У місті Вараш сім'я облаштувала загиблому сину незвичний пам'ятник – у дворі, де він виріс, побудувала дитмайданчик. Про це розповіла Ілона Громлюк кореспондентка BBC Україна.
Сергій Тарасюк служив навідником-радіотелефоністом інженерно-саперної роти 24-ої окремої механізованої бригаді імені короля Данила, загинув 1 жовтня 2022 року на Херсонщині. Йому було 35, наймолодший син у батьків.
"У когось залишаються онуки, а в нас після сина немає нічого. Ми вирішили зробити майданчик, щоб сісти на лавку, дивитися на інших дітей і згадувати сина", – каже ВВС Україна Оксана Тарасюк, мама військового.
Жінка каже у розмові з кореспонденткою BBC Україна, що їй приємно бачити, як багато дітей тепер ходять сюди на гойдалки, велотренажери, а підлітки обожнюють тенісний стіл. "Це так, наче життя продовжується".
"Нічого подібного у місті раніше не було. Я проходила повз цей двір багато років, поспішаючи до школи, і можу згадати тільки поодиноку гойдалку і турніки. Як згодом виявилося, батько колись встановив їх для Сергія і його старшого брата", – зазначає Ілона Громлюк кореспондетка BBC Україна.
Напевно, багато дітей, які приходять сьогодні туди гратися, не знають, кому завдячують такими змінами. "Ніде на майданчику немає таблички з іменем Сергія. Але невдовзі вона має з'явитися на фасаді будинку", – повідомляють у BBC Україна.
Сім'ї болить загибель сина, але вони пишаються ним.
Як Сергій вирішив долучитися до ЗСУ?
Коли почалася велика війна, Тарасюки з дітьми й онуками – у старшого сина якраз народився син – вирішили поїхати за місто на дачу. Це, зокремо, пов'язано з тим, що Вараш місто-супутник Рівненської АЕС.
Там у сім'ї знаходиться великий недобудований будинок, час від часу вони там жили.
Оксана Тарасюк згадує, що "багато людей виїжджали. Ми пожили на дачі 2-3 тижні та вирішили, що не поїдемо".
Молодший син Сергій працював водієм і почав возити гуманітарку на фронт. Ще тоді він заговорив, що піде в ЗСУ, але матір була проти.
"Я казала, не йди, синок, хіба якщо повістку дадуть, а сам не йди", – згадує матір Сергія.
Повістка прийшла наприкінці квітня. Усе сталося швидко, згадує Оксана: "уже в обід Сергій склав речі, завіз машину і поїхав".
"Перед військкоматом його проводжала вся родина. Чомусь усі вирішили прийти", – розповідає BBC Україна Оксана Тарасюк. Про той момент у неї залишилася фотографія.
Родина востаннє зібралася разом, проводжаючи Сергія на війнуФото: Архів родини Сергія Тарасюка
Оксана тоді бачила сина востаннє.
Фронтове життя Сергія Тарасюка
Сергій, як і більшість військових, небагато говорив про те, що бачив на фронті. "Казав – усе спокійно".
"Не жалівся, хоч ми посилки йому через день слали – одяг, їжу. Їх раз розбомбили – все пропало, другий…" – згадує Оксана Тарасюк.
Про його життя на війні в рідних залишилося багато фото. Ось машина, на якій працював Сергій, – "вона вміє мінувати і розміновувати". Ось окопи, "де вони жили", звідки видно зброю і телефон з увімкненим відео.
Один із окопів Сергія ТарасюкаФото: Архів сім'ї Тарасюків
Ось він з побратимами робить шашлики, ось у Миколаєві на ротації, "там такі хороші люди", казав він матері.
У рідних Сергія залишилося багато фотографій з його фронтових буднівФото: Архів сім'ї Тарасюків
На багатьох фото Сергій усміхнений, він поруч з побратимами чи своїм другом Дмитром Цюрком зі Львова. Дмитро теж уже загинув, у березні 2024-го в нього не витримало серце.
Сергій та його друг, львів'янин Дмитро, відпочивають після служби. Батьки Сергія їздили на похорон до чоловіка, серце якого зупинилося у березні 2024-гоФото: Архів сім'ї Тарасюків
Можна тільки здогадуватися, як багато залишилося за кадром. За 5 місяців на фронті Сергій був у Бахмуті, Авдіївці, потім був херсонський наступ.
У відпустки Сергій не їздив – "казав, що от у людей діти, а в мене нікого немає, я потім приїду, ще зараз одне завдання, друге… Картоплю копати казав точно приїде", – розповідає BBC Україна Оксана Тарасюк.
Сергій загинув на Херсонщині, у напередодні звільненій Білогірці на Бериславщині. Загинув, накривши собою іншого хлопця, механіка-водія, розповіли матері побратими.
Тієї ночі вони вдвох поїхали на завдання. Його напарником був 19-річний контрактник. Зі слів побратимів Оксана знає, що Сергія називали "янголом-охоронцем" менш досвідченого військового. Він їздив з ним деякий час і страхував.
Що точно сталося – матір не знає. Побратими сина розповіли, що Сергій з напарником верталися в частину, їм залишалося три кілометри, як їх накрило мінометним обстрілом.
Це радянська бойова машина "Метеорит", на якій працювали Сергій і його напарник під час фатального обстрілуФото: Архів сім'ї Тарасюків
Сергій накрив контрактника собою.
Їй сказали, що син загинув вночі. Але матір каже, що о 7:40 він дзвонив їй, хоч вона не розібрала ні слова. "Значить, ще живий був", – зазначає матір Сергія.
"Після тої розмови я відразу сказала – мого сина немає, але в понеділок у військкоматі сказали, що це неправда. Чекайте 10 днів", – розповідає Оксана Тарасюк.
Це було 1 жовтня, а 6-го їй підтвердили, що "ваш – 200-й".
Як сім'я живе після загибелі Сергія?
8 жовтня Сергія похоронили. "Закрита труна, він навіть ще і плівкою був обмотаний, нам не дали відкрити", – каже жінка.
"Батьку і мені не дали, а брат, сестра, хрещений ходили дивитися на фото і впізнали. Чому мені не дали, я не знаю. Може, їм видніше", – зазначає мати Сергія.
Зараз вона розуміє, що їй "ще пощастило". Декого з хлопців, хто був у тих місцях із Сергієм, привезли через місяць, а декого і через рік.
Після загибелі сина жінка звільнилася – вона працювала прибиральницею у палаці культури неподалік – і переїхала з хворим чоловіком на дачу.
Оксана каже, що компенсацію за загибель сина платять справно. Мільйони гривень розділили між членами сім'ї, їх виплачуватимуть 4 роки.
Частина виплат пішла на дитмайданчик і камери спостереження навколо нього. Хоч Оксана каже, що прийняла рішення будувати майданчик ще до компенсацій.
Не всім це подобалося, каже Оксана – декого дратувало, що у дворі шумить будівництво, а потім галасуватимуть юрби дітей.
Але тепер, здається, зміни подобаються всім.
Час від часу Оксана з дачі приїжджає у цей двір на велосипеді. Тепер у дев’ятиповерхівці живе її донька з сім'єю.
"Коли не приїдеш – дітей повно. Вони тут щасливі", – каже жінка.
Вшанування пам'яті Сергія Тарасюка
Першого березня Сергію мало би виповниться 37, але навіки залишиться 35.
"Наша сім'я гордиться своїм сином. Він не побоявся йти на фронт і загинув як герой", – каже матір.
На його день народження рідні хотіли "зробити йому подарунок" і створили петицію, щоб Сергію надали звання Героя України.
25 тисяч підписів зібрали швидко. Та щойно це сталося, батькам повідомили, що на сина підписали наказ на орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня. "Мабуть, збіг", – каже Оксана.
Батьки їздили за орденом до Львова. Це вже друга нагорода Сергія – ще одну дала мерія Вараша.
Нагороди, видані Сергію Тарасюку посмертно Фото: Архів сім'ї Тарасюків
Відповідь на петицію ще не прийшла.
Попереду і встановлення меморіальної таблички на фасаді дев'ятиповерхівки. Сьогодні такі таблички у місті можна побачити на деяких школах.
Ліцей №3, де вчився Сергій – просто навпроти його дитмайданчика.
"Я думала, якщо там повісять табличку, то я вже на домі робити не буду. Але в школі мені сказали, що дуже багато їхніх загинуло, після війни щось придумають", – каже Оксана.
Поки що на школі намалювали мурал, де видно хлопця у військовій формі за книжкою, а всередині облаштували куточок з фотографіями усіх місцевих військових, які загинули за Україну.
Мурал на честь загиблих випускників школи
У кімнаті школяра є ще одна фотостіна, а також список. У ньому – 97 загиблих військових із Вараша. 12 з них – випускники школи, хоч список могли ще не оновити.
Найстаршому загиблому випускнику було 36, найменшому – 25.
"Я вчилася у цій школі, деякі з цих хлопців молодші за мене, і я пам'ятаю, як вони бігали на перервах. Серед них і мій однокласник", – зазначає Ілона Громлюк кореспондентка BBC Україна.
Портрет його, Сергія і десятків інших хлопців можна побачити і в центрі міста навпроти мерії. Там усе в квітах.
Але найбільший біль цього міста видно на кладовищі в селі неподалік.
Там хоронять людей з міста і громади. Спочатку військовим відвели місце при вході, їхні могили, як і по всіх селах і містах країни, неможливо не помітити за синьо-жовтими прапорами.
Спочатку військових Вараської громади хоронили тут
Той маленький клаптик землі швидко вичерпав себе. Тепер військових хоронять в іншому кінці кладовища. Зі слів Оксани Тарасюк відомо, що поки що там тільки 17 могил.
Нове місце під могили місцевих військових. На задньому фоні видно пару з Рівненської АЕС
Але розчищений пустир під майбутні могили лякає.
Після смерті батькам привезли речі сина, зокрема і телефон, розчищений від будь-яких спогадів.
Оксана вирішила забрати його собі. Вона зізнається, що іноді дзвонить сину, хоч і знає, що телефон, який він мав би підняти, тепер у її руці.
За інформацією BBC Україна.
