З Вараського району щодня маршрутами війни мчать волонтери-пілігрими з добром і молитвами від земляків своїм захисникам. Шлях небезпечний, але ті, кому вони везуть вантаж, щодня у небезпеці. А аромат пирога з рідної сільської печі – то солдату України у хвилини затишшя між боями сильніша поміч, аніж зброя. Кілька історій в авторській рубриці «Малі історії великої біди».
Родинні прибутки пожертвував на потреби армії
Михайло Кривко – варашанин. З ним я познайомилась заочно, бо почула про нього від активу Волонтерського Центру при ветеранській спілці Володимирця – від Мирослави Присяжнюк та Наталії Мазур. У січні на базі Волонтерського центру зустрілась особисто – вантаж, куди доклала і свою маленьку лепту, забирав для доставки військовим саме Михайло Кривко. Отак гуртом і вантажили його мінівен – продукти, сітки, печиво, теплі речі, книжки від «Юрсотні». Все згодиться на позиціях.
Михайло Кривко укотре завантажується у Волонтерському Центрі ветеранської спілки у Володимирці.
З чого почалось волонтерство? За словами пана Михайла, з перших днів повномасштабної агресії шукав, як можна допомогти армії:
– От порадились і вирішили з дружиною – свої доходи пустити на добрі речі для військових. У той час найактуальніше було: тканина для розвантажувальних жилетів, плитоносок, підсумків. Знайшов друзів за кордоном, вони купували і переправляли мені. Тут я цю тканину віддавав дівчатам – вони в «Аеродромі», в володимирецькому колегіумі шили спорядження, – розказує пан Михайло.
Чи часто їздить на прифронтові позиції? Каже, що з березня 2022 року вже втратив лік виїздам. У перші рази – Миколаївщина, Запоріжчина. Тепер уже – Донеччина, Луганщина. Скрізь, де наші земляки.
Як зустрічають хлопці?
– Та вони так радіють! Дехто просто зразу бере до рук і глибоко вдихає запах оцих всіх домашніх гостинців! Особливо печиво – якщо вдома печене, то беруть і просто надихаються ним. Кажуть, що казенне не таке смачне, як домашнє. Вони дуже дякують. Ми їм привозимо часточку дому, це дуже важливо, – акцентує Михайло Кривко.
Що запам’яталось? На це питання Михайло задумався. Адже згадок багато і вони здебільшого жахливі:
– В очах стоїть зруйнована Київщина у березні-квітні. Хто не бачив цього страхіття – не зрозуміє війну. Окупант – то страшний варвар. Не можна допустити, щоб і сюди прийшли росіяни. Треба гуртуватись і боротись на всіх фронтах.
Особливо чоловік не захотів розказувати деталі поїздок. Та і фотографуватись не захотів, але Україна має знати своє тихе військо – волонтерів. Сьогодні він далі шукає і передає потрібні речі. Муку дістав – везе у володимирецький колегіум чи ще комусь з партнерів, для випічки, білу плащівку закупив – у швейну «Аеродрому» для пошиття маскхалатів.
---
Поліщуки гостинні, а наші всі наші військові людям – як сини
Щочетверга редакція розвозить свіжу газету по пунктах продажу у Володимирці. Два десятки торгівельних закладів у селищі відвідуємо за ранок. Чи не у кожному магазинчику встигається ще й з відвідувачами поговорити. Ну, а як-же, люди й проблемами поділяться, й новин розкажуть. Отак в одному з них ми й розговорились з жіночкою-пенсіонеркою. Продавчиня підказала, що ця пані з приятельками дуже підтримала військових, які раніше дислокувались недалечко. От я й розпитала цю пані. Правда, як тільки взнала, що маю намір написати про їх щирість і доброту, одразу почала віднікуватись, попросила не згадувати її ім’я, ім’я її приятельок.
Історія цього спонтанного волонтерства почалась у магазині – прийшли військові по цигарки, а жіночка теж якраз за хлібчиком зайшла:
– Я прийшла сюди і привіталась з ними – добрий день, мої дорогі захисники і синочки! Та й так слово за слово розговорились. І я залишила їм свій номер телефону, якщо їм потрібно буде чи попрати одяг, чи ще щось. А потім моя сусідка, котрої син нині в Бахмуті нав’язала теплих носків і каже, що потрібно їх передати цих хлопцям. Бо чекала вона, що приїде її син у відпустку, а його не відпустили. Я віднесла їм ці носки, а вони кажуть, що хочуть прийти до мене помитися. Прийшли шестеро хлопців, помилися, почаювали. Я кажу, що збираюся до церкви то напишіть свої імена, а я подам на службу за ваше здоров’я, а вони не захотіли писати кожного поіменно, а написали номер корпусу та назву полка. Словом за усіх своїх. А наступного разу телефонує мені їхній головний і просить, щоб я дозволила помитися ще їхнім десятьом захисникам і одній захисниці – медсестричці, бо вже наступного дня вони вирушають в дорогу на передову. Вони прийшли, так акуратно і швидко всі помилися, зі своїми рушничками. Ще кажуть, що і мені води залишили, бо знають їй ціну. Я пригостила їх чаєм та кавою, бо їсти відмовились, – розказує щиро володимирчанка.
З материнським співчуттям у голосі розказала про дівчину-військову, їх медичку. Дрібненька. Тоненька. А коси – нижче пояса. І всі хлопці так її поважають і опікуються – жінка ж бачить, сама ж мама і бабуся. От і розказує далі моя співрозмовниця про несподівану гостину та знайомство:
– Кажуть хлопці, що були вони в страшних місцях, боях. Бачили всього. То кажуть, на східній Україні люди всякі є – в тому селі люди добрі, а в тому погані. А я заспокою їх, що ви не бійтеся! Може й буде де яка людина у нас, щось не так скаже, а в основному наші люди добрі. Ось і сусідка моя Т. їм допомагала, прала їхні речі. Возила їм харчі: огірки, сало, сік, горіхи, яблука та інше. У неї ж синок теж на війні і рахується з травня зниклим. Один хлопчина з Києва, розповідав, що у нього в Костополі є дівчина. А я кажу, що подзвони і нехай приїде до тебе, дай побудете в мене. А він журиться, що вона захворіла і не приїде. Вони побули у нас лише вісім днів. Дякували за все і казали, що у нас дуже добрі люди. Знаю, що А. запитував у мене в церкві, чи ще є хлопці, а потім відвіз їм п’ять літрів меду. Ці хлопці спочатку чомусь боялися у людей щось брати, але потім погодилися.
Вони давали жіночці за послугу гроші, а та й не захотіла брати. Але, щоб не образилися, бо дуже вже просили, взяла жінка 100 гривень і того ж дня поставила у церкві свічечки та замовила молебень за їх здоров’я. А решту залишила в церкві і касирка записала, що це гроші полку «Азов». Також пропонувала пані поліщучка їм закрутки, яблука, горіхи, але вони сказали, що у них все є і вже споряджені машини до від’їзду – навіть немає куди що брати.
– Синочки, дай Боже щоб ви скоріше попали у свої сім’ї та родини! Хотіли сфотографуватись зі мною разом та я відмовилась. Для чого? Я і так за всіх Вас молюся. Ми ще трохи поспілкувалися. Їх усіх було одинадцять! У мене навіть не вистачало для всіх стільців, а вони й на коврики посідали. Мої гості були родом з усієї нашої України. Правда, про війну зовсім нічого не розказували. Лише сказали, що вони звичні економити воду. Її, бувало, й зовсім не було у них – навіть милися та прали свої речі в калюжах. Так прощалися ми, так щиро обіймалися, що Вам не передати!
Пишу цю розповідь володимирчанки не заради слави цим пенсіонеркам чи з якихось їхніх або ж своїх корисливих цілей. Не хочуть жіночки публічності. Тому й імен не називаю і світлини, що їх зробила з співрозмовницею, обіцяла не публікувати. Пишу, бо знаю – сотні таких історій по всьому Вараському району, області і Україні щодня відбуваються. Нашим поліським матерям болить серце за кожну дитину, хоч і чужий то син чи донька. Через клятого «харошева рускава» гине цвіт український. Гинуть сини, доньки, батьки, брати, дідусі, але міцно стоїть на позиціях незламна держава. А такі люди, як ці жінки з Володимирця та й у всіх селах – її незборима сила! Від себе цим панянкам і всім, хто за кадром робить титанічну роботу: волонтерить, готує гумвантажі, бореться – низький доземний уклін.
Не місяці, а роки поїздок на східну Україну, у прифронтову зону
Володимир Мельник з Сарн. Разом з володимирчанами – капеланом Миколою Юрахом, Олегом Мозулем, Андрієм Ящуком з Канонич, Тарасом Баїком і Світланою Правник з Дубровиці вже об’їздили усі гарячі точки зі ці роки. Його білий «Спринтер» – то легенда виїздів пілігримів Володимирецької ветеранської спілки. У Покровськ чи не щоразу возять в інтернат продукти і необхідне. У бойові частини – спорядження, домашні гостинці, продукти, масксітки і не лише. Потрапляв під обстріли у Нью-Йорку, Залізному. У Залізному, допоки його нині не зайняли росіяни, заїжджали до посестри Тетяни Соловйової, в її церковний інтернат. За словами Володимира, вже на Донеччині і Луганщині й кутків таких нема, яких він ще не знає, як заїхати:
– В перших поїздках вражало усе: вирви на дорозі, коли колеса просто стріляють від уламків, розбиті заправки і села біля дороги, помітна агресивність місцевих людей там, на сході. Більшість вважає нас, западенців, винними у війні. Так, є й такі, які не ховають злості, дивлячись на наш номер машини. Потім звик і не реагую – нам своє робити, Україну вертати в її початкові границі. Їхати – значить їхати, – розказує Володимир.
Володимир Мельник з Тетяною Соловйовою навесні 2022 у Гостомелі.
«Спрінтер» завантажувати по 3,5 тон. Може й більше, бо й ресори просідали. За рейс відвідували в середньому до 20 точок розвантажень. Кудись доїжджали, десь хлопці самі виїжджали, бо територія небезпечна і закрита. На дорогу, за словами Володимира, йде три-чотири доби. Вертаються виснажені. Цьогоріч їздить сам – Київщина у перші дні вторгнення, нині – Миколаївщина, Запоріжчина. Чи втомляється? Так, дуже. Каже, що по завершенню поїздки ще добу «качає». Але інакше не можна, бо майже всі нині воюють, у кожного свій фронт. У Володимира Мельника – волонтерсько-водійський.
В Україні війна. До опору стали мільйони українців — волонтерять діти і дорослі. Тому перемога мусить бути – її наближають усі! Слава Україні!
