Як пише класик, у кожного своя доля і свій шлях широкий. Хтось свої юні літа марнує на літри сумнівного алкоголю у закладах з гучною музикою; хтось, зваживши перспективи, вирішує кинути все та майнути світ за очі, хай навіть якщо цей світ у сусідній країні. Хтось робить свої перші непевні кроки на шляху теоретично виштудіюваної в університетах професії. А хтось у 21 вже командує трьома танками та має до десятка підлеглих бійців на фронті.
Знайомтесь: офіцер Української Армії Михайло Оксенюк
Цей хтось родом із Володимирця, і звати його Михайло Оксенюк. За плечима у хлопця – військова академія у Львові, звання лейтенанта, місяць відпустки у періоді між навчанням та практикою. Далі був ще місяць на полігоні, і все.
Нині Михайло перебуває у зоні ООС з контрактом на 5 років. І коли більшість його однолітків зазвичай думають про нові смартфони, знайомства з дівчатами та відпочинок у лісі/кіно/боулінгу, офіцеру доводиться давати лад техніці та віддавати команди підлеглим, які часто годяться Михайлу в батьки. Тож нижче – унікальна для нашого краю історія хлопчини, який свідомо обрав для себе шлях військового.
Спортивний профіль у школі і військова спеціальність у житті
– Ще навчаючись в 9 класі Володимирецького районного колегіуму, я обрав для себе військово-спортивний профіль, який тоді був новим для усіх, – розповідає Михайло Оксенюк. – Саме в той час і з'явилась думка вступити до військового вузу. Коли поділився своїми намірами з рідними та друзями, зрозумів, що вони не проти, бо усі мене підтримали.
Звісно, тоді ніхто не підозрював про те, що трапиться у нашій країні, тож, певно, усі розуміли зовсім інакше. Втім, як і я.
Особливої любові до предметів, з якими хотілося б далі працювати, вивчати, у мене не було, а от те, чим ми займалися на заняттях у школі по профілю, мені було найбільше до душі. Було цікаво, бо ми їздили на Воронківську базу, стрільби.
Хотів у Житомир, а попав у Львів
Далі розпочався процес підготовки до вступу. У школі за півроку до ЗНО потрібно було готувати документи, проходити медичну комісію, і, звісно, визначитись, куди саме вступати. З батьками вирішив, що найбільш мені підходить Житомирський військовий інститут.
Документи були зібрані і подані в районний військомат, але за тиждень до вступних екзаменів мені чомусь надіслали лист із запрошенням до Львівської Академії. Якимсь невідомим мені чином мої документи надіслали до іншого вузу, і то вже питання до працівників військкомату та їх уважності.
Розбиратись вже було ніколи, тож з легкої руки нашого військкомату я втрапив до Львова. Мене досі дивує халатність військкоматів, бо повістки і листи про моє ухиляння від служби приходили мені додому навіть тоді, коли я був вже на третьому курсі військового закладу. Але то, певно, інша історія.
Отож, отримав я те запрошення зі Львова, зібрав речі, сів на потяг. Коли зайшов до закладу, побачив велику чергу юнаків та дівчат-вступників. Я не знав, яку спеціальність хочу отримати, та й взагалі не знав, які вони є тут. Тож скористався випадком.
Стою у черзі, переді мною хлопчина. Його питають: ким ви хотіли б стати? А він: танкістом!
Тож коли те саме запитали й у мене, я впевнено відповів: танкістом!
Хлопець каже, що нині не шкодує про обрану спеціальність. Хоча і вчитись було непросто. Цивільні предмети давалися йому тяжкувато на першому курсі, натомість військові – дуже легко. І хоч студент і не вчився на «відмінно», але й задніх не пас: середній бал у його дипломі – 4,2.
Михайло пригадує, що кілька разів упродовж навчання хотів плюнути на все та забрати документи. Стримало лише те, що боявся не знайти себе ні в чому іншому.
На війні усі різні…
Із серпня цього року Михайло Оксенюк застосовує все, чого навчився, на практиці, на території операції об'єднаних сил. Поряд з ним перебувають такі ж контрактники, проте усі – старші за віком. З ними доводиться знаходити спільну мову, ще й витримуючи службову дистанцію, бо ж вони – його підлеглі.
Як у всякій роботі, буває непросто. Проте Михайло не боїться складнощів: до таких от різних моментів його готували ще у навчальному закладі.
Проте каже, що дуже незвично, коли чоловіки, які пройшли 4 роки війни, звуть тебе «камандір».
– Взагалі мені немає, чого скаржитися на людей, які поряд, – розповідає далі хлопець. – Тут дружній колектив, усі хочуть служити, бо кожен знав, на що йшов. А якісь дрібні непорозуміння у всіх бувають...
Ми тут усі різні, бо кожен зі своєю освітою, життєвим досвідом.
Як командир взводу, я мусив з кожним окремо поспілкуватися, бо навички, віросповідання – все це дуже важливо для нормальної комунікації та ефективності в роботі.
От у нас є, наприклад, сантехнік, він відповідає за гарячу воду, справність бойлера. Є зварювальник – у нього я пробував дечому навчитися у вільну хвилину. У нас тут усі при роботі.
Загалом служать розумні, толкові люди, таких – більшість. Одиниці є без освіти, які прийшли, щоби хоч за щось зачепитися...
… і усі рівні
Хоч Михайло і командир, проте не цурається «чорної» роботи: разом з підлеглими ремонтує, чистить, приводить до ладу танк, попри лекції та різну роботу з документами. У вільний час намагається навчитися чомусь новому, як от грі на гітарі, та позбутися шкідливих звичок.
– Про що ми говоримо, коли маємо вільний час? Про те, що й усі: машини, дівчата. Хтось спортом займається. Ми от недавно облаштували собі спортзал, купили інвентар, боксерську грушу. Ходимо до місцевого магазину, коли треба. А там вже кожен хазяїн своїй кишені. Зарплату, до речі, отримуємо стабільно, в одні і ті ж числа, з цим проблем немає.
До слова, багато цивільних друзів питають про армійський сухпай, то і вам розкажу, усім же, певно, цікаво, чим харчуються військові.
Солдатська каша
Так от, денний сухпайок у нас приблизно такий:
- галети, 3 пачки (сніданок, обід, вечеря);
- сухарі з чорного та білого хліба, по 1 пачці (обід, вечеря);
- суп гречаний на м'ясному бульйоні, з м'ясом (обід);
- каша ячна з м'ясом курки (сніданок);
- квасоля з овочами та м'ясом (обід);
- каша рисова з м'ясом (вечеря);
- кава розчинна; – чай чорний (2 пакетики);
- цукор (3 стіки);
- мед (20 грам);
- джем абрикосовий (20 грам);
- перець, сіль;
- пластикова ложка (3 штуки);
- серветки вологі та сухі.
Головні страви можуть корегуватись залежно від виду сухпайка. Такий видають, лише коли танкісти на виїздах, десь в полі і нема як потрапити в їдальню. В інших випадках – повноцінне харчування: від картоплі до ананасів. Готують, до речі, наші дівчата, бійцям смакує.
Отримав осколкові поранення, але не на війні
Питаю про курйозні ситуації, бо ж як без них. На що Михайло на хвилю задумується, а потім все ж погоджується розповісти одну з таких.
– Згадав, правда, тоді я ще навчався в Академії Сухопутних військ. Але історія як курйозна, так і повчальна. Про те, як я з солдатами-строковиками палив на танковій дериктрисі тротил-гексоген (порох, що використовується в снарядах).
Отож нас відправили закопувати ями на танковому стрільбищі. Я тоді був на 2 курсі і нас відправили на стажування в навчальний центр. Мене, як курсанта-другокурсника, відправили старшим над тими солдатами.
Ми позакопували ями, а часу ще вдосталь. Хто служив, то, певно, знає, що строковику не можна давати багато вільного часу, бо він чудить всяку дурню.
Ну, комусь прийшла ідея в голову назбирати того пороху і виплавляти свинець з куль кулеметних, щоб робити брелки. Назбирали ми того пороху і куль. А один солтат прийшов до мене і показує кулю 12.7 мм від НСВТ зі словами «ото великий брелок буде».
«Справді великий», – подумав я, і забрав ту кулю собі плавити. Все би нічого, але куля виявилась моментальної дії і так зірвалась, що був гул у вухах 2 дні.
У результаті в мене два осколки: один в пальці, один в коліні. Той, що в коліні, ще досі там і не турбує. А той, що в пальці...
Спух палець у мене до таких розмірів, що я звернувся до нашої ротної медсестри. І щоб не було розслідувань і дурних питань, як це зазвичай буває, відправили мене у цивільну лікарню з легендою, ніби був у бабусі, різав метал і попав осколок.
Мені розрізали палець, дістали його, і він досі ще лежить в мене.
З чого починається день офіцера в ООС
Ну, а тепер я в зоні ООС, офіцер,лейтенант. Смішно зараз стає, коли згадую такі моменти. Але на майбутнє зрозумів, що боєприпаси – це не іграшки, і вони всі дуже небезпечні. Добре, що все так закінчилось.
Михайло каже, що умови побуту солдат нічим не відрізняються від його, старшого за званням: хлопець живе разом з ними, їсть те ж саме, одягається у те ж, бо ж вдягає робочий одяг та працює з усіма.
– Мій день починається з перевірки мого особового складу та доповіді начальнику про наявність людей та події, які трапились за ніч.
Далі йду на нараду, отримую завдання на день, збираю своїх підлеглих, даю їм завдання.
Упродовж дня ще багато хоч і дрібниць, проте важливих. Якщо є час, то вдягаю робочий одяг та йду до танків, допомагаю лагодити.
Якось так.
Повсякчас Михайло разом з підлеглими навчається новому, як от спеціальній роботі з планшетами, співпрацюючи з волонтерами. І хоча нині хлопець цілком задоволений з того, в яких умовах відбувається служба, каже, що наступного разу таки добре подумає, перш ніж знову підписати контракт.
Фото з особистого архіву Михайла.
