Женя Вірлич – журналістка, редакторка Кавун.City, корінна кримчанка, херсонка, а нині – киянка вимушено. З початку окупації Херсону залишилася в місті і далі працювала, як медійниця. Про ті страшні дні переховувань і загроз, і власні висновки з досвіду життя в окупованому росіянами місті Євгенія розказала під час зустрічі на West Media Forum у Луцьку 14-16 грудня 2023 року. Авторський проєкт «Малі історії великої біди». Історія 34: партизанка 21-го століття.
255 днів окупації росіянами Херсону
Довідково:
255 днів окупації Херсону: пропаганда, терор і грабунок. Херсон – символ спротиву українців російській навалі. Із перших днів війни місто опинилося під окупацією рашистської орди. Напад росіян 24 лютого 2022 року для херсонців був шоком. Вони з перших годин повномасштабного вторгнення почали обстрілювати Чорнобаївський аеродром. Снаряди прилітали і в місто, херсонці постійно чули потужні вибухи.
Херсонцям потрібна була інформація, адже у соцмережах, телеграм-каналах російські медіа розганяли пропаганду і фейки. Херсонські медіа трималися, скільки могли. Росіяни були біля Херсона, мовники і провайдери, розуміючи загрозу, один за одним припиняли свою роботу, аби ворог не скористався ресурсом. Більшість медійників евакуювалися. У місті ще був український інтернет і зв’язок.
За будь-який прояв прихильності до України хапали їх на вулицях, у будинках, висмикували з маршруток. У приміщеннях місцевих адміністрацій, у колишньому поліцейському ізоляторі, що у районі під назвою «Склотара», у промзонах вони влаштували так звані підвали, де катували і тримали заручників.
У цей час більша частина херсонських медійників виїхали з міста. Інші мовники, що залишилися в Херсоні, саботували окупантів, як могли. Провайдери, яким наказували ретранслювати російське телебачення, відмовлялися це робити, розповідали, що це технічно неможливо. Загарбникам увірвався терпець і вони привезли своїх спеціалістів, почали інформаційну окупацію.
Спочатку окупанти захопили херсонську філію Суспільного, де згодом створили таку собі телерадіокомпанію «Таврія», зайшли на територію місцевої філії Концерну РРТ, вимкнули українське мовлення та почали транслювати 24 російські телеканали.
Але створити – не означає, що все автоматично працюватиме. Окупантам не вистачало кадрів. Тих, хто пішов на співпрацю з росіянами, було обмаль. Тоді рашисти завезли з окупованих Криму, Донецької і Луганської областей журналістів, редакторів, режисерів монтажу, менеджмент. У Херсоні був інтернет, бо і окупантам він був потрібен. Містом постійно їздили пересувні станції прослуховування, доводилося постійно бути обережним. Російську сім-карту щоб отримати, потрібно було зареєструватися з паспортом в окупаційної влади.
Російська пропаганда поступово заполонила інформаційний простір Херсонщини. В області поширювалася газета «Надднєпрянская правда» з агітацією у стилі радянської преси. Всі площі зовнішньої реклами переповнювали рашистські слогани про «єдиний народ» і «назавжди». (Сергій Мовчан, представник Нацради з питань телебачення і радіомовлення для Суспільного, січень 2023).
Знайомство з Женею Вірлич
Наша розмова була лише двадцятихвилинкою – кава-пауза на West Media Forum у Луцьку 14-16 грудня 2023 року були недовгими, а порозмовляти хотілось з Євгенією і колегами про все і про всіх зі всіма.
Рудокоса українська фурія херсонського гартування виділялась поміж гурту – яскраве вечірнє платтячко з пайєток та у тон волосся помаранчевий шалик чіпляв погляд одразу. До цього моменту я з Євгенією були знайомі лише віртуально, тож обіймаємось, сміємось і кажемо одна одній: «ну що, виходимо в реал?».
На сьогодні, завдяки числу факторів, Полісся і західна Україна загалом живе поза війною – точніше поза активними бойовими діями. Але неа жодних гарантій цій тиші в умовах повномасштабної війни і безпардонності російських окупантів та їх сателітів в Білорусії. Тому хотілося почути важливі меседжі від колеги – як воно, відчути смак «руського міра» на собі?
Ілюзій про «хароших рускіх» не було
За словами Євгенії, увесь час перебування в російській окупації у Херсоні їй доводилось ховатись і шифруватись аби зберегти життя, адже колаборанти спочатку пропонували співпрацю, а згодом почали погрожувати через відмову.
Розкажи, якою була твоя власна безпекова колаборація: окупація і журналістика, публічна особа і самозбереження. Як у Херсоні на той час було взагалі можливо вижити?
– Чесно? До останнього ніхто не вірив що це буде. І коли ми побачили, що відбувається, а я просто відкрила ноутбук і дізналась. Там довга історія передувала, не буду цього розказувати. Я відкрила ноутбук і зрозуміла, що у місті вже стріляють. Перша думка – це подзвонити своїм, щоб набрали води, просто так в голові майнуло. А далі вирішували, що ми власне будемо робити і питання «виїхати» не стояло тільки тому, що ми розуміли, якщо сюди заходять росіяни, то тут точно є колаборанти, ті, хто з ними співпрацює. В них точно є списки українських журналістів, воїнів ЗСУ, поліцейських.
Тобто себе ілюзіями себе ви вже не тішили?
– Абсолютно.
А вірити в «хароших рускіх» як тобі цей варіант уживання з «гостями» міста? Це про тебе чи ні? Як довго херсонці вірили у цю казку взагалі?
– Ні, не про нас. В нас «хороші руські» закінчились 4 лютого 2014 року. В мене є родичі в Криму із якими я не спілкуюся з 2006 року, і родичі, з якими я більш-менш спілкуюся. Вони були шоковані тим, що відбувається! Вони думали, що будуть обстрілювати тільки військові об’єкти!
Звідки в них це переконання взялося, чим це їхня власна життєва позиція, чи наслідки російської пропаганди?
– Я думаю, там нормально обробляла пропаганда це все. І справа в тому, що мої друзі з Криму попереджали мене про те, що якась ненормальна активність в Бердянську, Красноперекопську, що там танки, там колони військової техніки. І ми водночас сподівались, що це залякування з боку Росії. Але родичі мені про це не повідомляли. Тобто вони були впевнені в тому, що, можливо, обстріляють якісь військові об’єкти. Адже сприймався той факт, що обстрілювати щось в чужій державі не можна.
В Херсоні навіть останній прихильник Потьомкіна знає, що потрібно відповідати на «Слава Україні!»
Євгенія розказувала про ті жахливі дні врівноваженим голосом. Відчувалось, що вона вже це прожила емоційно в собі і загартувалась. Адже те, що відбувалось в російській окупації у Херсоні і досі відбувається в інших містах і селах України, де нині окупаційна влада, розказати не завжди можливо спокійно.
Ну от, Женю, подія сталася, – окупанти захопили Херсон. Твоя реакція: родина, сім’я і ти, публічна особа, і твоя безпека, переживання за власну безпеку були? Які були перші рішення?
– Перших два дні ми намагалися виявити і розізнати, що відбувається у місті, у передмісті і взагалі навколо. Ми навіть виходили, 24-25 лютого ми виходили на вулицю.
Тобто типова людська цікавість працювала: дивитись в вікна, відкривати двері, вийти в магазин? А танки вже тоді російські ходили містом?
– Двадцять четвертого лютого ще ні, а 25-го ми побачили танки і побачили спробу захоплення Херсонської міської ради. Це було лише двоє п’яних росіянина без впізнавальних знаків.
Зелені чоловічки?
– Так, саме так. Але, в той момент вже обстрілювали передмістя Антонівки, знаменитий нині Антонівський міст. Військові регулярної армії РФ увійшли в місто. І на той момент волонтери попросили приміщення міської ради для того, щоб допомагати тим, хто буде евакуйовуватися в місто з передмістя. Тому що евакуація з Антонівки – тільки в місто і зручно розміщуватись в міській раді. І мабуть ті росіяни, котрі прийшли, вони не очікували побачити там такий натовп волонтерів! Це те, що ми бачили! Після цього ми заховалися і вирішили що ми не з’являємось. Вони зайшли в адмінбудівлю і такі: «нам нужна в Чєрнабаєвку срочна! Наc всє кінулі!».
А волонтери їх зустріли стандартною фразою «Слава Україні». Ті не відповіли і ми зрозуміли, що це росіяни. Тому що в Херсоні навіть останній прихильник Потьомкіна знає, що потрібно відповідати: «Героям Слава!», а ті не зрозуміли. Після цього там багато що було. Ми пішли в магазини, скупили те, що могли купити, тому що вже ажіотаж і паніка почались. Така нотатка: спиртним ми не бачили щоб хтось затарювався, хоч усі магазини були повні спиртних напоїв.
Різниця є – українці скупляли на запас продукти, а окупанти мародерили і гребли спиртне
Про ті неймовірно жахливі дні сприйняття очевидності захоплення міста Херсон російською армією, яка маршем пройшла передмістям і пішла далі, на Миколаїв, залишивши лише деяку частину військ, Євгенія говорить коротко і лаконічно. За її словами, люди були такі вражені і нажахані, що не могли дійти до тями – як так могло статись? Як зайшли?
На секундочку, Жень, а люди брали оцет, соду, сіль оптом, так як в нас було тоді, коли блоками чомусь саме соду і оцет розкупляли?
– Ну все, що було, те й брали. На прилавках лишалося лише спиртне і трошки гігієни дорогої. Дорогі товари лишалися. Там креми дорогі і так далі. Все інше розбирали. Зубна паста, цукерки, все, але спиртне залишалося. І коли заходили росіяни, перше, що вони крали, це було спиртне. Різниця між нами – це вже я потім для себе зрозуміла. І ми зрозуміли, що нам треба заховатись, нам треба не виходити якийсь період.
А були вже якісь у ті дні сигнали, що журналістів будуть шукати?
– На той момент – ні. Коли було зрозуміло, що журналістів шукають, це були вже не перші дні російської окупації. Нам десь за тиждень до цього вже приходили листи-погрози на редакційну пошту: «Здавайтєсь! Скора будєт расія!», щось таке. В мене був досвід Криму. Я кримчанка, але багато років живу в Херсоні. Перші 20 років мого життя я приблизно половину року проводила в бабусі в Криму. Я бачила, як захоплювали Крим, я їздила, я спілкувалась з людьми, в мене багато друзів там, я бачила, як це відбувалось і бачила, кого шукали в першу чергу. Це активні люди: журналісти, блогери, працівники Служби Безпеки, поліція і кримські татари.
В росіян що, така фанатична нелюбов до кримських татар?
– Це ж абсолютно вільні люди, вільнолюбна нація з великим культурним багажем національної спадщини! У них навіть національний стяг у блакитно-жовтих кольорах, як український! А ще вони всі проукраїнські, бо для татар їх земля – це українська. І вони дуже пишаються тими татарами, які не пішли на співпрацю з росіянами. Вони просто пишаються.
Євгенія з родиною вирішили для себе через кілька днів окупації – сидіти тихо. Про це моя співрозмовниця так і розказала:
– Ми для себе вирішили такий момент: сидимо вдома, не рухаємося до того моменту, коли ми не вирішимо, що робити далі. Почали виїжджати люди. В на опинилися ключі від квартир і будинків людей, які нам довіряють.
Вам просто казали – от, Женя, Вам ключі, придивіться за квартирою чи будинком?
– Або «придивіться», або «передайте людям, яким ви довіряєте». Це були поспіхом покинуті нажиті десятиліттями достатки, спадки і цінності, які не вміщаються у ручну кладь.
Якщо коротко, російські жахи переслідувань і тортур – це реальність? І чи люди, Ваші земляки, чи вже зараз змінилася думка про імперію російську?
– Дуже сильно змінилася думка про росіян. В моєму оточенні до 2022 року нормальним було бачити хороших росіян, а після цього періоду ми взагалі не говоримо про хороших росіян – їх не існує! Те, що стосується жахіття, які влаштовують росіяни, і те, що я чула – це десь 70 відсотків з того що вони справді роблять у нас, в Україні!
Це ще не повна картина їх терору на Херсонщині?
– Все ще жахливіше. Тому що деякі історії розказувати не можна. А деякі взагалі вже немає кому розказати. Є історії, які люди ще не розказали через ті емоції, що відчувають. Або вже нема тих людей, які були в тих обставинах. Це правда.
У квартирі журналістів вирвали лічильник – так їх вираховували окупанти і колаборанти
Тоді Євгенія з родиною власну партизанку запустили, щоб в умовах окупації і переслідувань та катувань і розстрілів уберегтись від загибелі чи «підвалу».
Були загрози у Вас особисто попасти «на підвал»?
– У нас в місті, коли були мітинги, коли почалися перші великій мітинги, ми не планували туди ходити абсолютно. В нас були люди, які давали інформацію: надсилали нам фото, відео. Це люди, які довіряють нашому виданню. Наша специфіка: ми вибудовуємо спільноту навколо нас. Перегляди це добре, але люди – це головне. Люди надсилали нам інформацію – вони були нашими очима. Коли був перший мітинг, у нас в квартирі пропало світло. Це було 5-те чи 6-те березня 2022 року. Ми побачили, що лічильник вирваний і ми зрозуміли, що нас пасуть.
То може була випадковість? Може якісь мародери шукали поживи?
– То не була випадковість ми зрозуміли що в нас вирвали лічильник від місцевого сепаратиста він вже мертвий. Дяку Богу, дякую ЗСУ, партизанам. Дмитро Саврученко, ім’я, яке не приховую, який написав нам у повідомлення: «продам щотчик і три метри кабеля». І ми зрозуміли, в чому був їх задум. Прослідкувати, чи ми зреагуємо. Ми не зреагували. Ми почали шукати методів, щоб вижити в цій ситуації.
Євгенія Вірлич розказала, що вже наступного дня вони прочитали в соцмережах, в коментарях ворогів: «їх немає, вони втекли до Польщі». Але вони робили «тишу в етері». І не підтверджували, і не спростовували думки про виїзд до Польщі. І їх ніхто не видав: ні сусіди, ні знайомі.
Журналістка в окупації вела сайт, люди надсилали новини з міста і околиць Херсону
Женя розказує і усміхається – так, нині вже небезпека позаду. Але згадки «стрьомні», як вона зазначає. Всі колаборанти думали, що її немає, а вони просто тихенько сиділи.
В ту пору і матеріали, новини на сайт «Кавун.City» робила? Я також слідкувала за твоїми публікаціями онлайн і на сайті «Кавун.City». Вони були про актуальні події і стрім з дому. А чим відволікалась, яка була і чи була розрядка?
– Рішарка, мій кіт, всюди з нами був. І зараз теж. На хати перебігали теж разом. І виїхали разом. В окупації друзі навіть знайшли для нього заспокійливе, аби в дорозі легше було транспортувати. Навіть підстилочка є для нього, яку сплела в окупації, щоб відволіктись.
Рішар в дорозі з окупації, а на другому фото – підстилочка для нього, яку плела в окупації, щоб відволіктись. Рішар на одній з наших конспіративних квартир (на фото).
Якщо ти переховувалась, як змогла діставати оперативні і правдиві новини? Адже це була пряма загроза, що хтось здасть окупантам. Не боялась?
– Теоретично це і до голови сєпарів може прийти, що люди нам новини надсилали, це не секрет. Ми завжди зв’язані з людьми – люди нам довіряють, ми дякуємо їм і, цілком можливо, що люди нам щось надсилають. Секрету особливого не було, тобто для себе в голові вони могли це вкласти. І потім, коли ми виїхали з окупації, нам друзі писали, які не коментували наших виїздів-невиїздів. Вони писали, що раді за нас. Адже вони реально думали, що ми виїхали.
Взагалі, акцентує медійниця з Херсону, в окупації немає звички запитувати «де ти». Якщо вас в окупації запитують «де ти» – це підозріло. У більшості херсонців відпала звичка запитувати «де ти».
Оця продажність, зрадництво проросійськи налаштованих херсонців, воно процвітало у місті? Чи все-таки люди були обачні і обережні?
– Ми не знали від кого цього чекати. З одного боку шалена довіра, коли люди допомагали один одному. З іншого, коли людина була обрана депутатом на окупаційну посаду, що хорошого можна чекати від такої людини, правильно? В мене запитували: «ти в місті?» і я не відповідала на питання, я його ігнорувала.
Херсонці донатять на ЗСУ, бо хочуть вільного від росіян міста
На питання про стійкість і віру в перемогу херсонців Євгенія відповідала упевнено і без роздумів. Мене вражала і захоплювала її впевненість – чи це було пов’язано з пережитим стресом і жахом перебування посеред «руського міра», чи це характер такий? А може і те, й інше. Спілкуємось далі, хоч кава-пауза вже давно закінчилась, а колеги вже кількаразово кликали до залу.
Станом на сьогодні, якщо взяти людей, з якою надією вони живуть? З тою, що цього не повториться? Бо зараз місто бомблять, тобто те, що вони не взяли окупацією, вони зараз знищують.
– Вони зараз шалено мстяться, тому що це був єдиний обласний центр, який вони взяли і втратили. Вони його взяли на вісім з половиною місяців при тому, що втратили вже. Вони ж втекли, попідривали лінії електропередач і втекли. Зараз у людей, які живуть у Херсоні, в принципі, надія зараз на припинення обстрілів. Тобто в людей з критичним мисленням все гаразд. Розуміють, що припинення обстрілів, це коли ЗСУ будуть гнати їх далі. Люди донатять. Щоб ви розуміли, дуже високі донати в нас йдуть від місцевих. Я ж знаю хто там. Місцеві люди, коли бачать наші збори на конкретну бригаду, вони донатять просто шалено, тому що розуміють, що кожен донат – це шанс ЗСУ відігнати російського ворога.
А люди повертаються зараз в місто? Адже цілодобова небезпека і обстріли.
Обстріли почались десь так після десяти днів деокупації міста, згадує співрозмовниця-колега. Люди поверталися з надією відбудуватися. Потім почалися російські обстріли – хтось залишився, хтось знову поїхав деінде, аби подалі від війни.
– Так, люди повертаються в місто. Люди мігрують, зараз дуже важко порахувати, скільки людей в місті, тому що вони постійно мігрують. Хтось приїхав після деокупації. Перші десь днів десять не обстрілювали. Люди приїжджають, доглядають за будинками. Я теж час від часу буваю вдома. Я приїжджаю, дивлюсь, що в мене як і їду.
Зрадниками і колаборантами стали херсонці, які мали або проросійські або прорадянські погляди
Євгенія Вірлич упродовж окупації і виїзду з міста, вивела свою «формулу зрадників». Всюди є стійкі і схильні до зрадництва. Саме війна і жорстокість одразу в людях вмикають ці якості. Про це вона й розказала у розмові.
Хочу ще спитати, Женю: люди, які до окупації були навколо – потім багато з них стали зрадниками?
– Отут люблю повторювати одну фразу: у 2022 році жоден із колаборантів, які проявились, особисто мене не здивував. Вони всі мали або проросійські, або прорадянські погляди. Не було такого, щоб, приміром, людина щиро захоплювалась українською літературою і раптом стала колаборантом. А от давніх прихильників Потьомкіна або «як при союзі добре жилося», купа. Можливо зіграла свою роль і моя активність – я багатьох знала особисто, з багатьма працювала свого часу (ще за часів держслужби, наприклад). Тому і ціну їм добре розуміла. Але і досі мене не дивує жоден з тих, хто працює на росіян: це було логічно. Щоправда є ті, хто приємно здивували. Наприклад, низка людей, щодо яких я підозрювала, що можуть піти на співпрацю, але ні, не пішли. А ще є купа тих, хто працював на росіян, а може і зараз працює, але у правоохоронців до них претензій немає. Чомусь.
Коли ворог відчуває кров і слабкість коли йому поступаються стає тільки гірше – переконана херсонка-журналістка
Женя, якщо взяти у підсумку, наш репортаж буде дивитися наша цільова аудиторія – це жителі Поліського регіону, а ми теж прикордонна зона. Щоб ти нашій аудиторії сказала стосовно ілюзій чи переконань щодо «хароших рускіх», російської армії?
– Тут я коротко не буду. По-перше, не вірити жодним заспокійливим меседжам, які не грунтуються на конкретних фактах. Оці перші заспокійливі тижні – вони ні на чому не ґрунтувалися. Якщо це ґрунтується на емоціях, не довіряємо нічому. Одна із заспокійливих нот перед нападом була, коли нам влада говорила: «ну чого ви боїтесь, 20-тисячна армія у 200-тисячному місті, кого вона залякає?» Мене ще тоді це бісило, тому що я розуміла, що одна озброєна людина з автоматом чи будь-якоюсь іншою зброєю, вона може тримати 20-30 людей під прицілом. Згадайте всі теракти в американських чи європейських школах, коли заходить один з автоматом і розстрілює. Так росіяни і робили, і в результаті люди виїжджали з міста. Тому не треба вірити ілюзіям, що умовні 10-20 тисяч озброєних росіян не втримають 200-тисячне місто, якщо поставлять ціль втримати. В третіх, в них дуже багато зброї, у них шалено багато зброї! Так, вона здебільшого стара, але вона діє, вона вбиває! Скільки її – ми не знаємо, я не знаю. Чи знає це наша армія – це їхня справа, я туди не лізу.
Ну, а якщо звучить питання: «ну а що там, нехай-би ми віддали росії те, що вона хоче і ми спокійно жили б і ніяких смертей не було б». З точки зору власного досвіду, ти вже зіткнулася з росією, з її політикою. Це ймовірно?
– Ні. Це політика загравання з агресором. Можна згадати Другу світову війну – те саме намагалися зробити з Гітлером, трошки поступитись йому, щоб він заспокоївся. Скінчилось тим, що він відчув слабкість. Коли ворог відчуває кров і слабкість, коли йому поступаються, – стає тільки гірше. І це треба усвідомити – якщо росії щось віддати, буде тільки гірше. Відчує слабину в правильному місці: «о, мені віддали, значить можна іти далі!». Якщо віддати Крим, – ми не повернемо ні Маріуполь, ні Донеччину, ні Луганщину. Віддамо Луганщину, Донеччину – ми не повернемо Крим і так далі. Ми маємо повертати свої території, якби боляче це не звучало, але ми маємо повертати. Нажаль, гинуть і люди з півдня, і люди з заходу України. Для мене шалено боляче дивитись на ту кількість прапорів, яка зараз на кладовищах повсюди. Ми всі знаємо, над чиїми могилами стоять ці прапори. Тому, вірити в те, що ми зараз щось віддамо і вони відстануть, це абсолютно хибна політика. Можна почитати просто історію Другої світової війни – це те саме.
Женю, я, коли знімаю ескорти «На щиті», часто чую таку репліку: «Боже, Боже, за що вони гинуть?». Як ти думаєш, за що гинуть наші люди? І що сказати людям, які так говорять?
– Чесно – я розділила б причину сказаного. Якщо це говорять родичі – я не знаю, як заспокоювати родичів. Я не говорю на такі теми з родичами загиблих захисників. Єдине, що я можу допомогти тим, що фізично маю. Тобто заспокоїти і допомогти грошима. Якщо це люди кажуть просто на емоціях, тут відповідь проста і я б порадила пошукати цієї відповіді в Польщі також. Поляки безмежно люблять свою землю і вони готові за неї гинути. Можна пошукати й в Ізраїлі – вони також готові гинути за те, щоб не гинули їх діти і онуки.
На війні не буває легких смертей, але в Україні гинуть, щоб «ніколи більше»…
Наші роздуми про суть загибелі і самопожертви українських захисників на мить перервала колега, яка з усмішкою увірвалась у нашу розмову: «о, Женя, от де ти! А там тебе усі шукають! Ходімо вже!». Але побачила наші досить серйозні мармизи і пішла. А я з Євгенією, дві журналістки з різних кінців України, стали роздумувати – за світле майбутнє чи банальне сьогодення віддають життя українські чоловіки і жінки?
– Та, навіть, якщо за банальне сьогодення, – щоб діти мали можливість сьогодні жити в Україні. І щоб вони завтра не змушені були так само воювати, як їхня мати чи батько. Дуже важко від того, що наші захисники гинуть просто в неймовірній кількості! – сумно каже моя співрозмовниця з досвідом життя в окупації «руського міра».
Кожна смерть це страшенне всесвітнє горе, погоджуємось обидві. В нашій війні, як і у війні загалом, не буває легких смертей. Але ці люди гинуть за те, щоб ми жили далі, щоб вивчали історію своєї країни, щоб ми робили висновки, щоб цього більш ніколи не повторилось.
– Мені здається, що відповідь «щоб цього не повторилось» – вона одна із найправильніших. Я ніколи не виправдовую агресорів. Я би сказала, що тут винен не лише путін, але й росіяни вцілому. Це країна агресора. Це те саме, що виправдовувати ґвалтівника – що жінка не так себе веде і не так вдягається, тим і спокушає його, – ніби й не мене вже, а когось невидимого, якогось ярого опонента, здається переконує пані Вірлич.
Віра у звільнення земель від москалів ще за нашого життя - є
Євгенія завела скарбничку - відро (сувенірне), на ньому з обгорткового паперу обідок з написом: "на море в наш Крим". Це її самомотивація і віра у звільнення Криму.
"А ти згідна з поширеною думкою, наративом деяких мас українського суспільства, що це «не путін винен – це Бог наслав кару, бо українці неправильно живуть»? Ми маємо переосмислити реальність, на твою думку?
– Так. Ми незалежна країна зі своєю культурою, історією і ніхто не має права зазіхати на її територію і життя її людей. Тому ми маємо чітко розуміти, що, якщо на нас напали, то це вони агресори, ми ні на кого не нападали, нікого не вбивали. Ми живемо багато років своїм мирним життям. І вони не мали права на нас нападати, ми на них не нападали і все! Ми нікого, як вони люблять казати, не ущемляли! У нас не було утисків російської мови російської, росіян – це штучно вигаданий наратив. В нас всі вживались, ми поліетнічна країна. Живуть в Україні і німці, греки, французи і так далі. В нас не було поведінки, яка б спровокувала цей напад. Просто росія хотіла напасти.
Ти особисто після пережитого в окупації і спостереженням, як журналістки, за подіями сьогодення, віриш в перемогу і повернення всіх територій до 1991 року?
– Я вірю. Інакше я б не жила і не працювала б, і не платила б податки Україні. Тому я вірю, що це навіть буде за мого життя. Так, це якщо приземлитись, це будуть питання, але треба ставити великі цілі перед собою – не промахнешся. Тому і вірю в те, що ми повернемо свої території всі разом до меж 1991 року. І ми навіки запам’ятаємо, що ми пережили, будемо шанувати пам'ять кожного і кожної, хто поклав життя за країну. Так, я вірю, інакше ми тут-би не стояли.
Чи варто щось заперечувати у цих словах жінки-кримчанки з Херсону, якій випала на життєвому шляху зустріч з «харошимі рускіми» і їх «руським міром»? Напевно ні, бо це не найгірша історія, найгірші історії – історії пошуку і ексгумації українців після деокупації української землі. Пам’ятаймо це і тримаймо стрій. А ми, журналісти, будемо фіксувати всі події – це історія, на жаль, скорботна. Віримо з Євгенією Вірлич, що доживемо до дня, коли на наших сайтах «Володимирець.City» та сайті «Кавун.City», в газеті «Вісник Полісся» напишемо: «Україна перемогла! Слава Україні! Героям слава!».
Фото авторки та з архіву Євгенії Вірлич
