На «до» і «після» розділив життя українців день 24 лютого 2022 року. День, коли російські окупанти вже відкрито, з оголошенням їх президентом «спецоперації» з демілітаризації та денацифікації України, вторглися у нашу країну. Але у ці дні, цьогоріч, вже дев’ять років, як йде кровопролитна боротьба, російсько-українська війна за незалежність України. Як прожили наші земляки цей рік – ми щовипуску у газеті «Володимирецький вісник» розказували і розказуємо про основне. А от про особисті втрати чи надбання – вирішили розпитати наших читачів, передплатників, партнерів та земляків.
Редакція провела бліц-опитування людей з Вараського району. Це люди різних професій і занять. Тема опитування звучала так: «Рік 2022-2023, лютий-лютий. Що змінилось у житті? Від чого довелось відмовитись? Що довелось прийняти морально, що довелось нового робити фізично. Що/хто надихає/мотивує, що кидає у розпач. Плани на рік 2023».
Не всі потенційні респонденти погодились відповісти, не всі й погодились назватись, проте всі, хто відповів – були щирі у висловлюваннях.
Сергій Скібчик, 42, військовослужбовець ЗСУ, мобілізований головний редактор «Володимирецького вісника»:
Змінилося саме життя: перо змінив на автомат і зараз в строю, а не в кабінеті. Довелося відмовитися від можливості самостійно приймати рішення, бачити родину і дитину, а натомість підкорятися правилам війни. Довелося прийняти той факт, що війна триватиме довго і треба підпорядковуватися її законам аби при цьому елементарно вижити і залишитися особистістю. Окрім фізичних навантажень і роботи по військовому профілю довелося багато вчитися. Реалії війни в солдатській уніформі зовсім інакші, аніж у цивільному костюмі. Надихає віра у те, що мене ждуть і люблять; мотивує розуміння того, що саме сьогодні ми стали справжніми громадянами своєї країни, воїнами, які стали на захист своєї Вітчизни. Розпачу немає – є бажання вибороти перемогу і пожити в країні, яка гідна подвигу тих, хто сьогодні став на її оборону. Плани? Стати не просто функціональною одиницею, а людиною, яка приймає рішення і працює на результат. Обняти рідних. Змінити форму і професію військового. Змінити життя. Жити, а не існувати і виживати. Лишитися Людиною і лишити війну у минулому... Побачити народження Нового Світу і Нової України.
Богдан Квачук, 35 років, голова Зарічненської тергромади:
Змінилась оцінка самого життя – виявляється у 21 столітті є варвари, які щодня вбивають українців. Як голові громади з майже 30-ти тисячним населенням довелось за день чітко усвідомити, що потрібно діяти швидко і на помилку ми не маємо жодного права. Захоплений і вмотивований людьми Зарічненської громади –згуртувались за добу, а кожне село громади стало гуманітарним хабом і осередком оборони. Розчарований і обурений диванними критиками, які обвинувачують і критикують волонтерів, активістів. Пишаюсь нашим районним і обласним керівництвом, нашим ДФТГ – сільські хлопці та дівчата героїчно вибудовують оборону громади. Окремо пишаюсь всіма дошкільними та шкільними закладами у такий тяжкий час, професіонали сіють зерно науки, заради майбутнього діток. Усі люди мотивують і дають змогу вірити і мріяти – про перемогу, про розвиток села і добробут кожної родини.
Інга Безушко, військовослужбовиця ЗСУ, засновниця волонтерського руху Володимиреччини:
Рік тому я прийшла зі служби близько першої ночі втомлена, як на той час мені здавалось, набрала Коханому і лягла спати... За три години ми були зібрані по тривозі... З того часу тривога зникла а з'явилась впевненість, холодне мислення і ненависть яка була з 2014 посилилась в рази... Все буде Україна, я знаю, я впевнена і ми разом... Дякую рідні за все що ви робите, люди, ціную, продовжуємо... Хочу в Крим, на море, перекрикуватись з чайками і пити пиво з піском). Буданов казав, що буде)
Ольга Мотько, 53 роки, пенсіонерка, Любахи:
Змінились, напевно, ми самі – стали більше цінувати життя, рідних, друзів. Зрозуміли хто є хто. Біль за дітей, за наших захисників. Відмовитись від усього, що стосується себе – ніяких розваг, ні покупок, ні ремонтів, Влаштовує все, аби тільки був мир, перемога над росіянами-окупантами. Морально дуже тяжко було чекати кожного дня дзвінка від сина з передової: почула голос, значить живий і тоді вся фізична праця в радість. Надихають наші воїни-захисники думкою, що в них найтяжче, а в нас все не так і погано. Об’єднуємося у молитовному стоянні. Хочеться кожного огорнути своєю молитвою, щоб Господь оберіг. Готові віддати все для нашої найшвидшої перемоги. Найтяжче: довелось прийняти і перенести біль втрати нашого воїна Андрія та і всі втрати дуже болючі і нестерпні. У розпач кидає те, що дуже багато несправедливості і зла, живуть деякі люди у нас, неначе і немає у нас війни з Росією. І це болить. Планів на рік 2023, напевне, ніяких, тільки здобути перемогу над ворогом. І так хочеться, щоб всі жили у мирі, любові без зла і образ. Жити! Жити від усієї душі. Жити з любов'ю і вдячністю в серці. Всупереч всьому і завдяки...З надією і молитвою. І ніяк інакше.
Рита Сегляник (Куц), 57 років, безробітна, Володимирець, ВПО з Каховки:
Все змінилось за цей клятий рік агресії. Все втратили через російську окупацію: дім, роботу, всі пожитки. Добре, що самі з чоловіком врятувались ще вчасно. Приїхали до рідних з ручним багажем фактично. З цим дуже тяжко змиритись. Нам вже більше п’ятдесяти і тут розумієш, що ти вже такий суспільству й не треба. Проте, десь вже й зжились з цим фактом, бо є у нас там земляки, які дуже постраждали від росіян, є й ті, що піддані тортурам, розстріляні. Тут займаюсь рукоділлям і це і надихає, і якісь кишенькові гроші приносить. Плани? Плани знайти себе, знайти собі роботу з чоловіком, користь принести ще суспільству. Жевріє мала надія на повернення додому. Але дуже мала. Сильно ми віримо у нашу українську армію, бо наші надії саме цим і живуть.
Любов Гутник, 48 років, Вараш, стоматологиня-підприємиця, волонтерка, директорка ТОВ «Альянс-32»:
Лютий-2022 надзвичайно весело і шумно провели час у колі родини і друзів. Плани були на сімейний відпочинок за кордоном. А 24.02.2022 зранку я ще не знала що маю робити, бо в голові не вміщалось, що це війна справжня і затягнеться вона на місяці. При міськраді організувався волонтерський штаб, мене призначили відповідальною за медицину. Люди зносили медпрепарати, долучилась гуманітарна допомога. Ми пакували, розвозили по блокпостам, робили так, як розуміли. Три тижні на роботі не з’являлась я. А колеги, хто лишився в Україні, надавали стоматпослуги бійцям безкоштовно. Зараз ми колективом формуєм аптечки воїнам за стандартами НАТО. Надихає моя сім’я: діти відмовились виїжджати за кордон, чоловік, який мені не дорікнув за мої дії, старенькі мами. Кидає в розпач жахлива статистика жертв війни. Плачу переважно тихо, без свідків. Але на роботу приходжу з посмішкою і з обіймами, бо моя команда найкраща і я без них нічого зцього не зробила б. Так, потрібно жити і боротись, бо комусь, можливо, і гірше. Плани на 2023 – без ВІЙНИ, без москалів в Україні. Сісти сім’єю у авто і подорожувати тижнів два. І бути активною у відбудові країни.
Едуард Ошита, 45 років, військовослужбовець ЗСУ, УБД, депутат Полицької сільради, Іванчі:
Так, рік 2022- 2023 – це суцільний лютий місяць. Що змінилося в житті ? Багато чого змінилося, одним словом: війна – це пітьма, де рано чи пізно з'являється світло! З нас більшість бачила війну лише у кіно, а зараз нам приходиться цей страх відчути на своїй шкурі, переживати за життя своїх рідних, близьких та знайомих. Думати і гадати щодня, що ж буде далі, завтра… Я вже маю бойовий досвід, бачив смерть. Тому знаю, що найтяжче військовим. Найбільша мотивація для мене і всіх нас, на мій погляд, – це гордість бути УКРАЇНЦЕМ і любити свою Батьківщину! План на рік: вижити, перемогли і вигнати російських окупантів і повернутись до сім'ї.
Григорій Хвищук, 38 років, Вараш, громадський діяч, волонтер, засновник «Волонтерської групи Хвищука»:
У кожного з нашої «Волонтерської групи» були свої заняття до 24 лютого 2022 року – спорт, навчання в університеті, власний бізнес… Нас тепер четверо активних. Що змінилось: кожен з нашої волонтерської групи займався різними справами, мав різні інтереси та хобі. Ми з хлопцями були малознайомі. Тепер стали друзями, яким можемо довірити своє життя. Наші хобі та вподобання змінились одним бажанням – допомогти захисникам. Від чого довелось відмовитись: змінили все своє життя, відмовились від усього заради перемоги України у борні з росіянами. Що довелось робити фізично: шукати, ремонтувати автомобілі, доправляти за 1000 кілометрів, вантажити, не спати ночами. Хто надихає: хлопці, які знаходяться на нульових позиціях та не втрачають віру у нашу перемогу, незважаючи на труднощі. Наша мета – перемога, щоб наші хлопці повернулися до своїх домівок та сімей. Що довелось прийняти морально: розруху та відчай, що ми бачимо на передовій, проносимо через себе таємно і не хочемо, щоб воно з’явилось у нашому краї. Що кидає у розпач: люди, які живуть під обстрілами і чекають «визволення», а коли побували під окупацією, вже хочуть повернутись в Україну. Плани на 23 рік – перемога над окупантами з Росії.
Аркадій Тарасюк, 61 рік, директор Воронківської гімназії:
Життя, звісно, змінилось. Та, попри війну, потрібно виконувати свою роботу. А це, повірте, не просто виконати всі вимоги, виклики в період воєнного стану. Дітей потрібно навчати грамоті, навчати бути українцями, гідними подвигу захисників усіх історичних періодів, і навчати по максимуму. Війна в Україні – це трагедія мільйонів. Не думав, що вона знов прийде у наші родини, на нашу землю. Користуючись можливістю звертаюсь до небайдужих задля підтримки Волонтерських центрів, особливо у Володимирці, тих центрів, що перевірені роками. Підтримуймо тих людей, воїнів, цивільних, які потребують допомоги. Щастя вашим родинам і щасливого майбутнього нашій Україні!
Людмила Моцик, 49 років, Антонівка, підприємиця-перукарка:
Моє життя вже рік стоїть на паузі. Це і емоції, і бізнес. Намагаюся волонтерити і, водночас, вчитися з сином в першому класі (останнє чомусь дуже важко дається обом). Надихає, навчає, підказує, як правильно, не дає впасти в розпач мій коханий чоловік, нині військовослужбовець ЗСУ. З Оленою Сидорчик в нашій перукарні відкрили філіал волонтерського центру. І зараз, поряд з дорогими кріслами та дзеркалами, стоять банки з консервацією та картопля ))). Після перемоги, якщо залишимося живі, хочемо подорожувати Україною та Європою. Але я вірю, що так і буде, тому й мріємо – куди поїдемо родиною.
Олена Стельмащук, журналістка, Володимирець:
Рік болю, сліз, страху і німого жаху. Попри все, ми існуємо - завдяки нашим захисникам, мільйонам наших людей, які відчули, що не можуть лишатись осторонь. Завдяки всім їм Українська земля вкотре просинається Українською. Тут стільки пролито українських сліз, поту і крові, що просто не може бути у всьому всесвіті такого важеля, який би заважив аргументом проти нас. Цей рік став не тільки роком болю. Він став роком сталевої сили і відваги, якої світ ще не бачив. Він відкрив нам нас, світу - нас , українці повірили в себе, більше дізнались про самих себе, про людей, які нас оточують. У багатьох рідні стали чужими, а чужі стали рідними. Так, ми стали єдиним єством у боротьбі із спільним злом. Українці своєю жагою до життя заслужили на право бути. Бути тут на своїй землі. Бути. Це війна не за незалежність. Це війна не за право існувати. Це війна за саме існування. Тому що рік тому , а насправді вже дуже давно- 20 років тому, - всіх нас і наше існування одна нікчемна сволота вирішила поставити під питання попри історичні факти, а стомільйонне зазомбоване населення йому вірить досі. За всіма законами моралі, людяності, справедливості, всесвітньої рівноваги і людського самозбереження Україна має перемогти. Геноцид українців триває не рік і не 9. Він триває кілька століть і цьому має бути кінець. Добро переможе. Україна переможе. Якщо люди не забуватимуть своєї історії і вчорашнього дня. Якщо люди аналізуватимуть і діятимуть, а світ допомагатиме. Крапки над "і" мають бути розставлені раз і назавжди, і назавжди з цього має бути винесений нами урок , помилки повторювати не маємо морального права - хоча б в пам'ять про тих, хто поліг за нас, хто помер через жорстокість "старшого брата" , який насправді ніколи таким не був. Ми - окрема нація. Ми - люди! Ми маємо право не просто існувати, а бути і жити на своїй історичній землі і розпоряджатися нею так , як нам рахується за потрібне. Щоб ніякі шавки не лізли і не вказували, що і як нам робити. Важке вранішнє українське небо. Кров, піт, земля і сльози. Україно і українці, тримаймось!
Анонімка, 44 роки, ФОП, Володимирець:
Змінилось все і люди теж, і в роботі змінилось – немає заказів та клієнтів зменшилось. Але почалось щось нове для мене – це кулінарія. Як я кажу: творю або витворяю. У 2023 році чекаю перемоги над росіянами, окупантами України і вбивцями, щоб втілювати свої мрії, подорожі нашою ненькою-Україною і не тільки. Щоб було майбутнє і хороше для наших дітей, і щоб вони втілювали свої мрії. Я не з тих, хто буде опускати руки. Мотивують мене діти, мій коханий, щось пробую нове, напевно це більшість людей так.
Анонімка, 43 роки, Володимирець, гастарбайтерка:
Змінилось все. Я відмовилась від святкувань. Життя ніби зупинилось. Живу одним днем. Маю дві надії - надія тільки на Бога і на наших мужніх захисників. Мрію, щоб найшвидше закінчилась ця клята війна, бо вже не в змозі дивитись, як гинуть люди і незнаєш, куди прилетить наступна російська ракета. Це та біль що і в більшості українців. Я маю сорок три роки і вже шість з них дуже важко працюю за кордоном, але тут мама і неможу залишати саму, а тим більше у такий час. Я неможу покинути саму маму і поїхати знову на працю в іншу країну, бо дуже боюсь, яким буде це 24 лютого. У мене брат два роки був в АТО і ми вже давно живем у страху, бо і зараз він військовий, хоч вже і ближче. Дуже хочу миру, зібрати свою родину, обійняти доню, яку не бачила дуже давно. Вона поїхала ще до вторгнення в Німеччину на працю, хоч і має вищу освіту в Україні. Але я впевнена, що війна закінчиться і ми переможемо, і будемо жити ще краще, бо Українці – сильна нація і дуже працьовита. Хочу гарну волошкову сукню, жовті високі підбори і святкувати перемогу України над Росією.
Звичайно, у ці воєнні дні всім хочеться миру і перемоги. Всі наші респонденти безмежно вірять у перемогу України. Тож тримаймо стрій і борімось з окупантами на усіх фронтах!
