Як зустріли День незалежності у 1991 році у Володимирці. Спогади очевидців

1991 рік. Час, коли в умовах повільного розпаду та ослаблення СРСР в Україні почали виникати рухи за відродження національної самобутності та встановлення демократії на противагу тоталітарній комуністичній системі.

Не оминули ці процеси і Рівненщини та Володимиреччини зокрема. Спробуємо трохи передати атмосферу того часу у спогадах і архівних фотографіях та документах.

BG Image

Зародження незалежності на Рівненщині. Народний Рух

У 1989 році на Рівненщині зародився націоналістичний Народний Рух, попередниками якого були Товариства шанувальників української мови і культури імені Т.Шевченка у районах. Про чисельність і склад НРУ на Рівненщині у 1990 році згадано у документі «Про політичну ситуацію в області», підготовленому для Української республіканської партії (УРП) від 20 грудня 1990 р.: «Рівненський Крайовий Народний Рух України створено у 1989р. Чисельність – 1,5 тисячі чоловік. Має осередки в 15 районах області».

Перед новоствореною Організацією постала проблема поширення інформації про свою діяльність. Оскільки у компартійній пресі можна було прочитати лише матеріали тенденційного характеру, члени Руху вирішили створити власну газету. Про її випуск у Вільнюсі домовився заступник голови РКО НРУ Василь Червоній з членом Ради «Саюдісу», головою Громади українців Литви Василем Капканом. Ідеологічне керівництво було доручено іншому заступнику голови РКО НРУ Олексі Новаку, підготовку матеріалів та транспортування – Івану Дем’янюку, вирішення фінансових питань та її розповсюдження – Миколі Вельгусу. Газету вирішили назвати «Рада».

Комп’ютерної техніки тоді не було, макетування робилося вручну – тексти клеїлись на листи ватману. Виготовлений примірник відвозився у Вільнюс до Василя Капкана, який за кілька днів виготовляв тираж. Декілька кур’єрів доставляли газету в Україну

Критика компартійної преси у підпільній газеті «Рада»

У 1989 році вийшли друком кілька номерів газети «Рада», що була підготовлена рухівськими активістами і стала джерелом інформації для демократично налаштованих мешканців Рівненщини. У ній виявлено цінну інформацію про перші заходи та формування осередків НРУ. З 1990 року почала виходити газета «Рівне», що видавалася за кошти міськради. З усіх ЗМІ області її редколегія найбільш лояльно ставилася до Руху.

Зокрема, у третьому номері (жовтень 1989 року) було вміщено декілька цікавих статей: «Безсилля, страх і лють» Бориса Степанишина, «Вандалізм» рухівця Миколи Руцького з міста Нетішина – про недбале ставлення комуністичної влади до пам’яток української історії та культури, «Це набагато серйозніше» Сергія Степанишина – про перспективи Руху.

BGImage

BG Image

Гострим був матеріал, який стосувався Володимиреччини «Як це зрозуміти?» – про стиль роботи компартійної преси у Володимирецькому районі.

Зокрема, там інформаційним відділом Рівненської організації Народного рухзу України критикувалися намагання тогочасної влади формувати потрібну ідеологічну картинку у газеті «Ленінська зоря», не гребуючи іноді й фальсифікаціями.

Як приклад наводився допис Олени Чайки «Вірю в мудрість» у газеті від 5 вересня 1989 року, в якому вона начебто засуджує націоналістичні рухи в країнах Прибалтики, «насильственне запровадження для усіх без винятку жителів республіки української мови, вигнання «москалів» та національне розмежування».

BG Image

В якості доказу фальсифікації цього допису рухівці наводять звернення Олени Чайки (Казакової) до Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу з копіями в газету Народного руху України «Рада» та в редакцію газети «Ленінська зоря» Володимирецького райкому Компартії України. У ньому жінка стверджує, що стаття «Вірю в мудрість» – це фальсифікація того, що вона насправді казала кореспонденту цієї газети товаришу Я. Жданюку, зокрема, про Прибалтику вона взагалі нічого не казала. А казала геть зовсім інше, як ви можете самі побачити на фотокопії цієї статті в газеті «Рада» (самвидав).

Огляд тогочасної підпільної преси можна переглянути тут

Історична довідка про націоналістичні осередки на Поліссі

BGImage

Вараська «Просвіта» утворилася в січні 1989 року з Товариства української мови, яке організували Володимир Веремчук з побратимами. 1991 року «Просвіту» очолив учитель історії та права Євген Ситайло, згодом – Ірина Кушнір та Людмила Мельник. Із 2009 року голова міської організації – Людмила Грекова.

На Володимиреччині у 1992-1996 роках «Просвіту» очолювала Стефанія Буднік. Тільки за 1992 рік у районі було зареєстровано 76 первинних осередків. У 1996-2009 роках головою став Кузьма Смоляр. Осередки працювали у школах сіл Антонівка, Біле, Хиночі, Нова Рафалівка, Довговоля та інших; також у центральній районній лікарні. Із 2009 року головою районного об’єднання ВУТ ім. Т. Г. Шевченка є Людмила Босик.

Створеним районним осередком Руху у Володимирці в 1992 році спершу керував Георгій Лебендюк, далі Юрій Ширко, а після його обрання заступником голови Рівненського крайового Руху – з 25 жовтня 1998 року беззмінно Олександр Бобрик.

Перші рухівці у Володимирці. 1992-93 рр.

Зліва направо: Іван Герман, Федір Тюска, Валерій Куц, Петро Кладюк, Григорій Куц, Михайло Луковець, Кузьма Смоляр.

Внизу: Петро Горчанюк, Георгій Лебедюк, Юрій Ширко, Олександр Бобрик.

BGImage

Перші акції протесту. 1992 рік

BG Image

Підняття національного прапора у Кузнецовську-Вараші

13 січня 1990 року під час мітингу на стадіоні у Кузнєцовську вперше були підняті 3 блакитно-жовті прапори. Під час мітингу міліціонери намагались силою відібрати їх, але рухівці не поступились.

Слід згадати активістів, які боролись за символіку у Кузнєцовську – це Р.Омельчук, О.Кашуба, подружжя В. та Л. Веремчуків, С.Жданюк, В.Надяб, Г.Петрович, П.Бенза.

У 1990 році в Кузнєцовську головою міської ради було обрано В.Веремчука, головою міськвиконкому – Р.Омельчука. Вони вирішили підтримати рівненських колег і встановити український прапор на будинку міської ради.

BG Image

Прапор підняли 29 липня під час святкування Дня міста у присутності більше 8-ми тисяч людей. Відбувся мітинг, концерт, масові святкування. На піднятті прапора були присутні народний депутат СРСР В.Мартиросян, народні депутати УРСР В.Пилипчук та В.Червоній.

Таким чином, над будинками міських рад Кузнєцовська і Рівного стало майоріти по два прапори. Національна символіка була встановлена також у кабінетах міських керівників.

У дописі «Не в символах суть» («Ленінська зоря», 05.09.1989, Володимирецький район), підписаній безособово «Жителі села Довговоля», стверджувалось: «Для наших людей добре відомий жовто-блакитний прапор і тризуб. Вірніше, дії запроданців-бандерівців, які під цими символами творили звірства над простими людьми, вбивали ні в чому не винних. Люди старшого покоління пам’ятають, як «самостійники» винищували цілі родини, не шкодуючи ні стариків, ні жінок, ні дітей. … Отож ми не хочемо, щоб до нас знову повернулися бандерівські знаки, їх вовчі закони».

BG Image

Валерій Бірюк

Так згадує тодішні події Валерій Бірюк, начальник Володимирецького архівного відділу:

«19 липня 1991 року президія Кузнецовської міської ради прийняла рішення №5 «Про національну символіку», яким вирішила: «Дозволити на території міста державним та громадським органам, підприємствам, установам та організаціям і окремим громадянам використання одночасно з діючою державною, також української національної символіки – синьо-жовтого прапора і герба тризуба та виконання національного гімну «Ще не вмерла Україна», та дозволити використання символів інших держав».

25 вересня 1991 року у Володимирці відбулася сесія селищної ради, яка за пропозицією заступника голови селищної ради Ю.Ширка прийняла рішення № 84, яким вирішила: «Встановити на приміщенні Володимирецької селищної Ради народних депутатів український національний блакитно-жовтий прапор поряд з державним».

30 вересня 1991 року сесія Володимирецької районної ради прийняла протокольне рішення № 9/3, яким «питання встановлення синьо-жовтого прапора на приміщенні райвиконкому внести на розгляд і вирішення депутатів районної Ради народних депутатів на наступній сесії». Але оскільки сесія райради так і не була скликана до нового року, прапор вивісили у робочому порядку.

До кінця 1991 року на Рівненщині українські національні прапори були встановлені на переважній більшості будинків органів влади, підприємств, установ, організацій, зображення герба – Тризуба з’явилися у кабінетах керівників та на стінах будинків, гімн «Ще не вмерла Україна» стали виконувати при проведенні різноманітних заходів,святкувань, урочистостей.

28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про державний прапор України». Нею державним прапором України було затверджено синьо-жовтий стяг».

BG Image

У Дубровиці синьо-жовтий прапор було піднято вперше 16 липня 1990 року з ініціативи районної організації Народного Руху за перебудову на підставі прямого голосування дубровичан, що зібралися на мітинг з цього приводу. Прапор було піднято біля будівлі тодішнього кінотеатру «Зміна», поряд з пам’ятником Т.Г. Шевченку, що стояв тут.

Основними ініціаторами підняття національного стягу були В.В. Конончук, А.М. Дворак, А.М. Цибульський, І.О. Красько, В.Д. Цибульський. Відбувалася ця церемонія за підтримки народного депутата України Василя Червонія. Прапор освятив священик УПЦ КП.

Володимирець у серпні 1991 року. Спогади рухівця Олександра Бобрика

BG Image

Олександр Бобрик

А ось як згадує події того часу рухівець Олександр Бобрик, голова Володимирецької районної організації УНП:

«19 серпня 1991 року – це був понеділок – я пішов на роботу раніше, на оперативну нараду. У той час я працював начальником експлуатаційної дільниці в управлінні меліоративних систем.

Однак наради не було, бо керівника терміново викликали в райком. Люди помітно нервували і говорили, що в Москві створено якесь ГКЧП, і з 6 ранку через кожні 15 хвилин по радіо і телебаченню транслюють їхнє звернення.

У мене чомусь проводове радіо не говорило, а телевізора я зранку не включав, тож був у повному невіданні, що відбувається.

Швиденько сівши на велосипед, крутнув додому. Налаштувавши магнітолу на потрібну хвилю, послухав, що відбувається, – і мерщій назад на роботу.

На той час з райкому уже повернувся і начальник, який приказним тоном заборонив збиратися більше трьох осіб одночасно, менше тріпати язиками і тихенько працювати.

BG Image

«Якось дивно, – подумав я. – Як можна виконати вимогу не збиратися більше трьох, якщо нас інженерів-гідротехніків в одному кабінеті працювало шестеро?»

На ту пору у нас у районі осередку Народного руху ще не було, але нас, патріотів, уже «рухівцями» називали.

Крім того, у нас було три наших депутати Володимирецької селищної ради. Особисто я обирався туди уже третє скликання підряд (тоді депутатів місцевих рад обирали на 2,5 роки). Крім мене, депутатами були Іван Годунок, Віталій Пюро (нині покійний), і ще близько десятка активних і прогресивних людей.

Слід відзначити, що в кінці червня 1991 року, будучи головою профкому меліораторів, я організував поїздку у Берестечко на Козацькі могили, де відзначали 340 річницю битви козаків з ляхами.

Побачивши море синьо-жовтих прапорів і наслухавшись патріотичних виступів та зарядившись національно-демократичним духом, що там панував, важко було знову повертатись у той комуністичний диктат, що панував у нас в районі.

20-21 серпня почали тихенько збирати підписи на скликання позачергової сесії Володимирецької селищної ради.

Варто відмітити, що в той час досить активним був Юрій Ширко (пізніше очільник районного осередку Народного руху). Він був заступником голови селищної ради і добре розумівся на законодавстві. Думаю, що Ширко мав тісний контакт із рухівцями нинішнього Вараша та Рівного.

Сесія таки відбулася. На ній прийняли рішення про засудження дій ГКЧПістів і про підтримку Акту проголошення незалежності України. Тоді ж вирішили вивісити на будинку селищної ради синьо-жовтий прапор, який зшила моя дружина.

До речі, поруч із червоним прапором синьо-жовтий стяг висів на селищній раді аж до самого його затвердження як символу української держави. Правда, його часто вночі зривали. Але прапори вже появилися у продажі, тож його швидко поновлювали на древку.

Звичайно, не все було просто. Люди були стурбовані і налякані. Пригадуються голосування, коли деяких депутатів переконували голосувати лише поіменно, з оприлюдненням результатів. Це був страх громадського осуду, і він тоді був теж дієвим інструментом пропаганди.

Далі у березні 1992 року на заводі «Ситал» ми провели установчі збори Народного руху. І першим головою районної організації обрали Георгія Лебедюка».