Леонід Іванович Ус, мешканець Володимирця, за його словами, привів до Бога багатьох людей. Прикладом ставив своє життя. Хороші життєві історії і не дуже, їх на життєвому шляху чоловіка чимало. Нині він – волонтер-благодійник і керівник Благодійної Фундації «Пагін милосердя». За 8 років волонтерської діяльності має три недержавні нагороди: «За благодійність», «Сильний духом» і «Волонтер України».
Про цього, щодня оптимістично налаштованого чоловіка можна писати книжку, як, власне, і про кожного з нас. Книжки не обіцяю. А от нарис, постскриптум розмови за чашкою кави, сподіваюсь, вдасться.
Я вірю, що за мене щиро молилися, тому й досі живий
За кавуванням вдається почути цікаві життєві історії. Леонід Ус (на світлині) розповів свою.
Народився Леонід Ус у 1973 році в багатодітній сім'ї, у селі Кідри. Їх в сім'ї було семеро хлопців, він – четвертий. Правда, час невблаганий, трьох братів уже немає. Батько працював начальником пошти, мама – колгоспниця.
Своє дитинство Леонід асоціаціює з бабою Манею. Вона його виховувала з шести років, бо Льоня – її улюблений внук. Йому – найбільше уваги, найсмачніше, найдушевніше.
Вона – його перший наставник. І до праці привчила. І до молитви. Бувало, згадує Леонід, позбираються люди кідерські в вісімдесятих роках на «вечорки» в хату до баби Мані і моляться. Читав Біблію разом з ними, і тим читанням пустив Бога в серце.
Такою звучить життєва істина з уст Леоніда Івановича Уса.
З восьмого класу довелось їхати на заробітки в Росію, бо сім'ї жити не було на що. У більшості тоді так було з фінансами. То було його перше заробітчанське літо. Та не останнє.
Про ті роки кажуть: «лихі дев’яності». Але робота дала певну незалежність і самостійність. До школи вернувся тогоріч з запізненням. Сьогодні дивується, як його не відрахували з дев'ятого класу, адже лише під осінні канікули отримав підручники і сів за парту.
Спортом захоплювався. Біг, важка атлетика, кікбоксінг та велосипед – це заняття, що розвивали і тіло, і світогляд. Далі була армія. Але саме через гарну фізичну виправку й потрапив в число «командировочних» в гарячі точки, бо ж серед призовників відрізнявся фізичною виправкою.
Випробування Карабахом, Прибалтикою, Югославією в 1991-1994 роках завершилось особистою трагедією: пораненням, частковою амнезією. Це були роки глобальних політичних змін і невиправданих людських жертв.
– Якось я з іншими солдатами однієї з вільнюських частин радянської армії вернулись з охорони громадського порядку на черговому міському провокаційному мітингу. Поки обідали, бунтівники з числа місцевого населення захопили нашу частину. Багатьох сильно побили. Без свідомості, покалічених, мене і ще трьох солдат переправили в Україну, в госпіталь Новоград-Волинського, потім – в окружний госпіталь Житомира. Там нас знайшла Олександра Часникова, голова «Комітету солдатських матерів». Вона й доглядала всіх довгий період лікування. Додому батькам прийшло повідомлення, що я пропав безвісти. Кілька запитів в частину щодо моєї долі лишилися без відповіді, бо державний устрій там змінився і інтересу для нової держави ми не становили.
Донині в Леоніда почуття братерства стоїть на першому місці. Його побратим Сергій, один з тих чотирьох постраждалих у буремній Литві, нині служить під Широкіним та підтримує з Леонідом зв’язок.
Спільно з Сарненськими військовими передвеликодня гостина в Чудельську школу-інтернат
А з Вінницького військового госпіталю, де лікувався та проходив реабілітацію, запам’яталася медсестра-доглядальниця, яка біля кожного солдатика молилася. Вона теж доклала своїх сил до глибини сьогоднішньої віри в Бога героя моєї публікації.
Поклявся: якщо виживу і стану на ноги – присвячу себе добрим справам
Наш герой сам визнає, що неспокійна і буремна молодість – не найбільша його гордість. Вважає, саме розплатою за неї, Божою карою і наукою стали прикрості і нещастя, що він отримав.
Одружився 1998, народилося двійко діток Ярослав і Олеся. З дружиною Галинкою мріяли про добротне господарство і достаток. На будівництві своєї хати (що й досі будується ще), у 2012 році впав з будівельних риштувань і сильно пошкодив хребет. Лікарі тоді винувато відводили погляд і розводили руками, коли запитував:«я ще встану на свої дві?»
Найбільше перепало складнощів дружині Галині. Вона цілодобово доглядала Леоніда, маючи малолітніх дітей. А ще друзі і знайомі з усієї України допомагали «викачувати».
Сім'я Леоніда: дружина Галина (праворуч на світлині) та діти
Найбільшу вдячність Леонід висловлює нинішнім кумам Миколі Юраху та Віктору Кабаю.
– Вони фактично врятували від повної інвалідності, знайшовши для мене лікарів-костоправів у Радивилові і Львові. Ці лікарі зі мною такі фортеля виробляли! Зараз і згадати страшно. І на щиту витягували, і рідину в хребет вводили. Разів з десять до них мене возили. І жодної плати не взяли. В таких випадках хоч-не-хоч поклянешся жити і вірити в Бога і людей, – розповідає Леонід.
«Щедро сієш – щедро і пожнеш»
З таким правилом уже більше сімнадцяти років Леонід просинається і планує день. Окрім своїх власних діток, він має ще кількасот не менш рідних, але бідових. В навколишніх інтернатах, сиротинцях Леоніда називають «татком» та щиро радіють його приїзду. В обох Чудельських інтернатах, що на Сарненщині, у Тучині та в Мізочі, у волинських сиротинцях доставлено центнери зібраної ним та небайдужими людьми допомоги за ці роки.
Сідаючи в автівку на двохсоткілометровий «марш-кидок», не думає про біль від старих травм чи незручності дороги, бо в пунктах призначення його чекає дітлашня зі щирим серцем і нерозділеною любов’ю.
– На святі прощання зі школою запросила мене випускниця Тучинського інтернату на танець. На батьківський танець. Глянула пильно, пригорнулась, плаче. А що далі, таточку? Заспокоїв, як міг, але й сам плакав. Бо знаю, що світ неправдивий, що життя сироти надскладне. У більшості з них нікого з родини нема, йти нікуди, тому й не хочуть покидати стіни інтернату. А в Чудлі ті дітки з вадами слуху, руху, «сонячні», вони ж, як янголята! Вони кожній дрібничці радіють, навіть цукеркові! Заїду – і покидати важко, бо туляться, – з сумом розказує Леонід Іванович.
Сотні листів, звернень про допомогу прийшло за ці роки. Просять грошей на лікування, операцію, просять для себе чи для когось з близьких. І подяки надсилають. Шукає Леонід однодумців, щоб врятувати здоров’я чи життя людини.
Нині радіє успішній реабілітації Олени Пілипак з Рокитнівщини. Дівчинці пересадили кульшові суглоби. Сьогодні вона вже пробує вставати на ноги. А гроші їй на операцію зібрані Леонідом Івановичем та благодійниками району.
Найчастіше відгукуються друзі, які з першого дня працюють з ним. Це підприємці, прості громадяни, релігійні громади: Ярослав Бунін, Віктор Ямпольський, Сергій Аврамишин, Ярослав Тарасюк, Богдан Сяський, Анатолій Бортник, Юрій Ткачук («Імбекс»), Жанна Івашина, Наталія Китун, Ірина Бова, Ольга Дуляницька, Наталія Бурма. Новаківська, Цепцевицька та Кідерська громади християн-євангелістів, священик Михайло Льода з прихожанами володимирецького Свято-Миколаївського храму та інші добродушні мешканці району.
Його помічниками-волонтерами стали Тетяна та Олена Ліхач, Тетяна Западенко, Володимир Ляшко, Віктор Семчук, Олена Примак.
Минулого року був випадок, згадує Леонід, після півночі дзвінок на мобільний, на який він відповів відразу. З того боку – один із знайомих. Каже, що обдзвонив з десяток людей: то не відповіли, то скинули дзвінок. Якби і я не підняв, могло б статися непоправне. Він уже налаштувався на суїцид, бо відчував себе непотрібним у цьому світі. До ранку говорили. Попустило хлопця. Нині він – вже глибоко віруюча людина, і дякує долі за ту ніч спасіння.
Розмовляли про буденне і насущне. Про клопоти «атошників» і справжні цінності, про надію на краще «завтра». Бо людей порядних і добросердних достатньо, аби вірити в непорушні істини і цінності людства.
Надія є завжди. А добро робити легко.
