Оповідання-бувальщина від вараського письменника Івана Сидорчика. Публікуємо з дозволу автора. Сидорчик Іван Степанович (нар. 11 вересня 1955, Ромейки, Володимирецький район, Рівненська область) — український журналіст, письменник, член Національної спілки письменників України.
Запитай у матері
Давно те було. Ще коли у повоєнні роки, як-то кажуть, в наших місцинах спиналися на ноги колгоспи, а позаяк скрізь появлялась техніка і механізаторів ще не вистачало – то проворніше начальство деяких господарств всілякими способами заманювали їх з інших місцин, в тому числі і з Полісся.
Поїхав за таким направленням-запрошенням і Степан. Там без затримки дали парубкові зернозбиральний комбайн, показали де і як приступати до роботи й, зі сходом сонця, як тільки роса осяде, заводь ту машинерію, натискай на важелі і вперед, скільки й сили вистачить.
Новоприбулий помічник був з виду красивим, веселий за вдачею, тож не дивно, що всі тамтешні сільські дівчата відразу ж звернули на хлопця увагу. Не встояла і русявокоса дякова донька Ліля, що й справді собою нагадувала ту прекрасну водяну квіточку, що подекуди ще й зараз росте в наших річках та численних озерах і озеречках. Історія їх знайомства, а потім і чогось більшого, була недовгою. Жнива швидко скінчилися: робітників розрахували і парубок привіз свою недавню помічницю додому, в своє село до батьків.
Та недовгим було спільне й безхмарне життя молодої пари. Через якийсь час Степанова обраниця почала нудитись, а потім він запримітив, що й живіт у неї несподівано почав набруньковуватись аж занадто швидко, що зовсім не відповідало звичним природнім розрахункам і його уяві. Отож невдовзі посмутніла Ліля швидесенько зібрала свою валізу й подалась у рідні краї, на батьківщину.
Літ з того часу пройшло чимало. І ось одного дня Степана, що вже поснідавши вдома, забрався, було, на монтерських кігтях аж на вершечок однієї з електроопор та скручував обірвані зграєю чиїхось гусей дроти біля колгоспного корівника, гукнула листоноша:
– А Вам тут, дядьку, лист надійшов. Ось він у мене. Вчора не віддала, бо пізно привезли пошту, десь там, в дорозі затрималась, і я не встигла Вам занести, тож вибачайте вже!
Той давно вже ні від кого листів не отримував, навіть від колишніх друзів-однополчан, з якими служив колись у льотній частині, на аеродромі, обслуговуючи прудкі літаки-винищувачі, що готувались до польотів. А тут – від когось послання. Цілий лист. І від кого б це? Обережно злізаючи по стовпу донизу, ще встиг подумати.
У врученому йому листі від невідомої особи, на вирваному аркуші з учнівського зошита, було написано, що вона, та невідомка, нині збирається кудись за кордон, та для того зараз вимагають ще й дозвіл обох батьків. Мамин дозвіл, зазначала вона, уже є, потрібен ще й від батька, тобто твій… Наступних рядків листа Степан уже не читав.
Перевернув те послання й спітнілою тремтячою від хвилювання рукою тут же, на звороті її листа, гарним каліграфічним почерком вивів: «Я б і радий, дитино, чимось тобі допомогти, тільки чим?.. Не хочу й далі підтримувати ту неправду, яку колись вчинила зі мною твоя мама, коли, після твого народження подала мене ще й на аліменти, і в нашій конторі на твоє утримання ледве не до сьогодні вираховували якусь дещицю з моєї скромної колгоспної зарплати. Отож сама розсуди: дам я тобі дозвіл – тим самим признаю свою провину, своє, з-під нігтя твоєю ненькою видлубане батьківство, в якому мене всі спільно звинуватили. Отож краще в своєї неньки запитай, кого вона так міцно любила ще до зустрічі зі мною, і до кого тобі в цій справі краще звернутись за поміччю».
Яскраве полуденне сонце ще й не збиралося скочуватись з неба, на якусь часинку затримавшись серед поскручуваних монтером дротів на електроопорі. Поштарка, забігаючи ще до когось до дорозі на ферму, якраз верталася по порослій кропивою стежині до невеличкої цегляної споруди сільради, в одному з куточків якої тулилося й місцеве поштове відділення.
– Візьми й моє відправлення, – простягнув чоловік листоноші той самий конверт, але вже зі зворотною адресою. – Нехай не затримується й повертається назад. Можливо й справді пора вже людині дізнатись всю правду про історію її появи на цім світі.
– Скороспєлка, – буркнув сільрадівський вістовий, що якраз проходив поруч і ненароком підслухав усю ту історію.
– Ви щось, дядьку, до мене? – не второпавши, про що йдеться, перепитав відправник листа.
– Та ні, – ще більше опустив той очі. – Просто моя баба любить весною саджати такий сорт картоплі, який рано дозріває. Ото й усього…
Іван СИДОРЧИК, Рівненщина
