З нагоди свята, до якого дотичний кожен з нас, проживаючих у сільській місцевості, подаємо цікаву біографічну історію у розрізі епохи. Тож, знайомимо читачів «Володимирецького вісника» та інтернет ресурсу «Володимирець.City» з Василем Якимовичем Росошиком, жителем Великих Цепцевич, ветераном праці, колишнім головним агрономом колгоспу імені Тараса Шевченка у Великих Цепцевичах. Чоловік-епоха, на долю котрого випало бачити розквіт великої тоталітарної імперії та спостерігати її падіння і руїну.
День працівників сільського господарства щорічно святкується в Україні у третю неділю листопада. Згідно з Указом Президента №428/93 від 7 жовтня 1993 року, це професійне свято працівників сільського господарства, підприємств із переробки сільськогосподарської сировини, харчової промисловості, заготівельних та обслуговуючих підприємств та організацій агропромислового комплексу.
Якщо хтось скаже, що сільське господарство нічого не означає – він просто не розуміє, звідки береться їжа на його столі. Одна з найдавніших та найважливіших сфер людської зайнятості на території України, вона була незамінна вчора, стратегічна сьогодні та буде важлива завтра.
Його біографія варта Дошки Пошани
Василь Якимович Росошик народився 3 травня 1938 року в селі Великі Цепцевичі. Після закінчення школи та служби в армії навчався у Житомирському сільськогосподарському інституті. З 1968 по 1986 роки працював головним агрономом колгоспу імені Тараса Шевченка у Великих Цепцевичах.
«Ударник» дев’ятої і десятої п’ятирічки. За високі показники у рослинництві став учасником столичної всесоюзної Виставки досягнень народного господарства України у сімдесятих роках. Нагороджений орденом «Знак Пошани» в 1978 році. Голова сільради у 1984 році. З 1986 по 1992 роки – директор Володимирецького сортонасінного підприємства. Ще і педагог.
Має Василь Якимович понад сорок років сумлінного трудового стажу. Нині – на заслуженому відпочинку. Бавиться онуками та тішиться життю.
А його нагороди від держав – СРСР та України, як поле життєве з врожаєм споминів. Його він перейшов гідно у тяжкі часи, і досі ходить рідною землею з гідністю.
Пам’ятає батьків у вишиванках, а вчився у попівській хаті
Його батьки народилися ще в кінці дев’ятнадцятого століття за часів панів польських, розказує свою історію мені Василь Якимович:
– Батько з 1888 року, носив довгі козацькі вуса, а мати – на два роки молодша, з 1890 року. Завжди пам’ятаю її у квітчастій хустці і вишитій сорочці. Пам’ятаю, що в 1946 році я пішов у перший клас. Справа в тому, що тоді ходили в один клас з однієї сім’ї троє або й четверо дітей, бо у війну ніхто не навчався. Школою слугувала попівська хата на три кімнати. Згадую, була в мене однокласниця, не мала взуття, сиротою після війни лишилась. То тітка її в кожух заверне, принесе на уроки, а жили вони недалечко від школи. А після уроків прийде, знов вкутає і додому понесе, – свої спомини починає з дитинства пан Василь.
Всі діти, за словами пана Василя, росли в тодішні революційні і воєнні часи. Освіти ніхто великої не мав, один-два класи. У сім’ї їх було дев’ять чи десять, вже й не пам’ятає. Василько був найменшим, а в старших у ті роки дуже по-різному доля склалася.
Батько Василя, Яким, отой вусатий чоловік у кожусі – на фото. Мама – худенька та спрацьована жінка, Фійона Андріївна. Брат Петро 10 років відсидів у в’язниці за зв’ язки з бандерівцями. Ще одного брата вбили.
Його клас – перший випуск нової сільської школи
Цікаво слухати, не заважаю своїми питаннями, тож просто записую монолог Василя Росошика:
– До сьомого класу я вчився у Великих Цепцевичах. Тоді вже побудували справжню дерев’яну школу в центрі села. Йшов 1953 рік, нам, як першим справжнім випускникам, навіть святковий прощальний вечір організували. Після закінчення семирічки з двома однокласницями поїхали вступати в Рівненський кооперативний технікум. Дівчат прийняли на навчання, бо вони старші, а на мене подивилися, сказали, що малий ще для технікуму, тож відправили додому. Я вже згадував, що в перший клас тоді ходили не залежно від віку. Були такі дівчата, що після шостого класу й заміж повиходили, бо вже дуже дорослі були. А я пішов вчасно, у вісім років. Тому, після сьомого, мені було лише чотирнадцять, – сидячи навпроти мене, розказує Василь Якимович.
Маленькому, худенькому сільському хлопчині, батьки якого були неграмотні, неписемні, вирішили оплатити подальше навчання у середній школі, в Антонівці. Не було тоді у дитини ні хорошого одягу, ні модного взуття. Та добре, що хоч якесь було, бо люди тоді дуже бідно жили – одні чоботи на всіх дітей в хаті. Три роки через поле і ліс навпростець, майже десять кілометрів, ходив Василько Росошик щодня здобувати освіту.
В селі мотоцикл був лише в агронома колгоспу, тому й вибрав професію агронома
Поки Василь Якимович задумався над своїми словами-споминами, вибираю момент і цікавлюсь, а чому ж обрав саме професію агронома?
– У Великоцепцевицькому колгоспі працював агроном з Канонич Адам Сергійович Рижий. Мотоцикл в нього був. Як пролетить, бувало, нашою грунтовкою – пилюка стовпом стоїть. А я дивлюсь і мрію – от кому живеться, транспорт свій має! Після школи теж хочу бути агрономом. Потім я зрозумів, що помилився з вибором, бо не все так легко, як здається збоку. Агроном – відповідальна і тяжка професія. З людьми і на землі завжди важко. В начальства свої вимоги, про неврожайність і чути не хочуть, не розуміють, що план на папері – це одне, а робота в полі, то зовсім інше. Тож доводилось працювати без вихідних, інколи навіть без сну. Зарікся, що мої сини ніколи не стануть агрономами, – слова пана Василя звучать переконливо.
Замість інституту – армія, бо не мав стажу і не воював
У 1956 році Президією Верховної Ради Союзу був прийнятий Указ, що у вищі навчальні заклади в першу чергу приймати фронтовиків і тих, в кого є два роки стажу. Після закінчення десятирічки все ж поїхав Василь Росошик з однокласником Андрієм Басюком поступати в Житомирський інститут:
– Екзамени я здав, але за конкурсом не пройшов, бо не мав робочого стажу. Пам’ятаю, один з професорів мені сказав: «Іди, синку, ще свиней попаси». Дуже образливі і неприємні слова, аж плакати хотілося. Тож знову повернувся у рідну хату до батьків. Пішов працювати у колгосп різноробочим. А люди, як люди, почали підсміхуватися, кажучи: «Ну що, питали в тебе, де батько робить?» А батько мій – простий неписемний селянин. Всі образи стерпів. Пропрацював у колгоспі рік – косив, орав, а в жнива бригадир взяв мене обліковцем на кілька місяців, я рахував врожай, – свою історію працевлаштування у ті роки розказує пан Василь з сумом.
В грудні 1957 року забрали Василя Росошика в армію. Служив на околиці Санкт-Петербурга, за сорок хвилин їзди автобусом від міста, біля Чорної річки, де колись Пушкін на дуелі стрілявся. З нашого району, за словами Василя, ще кілька хлопців там проходили службу.
Аж за третьою спробою Василь вступив до ВУЗу. Але про це – згодом.
Тваринництво на Поліссі нерентабельне, а льон-довгунець – пан полів
З першого січня шістдесят восьмого року Василь Якимович Росошик почав працювати головним агрономом колгоспу імені Тараса Шевченка у селі Великі Цепцевичі.
Всюди добре, а вдома найкраще, каже чоловік. Знав і пам’ятав він своє коріння.
– Чого тільки не вирощували на нашій поліській землі: різні зернові культури, гречку, горох, картоплю, буряки, кукурудзу, різну городину, кавуни. Були вони, правда, невеликі розміром, експериментували ми ще тоді. Мав колгосп власні плантації хмелю, сорок гектарів фруктового саду і три гектари полуниці. Орної землі збільшилось до трьох тисячі, обробляли двадцятьма тракторами. В колгоспі було шістнадцять ланок, в кожній з них не менше двадцяти жінок. Були свиноферми, птахоферми, тримали вівці і велику рогату худобу. Та найкраще велося із льоном, майже триста гектарів засівали цією культурою. Наші грунти найкраще підходять для льону, – захопився професійною темою мій співрозмовник.
Щоб отримати гарний врожай льону-довгунцю, за словами Василя Росошика, треба правильну технологію застосувати. А ще важливо – деревним попелом землю удобрити, тоді льон буде шовковистий. Сушили, обробляли й відправляли на переробку. Мали у колгоспі своє натуральне, екологічно чисте полотно. Великі навантажені машини тоді йшли караванами з щедрих полів на фабрики союзних республік. Без роботи люди у селі не сиділи. В той час колгосп був передовим.
– От тільки тяжко давався план по тваринництву, бо вимоги не співпадали з можливостями. Закупівельні ціни були дуже низькі. Селянську працю не цінували. Наприклад, картоплю на Донбас відправляли по дев’ять копійок за кілограм, а молоко – по п’ять копійок за літру. Заготівля молока змушувала збирати у селян продукцію по кухлю. На жаль, владою не все було продумано, наприклад, заготівля м’яса була важливішою за репродукцію поголів’я, тож з часом ферми і тваринництво почали занепадати, – ніби то його вина, розказує Василь Якимович.
Поради від фахівця-агронома для поліщуків-землеробів
Цікаво стало мені почути і дізнатись від професіонала своєї справи, агронома з багаторічним досвідом, як краще господарювати на нашій поліській землі, аби мати щедрі врожаї?
Тож і прошу поділитись професійними таємницями фахового і досвідченого агронома Василя Росошика про грунти, сівозміни, тваринництво.
– Щоб земля родила, треба на кожний гектар утримувати худобину, добре удобрювати поле перегноєм. А в кого тепер є корова? Вирізали і поспродували майже всі. Не вигідно людям її тримати, цілий день біля худобини трудитись треба, то води, то сіна, то видоїть. А молоко й десяти гривень на пункті прийому не вартує.
Звичайно, для відновлення грунтів, наших земель, можна використати сидерати гірчицю, редьку олійну, люпин восени сіяти. Вапнувати землю треба обов’язково. Бо закисає. Хімічну меліорацію проводити. За роки моєї праці, в колгоспі орної землі збільшилося у два рази. Провели меліорацію майже на тисячу гектарів.
Зараз все запущено, поля пустують. Системи зрошення, труби, по яких стікала вода, розкрадено. Землю людям ділили як-небудь – у кабінеті по карті, кому що попаде, як щасливий білет. Тож маємо, що маємо, – розводить руками Василь Якимович Росошик насамкінець розмови.
В сучасну україно-російську війну він не вірив до останнього
Думав, полякають, полякають, та й на цьому закінчиться. Розчарувався чоловік в росіянах остаточно, хоч і був у минулому з багатьма знайомий.
– На вашу думку, хто переможе? – питаю, вже стоячи у порозі господи мого співрозмовника, Василя Росошика:
– Ну, тут же все ясно! Переможе коаліція. Весь світ переможе. А росія програє. Так, як віддала загарбаний Херсон віддасть Донбас, Луганськ і Крим. Перемога буде за нами, бо ми воюємо за свою землю, а вони – хочуть чужої. Хай лад наведуть спочатку на своїй величезній території, бо скоро китайська росія у них буде. А нам хай буде наша щира і працьовита Україна, ми ж її відбудуємо і відродимо. Не вперше, хоч і велика журба від новин про руйнування і загибель українців.
Нагадуванням про відданість своїй роботі стають нагороди – медалі та ордени «Победитель соцсоревнования 1976», «Победитель соцсоревнования 1975», «Победитель соцсоревнования 1978», «Знак пошани» 1987рік,» Ударник 9-ої п’ятирічки», «Ударник 10-ої п’ятирічки»...
Має подружжя Росошиків трьох синів – Олег, Ігор і В’ячеслав. Всі хлопці виросли працелюбними та мають авторитет і гарну роботу. А до дідуся з бабусею приїжджають у гості сини з дітьми своїми, чотирма внуками дідуся Василя: три хлопці і дівчинка.
Нагороди Василя Росошика
Щиро дякую за відверту розмову Василю Якимовичу Росошику. Побажаю йому довголіття і радості від буднів.
Василь Росошик у День працівників сільського господарства та півстоліття тому
У неділю, 20 листопада, у господі пана Василя зібралась родина, аби привітати тата зі святом.
А усім землеробам України щиро бажаю: нехай віддана праця селянина на своїй землі й надалі служить маркером добробуту держави, перемоги України. Нехай щедро родять ниви поліські, поливає нас дощем і сипле снігом мирне небо України, світить і гріє сонце золоте, а в кожному домі хай панує мир, добро та злагода! З професійним святом, землероби!
Фото – з архіву Василя Росошика
---
Від редакції:
Це лише частина цікавої розповіді про життя ветерана сільського господарства від нашої громадської кореспондентки. Про те, що вплинуло на його кар’єру у ті важкі часи, як вчились на Поліссі діти, чим жили у часи Другої світової війни, як розпалися колгоспи – читайте повну версію матеріалу у наступному випуску газети «Володимирецький вісник».
Її можна придбати у торгівельних точках Володимирця – карту знайдете у цьому матеріалі:
А краще – передплатіть газету на 2023 рік і ви матимете найцікавіший ресурс про життя регіону! І не сумнівайтесь – ми будемо виходити й надалі.
Онлайн передплата за посиланням ТУТ . Коротка інструкція – на фото
