«Немає грошей» – ця фраза вже стала візитною карткою влади, яка намагається зняти з себе відповідальність за невиконані обіцянки. Ця мантра повторюється з року у рік на всіх рівнях державної влади, від селищ до вулиці Банкової у Києві.
Матеріал публікується на правах політичної реклами.
Іноді складається таке враження, що кожен депутат, кожен мер, кожен міністр перед вступом на свою посаду проходить спеціальний курс з оволодіння мистецтвом виправдання за допомоги фрази «немає грошей». І справедливості заради варто відзначити, що деякі політики за роки при владі стали справжніми маестро у мистцеві уникання відповідальності через нестачу коштів.
Але досвід моєї роботи у провідних іноземних кампаніях навчив мене простій істині.
Нестача грошей – це не привід скласти руки в бездіяльності. Гроші в Україні є, це добре демонструють рейтинги найбагатших та найвпливовіших політиків і олігархів. І обов’язок влади – знайти ці гроші.
Наведу простий приклад того, де можна взяти додаткових 100 мільйонів гривень на рік для 30-кілометрової зони Рівненської АЕС.
В Україні люди, які мешкають біля працюючих атомних електростанцій, мають право на компенсацію. Це так звані кошти Збору на соціально-економічну компенсацію ризику населення, яке проживає у 30-кілометровій зоні АЕС. Атомні станції щороку сплачують спеціальний податок, що має бути спрямований на розвиток зон спостереження АЕС, адже інфраструктура довкола станцій потребує особливої уваги. Лікарні, дороги, спеціальне устаткування – тут мають бути на найвищому рівні. У повній готовності до будь-яких позаштатних ситуацій.
У поточному 2019 році атомні електростанції, в тому числі й Рівненська АЕС, мають сплатити збір на розвиток Зон спостереження у обсязі 425 мільйонів гривень. Не менше 100 мільйонів з цієї суми має бути спрямовано на потреби населення, яке мешкає навколо Рівненської АЕС.
Це нові якісні дороги. Біле Озеро стало відомим не стільки завдяки своїй унікальній природі, скільки дорогою, а точніше її відсутністю. З року в рік чиновники та політики обіцяють розпочати будівництво цієї дороги, але знову і знову ями перемагають і мрія про дорогу до унікального туристичного об’єкту знову зникає серед виправдань в недофінансуванні та корупційних схемах.
100 мільйонів гривень на рік – нові сільські амбулаторії. Зараз ці амбулаторії по кілька років стоять довгобудами, а в цей час хворих не встигають живими довезти до лікарень, лікарі не встигають вчасно доїхати до хворих дітей.
100 мільйонів гривень на рік – це відремонтовані школи та бібліотеки.
Недостатньо просто полатати дах чи пофарбувати стіни у школі і відзвітуватися про «поліпшення умов навчання молодих українців». Сучасні діти потребують сучасних комп’ютерів, швидкісного Інтернету, інтерактивних дошок і багато чого іншого для якісного навчального процесу. А найголовніше – діти потребують вмотивованих та високооплачуваних вчителів, які можуть дозволити собі відвідувати міжнародні конференції, брати участь у освітніх проектах закордоном, поглиблювати свої знання спілкуванням з європейськими колегами, не думаючи про одвічне «дотягнути до зарплати щоб нагодувати родину».
Ви можете спитати в мене, як саме і де саме знайти ці 100 мільйонів гривень на рік?
Відповідь проста: наполегливою спільною працею депутатів, керівників районів і міст з 30-кілометрової зони, місцевих активістів і просто небайдужих громадян. Зараз держава з передбачених 100 мільйонів виділяє для Володимирецького та інших районів у 30-кілометровій зоні Рівненської АЕС лише 30 мільйонів гривень на рік. Уряд просто економить за рахунок людей.
Спільним зусиллями громади, активістів, депутатів та місцевої влади ми зможемо переконати Київ у необхідності віддавати всі передбачені законом гроші на забезпечення потреб мешканців навколо Рівненської АЕС. Але для цього потрібно наполегливо та системно працювати.
За останні п’ять років мені вдавалося неодноразово відновлювати справедливість по відношенню до громадян, на яких влада намагалася зекономити. У Дніпрі разом з місцевими мешканцями мені вдалося змусити заводи Ахметова встановити фільтри та припинити труїти місто заради надприбутків. На Полтавщині я змусила місцевого газового монополіста повернути газопостачання у будинки десятків родин. Монополіст тероризував їх за відмову платити за обслуговування труб, як були у власності підприємства, а не громади.
Мій досвід показав, що гроші для розвитку громади знайти можливо. Просто для цього потрібно жити інтересами громади та постійно шукати можливості. Роздаванням гречки та піаром за кошти державного бюджету тут справі не завадиш. Потрібна системна робота на користь громади.
Вікторія Войціцька
