Неоголошена війна з Росією на Сході України вже йде більше 4000 днів. Найбільших втрат Україна зазнала в Іловайському та Дебальцівському котлах. 29 серпня 2019 року вперше запровадили державне свято – День пам’яті захисників України. У ці дні, коли побратими згадують розстріл російськими військами українських солдатів в Іловайському котлі, Сергій Симонюк з Володимирця згадує свої найстрашніші місяці на війні. Розповідь учасника бойових дій, одного з небагатьох українських воїнів, які вийшли живими з Дебальцівського котла у 2015 році.
Нині учаснику бойових дій володимирчанину Сергію Симонюку – 44. Він одружений. З дружиною Оксаною виховують доньку.
Сергій Симонюк, 2017 рік – на День Козацтва отримав президентську відзнаку
Працює водієм в володимирецькому «Меркурії». «Строчку» він служив в українській армії. Може, тому й не шукав відкупів чи відмовок від мобілізації у 2014-му. Має до десятка нагород і відзнак. Серед них президентська медаль «За участь в АТО», бригадні відзнаки «За мужність і милосердя», «Захисник Вітчизни», нагрудний знак «Дебальцево-2015», «За оборону Дебальцево», від Міноборони «За взірцевість у військовій службі».
Є відзнаки Львівської і Володимирецької ветеранських спілок учасників бойових дій. Нині він – у числі побратимів Володимирецької ветеранської спілки учасників бойових дій (на світлині вище Сергій Симонюк з побратимами зі спілки на святкуванні Дня селища Володимирець, 2019).
Сергій з дружиною Оксаною
На День медика Сергія привітали від спілки учасників антитерористичної операції. Так, за чаєм з тістечками й почули історію солдата з «Дебальцівського котла», одного з небагатьох, які вижили в тому пеклі.
Отак і спробую її переказати вам, аби стали всі ближчими до почуттів кожного солдата антитерористичної операції в Україні.
Був водієм, але мусив стати і медбратом
Водій медроти, водій «реанімобіля» 128-ї Закарпатської ОГШБр (окрема гірсько-штурмова бригада). Мобілізований в третю хвилю. З 8 серпня 2014-го він в Ужгороді: освоював техніку у військовій частині. А з 4 жовтня 2014-го року по 18 лютого 2015 року – у Дебальцево, сектор «С». Далі, після виходу з «Дебальцівського котла», до жовтня 2015 року ще продовжував захищати українські рубежі.
Військові з медичної роти, в якій служив Сергій Симонюк (зліва направо: третій на світлині), село Червоний Жовтень, 2015 рік
– Як тільки набираю матір, так і починають стріляти. «Ти де, синок?» – «Мамо, я в Ужгороді. Усе нормально, я на полігоні. Я тобі фотки скину, дивися», казав попервах, по приїзду в зону бойових дій. Брав у хлопців знімки з полігону і слав мамі. Але якось дзвонить і з плачем дорікає: «Я тебе сорок років виховувала, щоб тепер ти мені брехав?» Десь в газеті прочитала, що я в Дебальцево. І так – не раз. Коли з дружиною чи хлопцями розмовляю – тихо, а заговорю з матір’ю – обстріл. Тому сказав, щоб не дзвонили, – розказує Сергій.
Сергій з побратимами з Володимирецької спілки учасників бойових дій, 2018 рік
Грудень 2014. Дебальцево
У січні-лютому 2015 року відбулася головна битва між українською армією та російсько-терористичними військами. До цього часу сили АТО протягом дев’яти місяців забезпечували ізоляцію кризового району на сході України та не допускали його розширення на інші території держави. Черговий виток загострення обстановки в районі АТО стався у січні-лютому 2015 року. Найбільш складна ситуація склалася в районі Донецького аеропорту та Дебальцевого.
– Нас заходило три колони, і куди саме йшли – не знали. Мені Оля Хутка подзвонила і сказала, куди йдемо. Видно, в інтернеті чи по своїх каналах волонтери і журналісти швидше про все дізнавалися. Ми ж по прибуттю нічого не знали. Чув, що була вказівка на ЗІЛи садити дорослих чоловіків. Ці машини по полях і лісосмугах збирали загиблих. Точніше, те, що від солдатів лишилося. Це ж психіка має витримати! Не дитяча то справа! Коли дали «течика» (марка авто «Фольксваген Т5» – авт.), командир пояснив, що я маю лише сидіти за кермом і при потребі «рвати» газ. Бо, не дай Бог, мене вб’ють – за кермо сісти нікому: всі – медики. Але потім лікар нагримав, мовляв, чого сидиш, допомагай, – каже Сергій.
Дебальцево, грудень, 2014 рік. Сергій у центрі.
Так і став медбратом без освіти, але з досвідом. Не дай Бог чогось такого іншому. Бо якщо бачиш, що всіх не забереш, а хтось і не виживе, а до авто вже пристрілялися, то що робити? Всі з надією дивляться на тебе, хоча й самі знають відповідь.
Про війну, лікарів і медичку з Рокитнівщини
– У нас був полковник, набагато старший за віком. Він радив усе сприймати, як роботу, інакше серце і психіка не витримають. Він попереджав, що війна дістане всіх. Кого зразу, а кого – через роки. На «дембель» разом зі мною у 2015 їхав хірург Ярославович. У квітні він помер – зупинилося серце. А був-же в Афгані, пройшов з нами Дебальцево і Щастя, – з сумом розказує Сергій.
Лікарі… Вони всіх по-своєму пам’ятають. По пораненнях, по особливостях тіла чи інших ознаках. Навіть деталі трупа можуть згодом розказати. Була у них на медичному посту дівчинка Альонка. З Рокитнівщини. Медучилище там закінчувала, зовсім ще молоденька. Сергій прибув на місце дислокації, коли вона вже там служила медиком.
Лікарня в Артемівську, куди звозили поранених, «трьохсотих»
– Не повірите, це дитя організувало медобслуговування на «дебальцівському хресті». У покинутому розбитому кафе створила волонтерський медпункт, де надавала солдатам меддопомогу і видавала необхідні речі. Що цікаво, зайвини ніхто там не брав. Треба комусь шкарпетки чи светр, – прийшов і взяв із ящика. Одяг зношувався швидко. Не було можливості ні випрати його, ні висушити. І Сергій найбільше дивувався такому забезпеченню: лежить ящик усякої всячини, узяв з нього, що треба, і пішов...
– Мені пригнали реанімобіль «Т-5» волонтери. Він зовсім був не облаштований. Так медсестричка Альонка буквально за три хвилини забезпечила «реанімацію» всякими медикаментами і ми зразу поїхали забирати хлопців! – емоційно зазначає співрозмовник.
Рятували життя на «дебальцівському хресті»
Той, розстріляний із ПТУРа «бусік» довго був як зачарований. Кілька разів весь «хрест» розстрілювали, вся техніка горіла, а він і ще одна машина залишались цілими. Йому двічі пощастило, а на третій – ні. Уперше – в обстрілі медпункту, «на поляні». Усе горіло, у нацгвардійців уся техніка погоріла, а він – хочби що.
Сергій тоді забирав пораненого. Уже мали їхати, а солдат «до вітру» попросився. Руки у нього зранені, тож пішли всі: хто покурити, а хто в кущики. Сергій ще з кимось стояв збоку. Дивляться, а з Вуглегірська – запуск «града». Якраз на їх пункт і прийшов, живими лишилися лише ті, хто був на виїзді; тоді і їхньому «течику» теж пощастило.
А розстріляли його вже в оточенні, чи й не на «День Валентина». Сергій вночі з чергування приїхав, спав, а вранці хлопці кажуть: все, тепер його машині – хрест.
Реанімобіль та іншу техніку військових було розстріляно сепаратистами в переддень виходу медроти
– А ще було таке. Виїжджав госпіталь Пирогова, і наш екіпаж чергував на «хресті». У мене – один поранений, у них – два. Запропонували забрати й мого, а я натомість почергую. Їх, усіх чотирьох, розстріляли, насправді ж їхати мали ми… тоді дев’ять медиків загинуло, їх віддали десь через днів чотири, – з опущеними очима розказує свідок тих подій.
В оточенні стирали всі номери в мобільному і знищували малюнки дітей
18 лютого, вже у числі крайніх (на теперішній війні слово «останній» давно не використовується. Прикмета погана у воїнів – авт.) він разом з хлопцями з медроти виходив з Дебальцево. Що за час то був, видно з того, що вже з 6-7 лютого на Артемівськ неможливо було проїхати. Та й на Вуглегірськ і блокпост «Балу» не пускали.
В оточенні не було доброго мобільного зв’язку десять днів. А в одного з бійців, Славика, був телефон з «вайбером». То своїй сестрі він дав номери й інших хлопців: на всяк випадок. Уявіть стан рідних, якщо впродовж тижня їм усім дзвонять із дому, а відповіді немає! Попросив Сергій Симонюк Славика, щоб сестра передала матері, що все в порядку.
Дзвінок тоді застав маму якраз у магазині «Наминайко». Невідомий жіночий голос хотів заспокоїти: «Валентино Іванівно, Ваш син…» А Валентина Іванівна вже не чує – вже в обмороці. Звичайно, все прояснилось. Але стресу бідній мамі вистачило.
– Коли вже стало ясно, що ми в оточенні (нам про те не сказали, але «солдатське радіо» працює добре), то всі номери повидаляли: знали, що нам «труба», бо чули, бачили і поодинокі дзвінки «звідти» не обіцяли нічого хорошого в дорозі. Напам’ять знав лише номер свого механіка, але після кожного дзвінка його видаляв. Так робили всі, бо попадемо в полон чи вб’ють, то сепарня рідних мучитиме. Нам ще й «есемески» приходили: «Ваш ротний дьорнув у Краматорськ. Вас покинули. Порох вас кинув. Здавайтеся», – дивлячись убік, говорить Сергій.
Та є і різниця, кажуть військові: відступ чи драпмарш. Відводу військ офіційно не було оголошено. Й, перед самим відходом їх медроти, медик Саша Данилюк прямо у бліндажі робив операцію, а хлопці китайськими ліхтариками присвічували. Тривала вона годин шість. І в бліндажі, розрахованому на чотирнадцять осіб, у ті останні перед виходом дні разом з пораненими було чоловік сорок. Здоровим ніде було лягти. Тулились і мирились, бо як інакше?
– Пароль нам скидали на телефон. Він мінявся кожного виїзду. Приходить на мобільний повідомлення і я показую її хлопчині збоку, бо ж за кермом, а дорога розбита. От він і додивився, що однієї цифри у паролі бракує. Ніч. На посту називаємо пароль, а з того боку мовчок. Ідеться до півночі, і до цього часу паролі ще старі працюють. Назвав старий – пропустили, бо могли б і розстріляти. Питаю ротного, чому пароль невірний. А він каже, що взагалі нічого не надсилав, бо ж я «по за зоною» весь час! Отакі речі там робилися. І нашу «штатку», всіх по списку, можна було побачити в інтернеті, зокрема й у сепарському «Трибуналі». Ми ще виходили з оточення, а фото нашої розбитої машини з тринадцятьма загиблими, яких не встигли вивезти, кажуть, вже було в інтернеті. А ми ж його не публікували, – на емоціях каже співрозмовник.
При відступах солдати і командири забирали або й знищували навіть дитячі малюнки. Адже там – підписи і прізвища. І ворог користувався ними, щоб шантажувати або й переслідувати.
Вихід з «котла». Росіяни били прямою наводкою
– Того дня, 18 лютого, до десятої вечора був на посту. Помінявся, покурив з хлопцями. А тут підходить майор і шепче: «КРАЗа треба завести». І далі: «О 22.45 я вас всіх повідомляю про вихід і о 23.00 виходимо». Звичайно, всі шоковані. Ніхто не готовий. Кажемо: «Командир, командуй! Ми ж селюки, не знаємо, як тут діяти!» А він: «Тихо, хлопці. Хай лікар закінчить операцію».
– О 23.05 скінчилась операція, і до іншої Данилюк уже не приступив: оголосили вихід. Три дні до того ми вже бачили, що війська рухаються. Командир попередив, що ми виходимо і наші позиції мінуються і знищуються саперами. Та, коли на другий день десь опівдні прийшли в Артемівськ, сапери були там ще о восьмій ранку! Ніхто нічого не підірвав, а виходили ми лише зі стрілецькою зброєю! Все інше: особисті речі, штабні документи – все лишилося!
– Через кілька днів російське телебачення показувало залишені позиції, дитячі малюночки, наші речі. Але були й ті, що з великого бажання вижити поздавали зброю (їм казали, що беззбройних милують), а дехто до полону готувався заздалегідь…В автівках, «реанімаціях», були рації. Вони ловили ефір до
«Зелений коридор», 2015 рік
– Ще коли були машини і була можливість вивозити поранених, їх не було на що класти, і їх клали на все, що траплялося під руку: речові мішки, спальники, телефони. Ці речі так там і лишилися. А ми якраз готували документи на «убедешки», там пачки наших копій документів! – не може стримати гнівних емоцій чоловік.
Набирали Сергія колеги з дому, їм замість Сергія, з його номера телефону, відповіли російською. Потім та жінка ще й передзвонювала, уточнювала: «Кто такой Сергей? А где он служит?»
– Дороги ми не знали. Нам ніхто нічого не розказав і вказівок не дав. Перша колона вийшла, її ніхто не обстріляв, їх не ждали. Друга теж. А до нашої, крайньої, сепари підготувалися. По рації ми чули їхню розмову. Танкісти просили: «Дайте боеприпасов, а то укров – как огурцов на грядке. Поубираем», – кажуть і регочуть. Словом, нас розстрілювали, як у тирі. Танки били прямою наводкою, – геть тремтливим голосом каже про той біль відступу.
Розбита автівка медроти та 13 тіл загиблих, які не вдалося евакуювати через раптовий відхід. Праворуч на фото КАМАЗ, який весь час вивозив поранених. Автівка розстріляна разом з водієм. Світлина знайдена редакцією на російському форумі.
З оточення виходив разом зі своєю медротою, в третій колоні, під шквальним вогнем. Шукали шляхів до своїх майже добу. Орієнтувалися по палаючому місту і напрямку обстрілів. Живими до Артемівська вийшли всі 14 чоловік, бо трималися один одного на кожному кроці.
А ще, напередодні виходу з оточення, 17 лютого, у Сергієвої дружини Оксани був день народження. Але зателефонував їй чоловік уже з Артемівська і привітав з тим, що… вижив. А про день народження згадав уже потім.
Найбільше винен перед мамою
Мабуть лише тепер Сергій Симонюк визнав, що найбільше він винен перед мамою.
– Дуже винен. Повістку ж отримала вона. Мобілізації підлягали я і брат Саша. Мене викликалиіІ сказали: я або він, без варіантів. Коли мене мобілізували, мама дуже переживала і все надзвонювала. А я візьми та й здуру (вже згодом це зрозумів) ляпни: «Не треба було брати повістку, то й не дзвонили б зараз». Дуже винен. Може, мама пробачить? – з надією і запитанням водночас каже.
Опускає очі і замовкає, але вже через мить бере себе в руки й усміхається:
– Всі мої пасажири-пацієнти вижили. Усіх витягнули, крім одного. Його до госпіталю довезли, підняли на третій поверх, через дві хвилини сказали, що вже «двохсотий». Двом побратимам особливо вдячний я і всі наші за спасіння. Це старшина Кресан Ярослав і Олег Стасюк. Дали якось команду «воздух», а ми в палатці сховались. То саме вони нас криками й матюками в бліндаж загнали. Палатки розбили повністю тоді, – вже, не ховаючи своїх емоцій, каже Сергій.
Вони вижили. Вони вийшли живими, медрота Сергія. Артемівськ, 19.02.2015 р.
Вийшло їх в третій хвилі 14 чоловік (окрім кількох, всі на фото, Сергій в другому ряду, в касці з жовтою стрічкою). Вижили, бо трималися разом. Навіть в машинах сиділи щільно бік до боку, щоб броніки були суцільним щитом. За весь маршрут поміняли 3 машини. Далі пішки навпрошки. За Світлодарськом розбили їх КАМАЗ, в бак попали осколком, далі йшли пішки.
Молились всі і тримались бік до боку. А на війні моляться по-особливому… А ще каже, що тепер ті випадковості порятунків дивом вважає, бо точно або Янголи-охоронці , або й сам Бог опікувався ними.
Мамині молитви таки вберегли сина.
Сергій Симонюк з мамою Валентиною Іванівною
А ще каже і Сергій, і інші учасники тих подій п'ятирічної давності, що хочуть глянути в очі тим статистам і командирам, які опублікували цифри втрат, бо справжні цифри інші, страшніші. Ще й досі тіла українців-захисників лежать в полях Іловайська і Дебальцево незібрані і неідентифіковані.
Сергію після виходу видали іншу автівку-швидку.
Тепер усе те вже в минулому для нього, але біда – в іншому. Кожному, хто пройшов те пекло, війна добряче переколотила душу і тіло. Багато побратимів померли або спились, бо їх зраненими, змученими, знервованими сите, вдоволене добрим «зубожілим» життям, суспільство їх не приймає. Не хоче зрозуміти, що у війни суворі правила і жорстокі уроки всім: військовим і цивільним. І тоді думається багатьом хлопцям, яких все ж оминула ТАМ смерть: «А кого ж я захищав?»
Гуртова світлина перед «дембелем», жовтень 2015 рік. Сергій Симонюк другий праворуч
------------------------------------------------------------------------------
Довідка про втрати у Дебальцівському котлі
За даними Генерального штабу ЗСУ, під час бойових дій в районі Дебальцевого у період з 15 січня по 18 лютого загинуло 110 військовослужбовців, 270 поранено, 7 взято у полон, а 18 зникли безвісти. За весь час оборони Дебальцівського виступу загинули 136, а поранено 331 військовослужбовця ЗСУ.
Значними були втрати і в озброєнні. Близько 30% техніки було знищено противником або виведено з ладу руками самих військовиків. Дебальцевський плацдарм залишається найгарячішим місцем на сході України. За офіційними даними, бойовики отримали наказ захопити його будь-якою ціною, тому вночі і вдень обстрілювали з «градів» та артилерії. Упродовж тих днів невеличке місто Дебальцеве стало відомим усьому світові. Саме цей населений пункт, попри підписані у Мінську домовленості, бойовики продовжують обстрілювати з «градів» та важкої артилерії.
Післямова:
«Володимирецький вісник» у номері 36 від 29.08.2019 року опублікував цей матеріал під назвою «Вижив під Дебальцево» з деякими неточностями. В першому абзаці зазначено, що Сергій Симонюк має двоє синів. Насправді Сергій Симонюк з дружиною виховують доньку. В тексті також помилково сказано, що командир прибув в Артемівськ перед солдатами. Насправді командир медроти виходив разом зі своїми підлеглими.Мова йшла про саперів військової частини.
Редакція та автор матеріалу приносять свої вибачення герою публікації Сергію Симонюку за помилки.
