їхній «Урал» перекинувся і покотився аж до води колесами догори. Перелякані солдати спритно вискочили з машини. Вернулись і почали прохати місцевих, щоб витягли їх вантажівку. Шукали, напитували про який-небудь трактор. Отоді ми й наважились спитали в них, чому ж ви так багато п’єте горілки? Сьогодні останній день нашого життя. Завтра у нас вже не буде. Йдемо на передову лінію фронту, а звідти живими не повертаються, так відповідали нам п’яні російські загарбники.
Важко було вижити – магазини порожні, хліба ніде нема, перебої з електрикою, ні пенсій, ні зарплат
У сараї родини стояла «дробилка» для зерна, щоб годувати худобу. Господар спробував примайструвати туди дрібнішу сітку, й почали вони дробити муку собі і людям на хліб. Пересіювали й місили тісто. Так від них взяли досвід й інші – перейняли дробити зерно інші селяни, тож без хліба не лишилися. В кого не було ні зерна, ні дробилки – роздавали, ділилися своїм. Війна заставить або з голоду вмерти, або щось думати, і Господь, за словами подружжя, давав мудрості в кожній скрутній ситуації. Намагалися жити, робити те, що робили до війни: город садили, хазяйство тримали, в теплиці все ж посіяли огірки. Кажуть, – відчували Господню охорону і Його благословення.
Рясно зародили огірки цієї воєнної весни в сімейній теплиці Кібишів. Якщо тими, мирними сезонами, на врожаї вторговували п’ятдесят тисяч гривень, то цьогоріч заробили майже удвічі більше:
– За вторговані гроші на огірках з власної теплиці, ми закупили борошно, цукор, крупи, олію і почали формувати продуктові набори для нужденних, бо минуло вже чотири місяці окупації і запаси людей вичерпались, – продовжує розповідь чоловіка пані Алла, – домашні яблука, цибуля, капуста, картопля – все роздавали безкоштовно. Запрошували людей до церкви послухати Слово Боже, разом помолитися, після цього роздавали їжу. По сусідніх селах питали, кому що потрібно, і в силу своїх можливостей, з Божою поміччю, намагалися допомагати.
Сила щирої молитви лікує душі, скалічені війною
Весь час, всі п’ять місяців життя в окупації, Василь Кібиш проводив богослужіння в Домі Молитви в сусідньому селі Олександрівка та у себе вдома. Через постійний страх смерті деякі люди боялися навіть вийти з підвалу. Когось в шоковому стані приводили брати і сестри, бо від гучних обстрілів і пережитого щоденного жаху не могли люди триматися на ногах. Противники віри, навіть відверті атеїсти молилися Богу зі сльозами на очах. На диво, з молитвою страх відходив, а молитва продовжувалась. Люди на собі відчували чудодійну силу щирого каяття, згадує пані Алла.
– Сумні і стривожені навідувалися старші люди громади, питали в мене, що буде далі? А я й сам не знав, що буде, звідки мені знати! От тільки мав переконливу віру в серці, що все буде добре. Тож відповідав усім, що будьте обережні, не підтримуйте окупантів, прийде знов наша Україна. І їхні обличчя від цього наче світліли, – каже Василь.
Бувало таке, що за сорок хвилин прилітало до двадцяти ракет, а Кібишів вважали шпигунами
Цікавлюсь, а як ставились окупанти до служіння, молитов, зібрань і всієї діяльності родини? Чи не було страшно – поряд з окупантами ж небезпечно:
– Спочатку вони не знали, – коротко відповідає Василь, а дружина доповнює: – Звісно, ми неприховано це робили. Але були односельчани, які доносили окупантам різну інформацію про нас. Казали, що ми сектанти, американські шпигуни, бо не розуміли, звідки в нас гроші на допомогу іншим. До нашого дому навідувались солдати п’ять разів. Просто, час від часу перевіряли всі будинки в селі. До певного моменту Господь беріг нас і наших дітей від цих людей. Якщо оцінити пережиті події людським розумом, можна дійти до безсумнівного висновку – ми врятувалися молитвою і щирою вірою в Бога!
Згадки моїх співрозмовників вражають. Розказують, що хоч навколо тривали постійні обстріли, летіли різні снаряди, але серйозних пошкоджень не завдали жодному будинку в селі. Бувало таке, що за сорок хвилин прилітало до двадцяти ракет. Вони падали на городах, посеред вулиць, в полі, але в жодний будинок не поцілили. Якось одного разу у двір місцевого фермера влучив півтораметровий уламок, а поруч стояла п’ятитонна цистерна з пальним, трактор й автомобіль. Частинка ракети пробила п’ятнадцятисантиметрову бетонну плиту каналізації й застряла там. Це лише один приклад з багатьох випадків, коли люди вбачали милість й охорону Господню, відчували, що небо чує молитви.
– Здебільшого росіяни з нашого села стріляли. В колишньому колгоспному садку стояли їхні «гради», «урагани» та ще якісь установки, що запускали ракети, але назв ми не знаємо. Наша армія була тоді аж за вісімдесят кілометрів від нас. Тож знаємо, що з сусідніх лісів по навколишніх селах стріляли саме окупанти-росіяни, – зазначає Василь.
Коли такі сусіди, то й ворогів не треба – були в селі зрадники
Згадує Алла Кібиш про ті страшні дні:
– Дванадцятого липня в наш дім знову прийшли. Представились армією ЛНР. Сказали, що захищають інтереси росії, а ми, за їхніми словами, американські шпигуни і налаштовуємо людей проти них. Погрожували розстріляти, якщо хоч раз ще зберемося для молитви. Наш сусід, хата якого по праву сторону від нашого паркану, з перших днів почав співпрацювати із загарбниками. На початку війни зайшов до нас і сказав, що в нього немає їжі. Я налила йому банку молока, насипала картоплі, дала паляницю хліба, моркви, цибулі, капусти, запросила, якщо ще щось треба буде, щоб приходив, – скрушно хитає головою і розказує Алла.
– Я теж з ним бесідував, що Україна переможе казав. А він не вірив. Перечив моїм словам, що другу армію світу нам ніяк не перемогти. Тож видно, що піддався російській пропаганді, – додає Василь.
– Ми згадали про сусіда, бо я з порогу чула, як він уточнював еленерівцям номер нашого будинку. Я в той момент стояла на порозі хати, – доповнює чоловіка дружина.
Багато солдат прийшло в дім Кібишів тоді, всіх хатніх поклали на підлогу, наказали покласти руки за голову. Перевернули все, обшукували. Дивились, чи у синів немає татуювань, української символіки, фотографій в телефонах. Шукали в домі зброю, якої ніколи в хаті не було. Останній візит луганських бійців-рашистів був жахливий:
– Ми після того до ранку не спали, а потім вирішили все ж таки вивезти дітей з села. Рашисти хотіли забрати одного з наших синів. Дитину ми не віддавали, але знали, що окупанти не відчепляться. Бійці гортали шкільні дитячі підручники з англійської мови за другий, третій і п’ятий клас, наше шпигунство цим доводили. В комп’ютері сина – креслення університетські по навчанню знайшли, сказали, що американцям їхні координати передає. Певно самі не розуміли, що шукають. Синів примушували брати в руки гранати, тримати їх, а якщо відпустять – гранати вибухнуть, – ці жахи без сліз подружжя розказувати не могло.
«Побійтеся Бога! Що ви робите?» – не витримав батько Василь. За ці слова бойовики прострелили їм підлогу, поруч з дітьми. І пішли геть.
Мусили втікати – сусід подав їх у розстрільний список
Бог тоді вже велів тікати. Ночі у родини, як не було. Сну теж. Тринадцятого липня Кібиші усією родиною вирішили їхати. Їх старенькому бусу вже тридцять два роки. Користувались ним тільки по господарству – сіно, солому, дрова возили. Навіть в Ізюм за тридцять п’ять кілометрів вже ним не їздили. Покійників ще цим бусом на цвинтар відвозили в окупації, бо нікому було:
– В далекі подорожі наш мікроавтобус точно не годився. Але свою дорогу у молитві ми довірили в руки Божі. Нашвидкуруч зібрали речі й рушили об’їздними польовими грунтовками, оминаючи ворожі блокпости. Рятували дітей, синів від знущань окупантів. Згодом нам розповіли, що список наш сусід-зрадник склав чималий. Тож обшуки й знущання над людьми у Козютівці продовжились. Про нас росіяни хвалилися людям, що, якби зловили, в живих не лишили б. В той момент нас звідти вивів Господь. Документи на блокпосту на щастя швидко перевірили в Куп’янську. Їхали через росію, молилися, щоб не потрапити у «фільтраційні табори». Поїхали спочатку в Німеччину, де живе наш старший син. Кордон пройшли теж, на диво, швидко. Наш старенький автомобіль не зламався, доїхав до місця призначення, бо така була воля Божа, – схвильовано каже пані Алла.
В Німеччині документи родині оформили без проблем. Вони лишили дітей, а самі повернулися в Україну. Назад везли повний автомобіль іноземної допомоги для українських людей.
Вірить подружжя Василя і Алли Кібишів, що на кожну людину у Господа є план. Впевнені, що їх сім’я пережила окупацію, щоб розповісти людям про силу живої молитви, щирої віри й довіри Ісусу Христу:
– Бог не зберіг нас від лев’ячої ями, але зберіг від левів. Вони були в нашій хаті, ми бачили їхнє бажання нас вбити, але Господь цього не допустив – закрив пащі левам. Вони бігали навколо нас, погрожували, кричали, перевертали все догори дригом, цілили з автоматів, але навіть пальцем нікого не зачепили. Підходили, ричали, а вкусити не змогли. Моліться до Бога, взивайте і все повернеться. Все буде «Україна»! – завершив нашу розмову Василь Кібиш, батько родини з дванадцятьма дітьми.
Фото з архіву родини Кібишів.
