У кожного має бути якесь надзвичайне захоплення. Хоча б одне, але таке, щоб його вистачило на все життя. Воно, власне, і стає частиною життя. І хлопців та дівчат, що минулої неділі зібрались у районній бібліотеці, саме так, до глибини душі, захопила любов до малювання. Не важливо, аквареллю, гуашшю, олією чи звичайним олівцем користувалися вони, краще чи гірше втілювався на папері їхній творчий замисел; головне, що кожний виступив у ролі творця і намагався подолати важливу для себе творчу вершину…
– Чотири роки, що пройшли, можна вважати роками становлення нашого творчого змагання, – розповідає ініціатор конкурсу Олександр Чугай. – Щоб набути певної солідності, ми почали їх проводити у два етапи: перший – «домашній», коли на розгляд подаються заздалегідь підготовлені малюнки, а другий – «практичний», на якому всі учасники дають своєрідний майстер-клас – творять на спільну для всіх тему. Таким чином перемога дістається справді найталановитішим, а всі інші одержують стимул до творчого самовдосконалення.
– Торік, – продовжує Олександр Іванович, – газета опублікувала наші малюнки на осінню тематику. Нині ж, прагнучи сколихнути громадськість, запропонували намалювати хоч і занехаяну, майже вмерлу, все ж – архітектурну перлину нашого краю: колишній маєток Красицьких. Як і книга або картина, ця будівля живе своїм особливим життям. Тож і наша тема прозвучала по-особливому: «Я – живий! Я поки ще живий!..» Тобто, маєток просить уваги і допомоги у людей. Якщо нам вдасться починання і нинішній творчий проект стане поштовхом до майбутньої реконструкції «панського маєтку», то вже наступного року почнемо шукати спонсорів і будити громадськість, аби відреставрувати цю пам’ятку і дати їй нове життя. Таких збережених артефактів у нас в Україні не так уже й багато, тож втрата його, як на мене, рівнозначна культурній катастрофі з погляду як історика чи мистецтвознавця, так і звичайної порядної людини.
Доки ми отак розмовляли, діти, і молодша група, і старшенькі, зосереджено трудилися. Втім, це була й чудова нагода ближче познайомитися, поділитися творчими секретами. Бібліотека привернула їхню увагу до нагромаджених тут книжкових скарбів. А ще зринула думка, що в її залах можна влаштовувати виставки для найталановитіших учасників конкурсу. Не даремно ж і цього разу не забули їм нагадати: «Якщо відчуваєте, що маєте хист, – не закопуйте, а розвивайте його. А ми по можливості будемо сприяти».
– Я сам ініціативна людина і поважаю та підтримую тих, що виявляють ініціативу. Тож коли запропонували долучитися до цих змагань, хіба міг відмовитися? – каже Володимир Савонік, заступник голови районної ради, а за сумісництвом – член журі. Слово по слову – і ми «запливли» досить далеко: у майбутнє, в якому знайшлося б місце і для нинішніх юних творців, і для об’єкта їхньої творчості – «панського маєтку».
– Можна створити громадську організацію і відкрити банківський рахунок, на якому збиратимуться пожертви на майбутню реставрацію приміщення, – говорить Володимир Володимирович, – але біда в тому, що більшість людей зосереджені на виживанні, а не на прилученні до мистецтва. Ви й самі бачите, як цікаві мистецькі акції проходять у нас при порожніх залах. А з іншого боку, якщо не дати розвернутися мистецьким діячам, то й мистецтво сповільниться у розвитку. Зробити б так, щоб кошти вкладалися не тільки у тротуари, а й у мистецтво, тоді б і з культурою було б по-іншому. З’явився б і єдиний культурний центр, який би все пов’язане з культурою перейняв би на себе. З часом він став би справжнім культурно-митецько-істрично-туристичним центром, і цей проект, як на мене, з розряду не фантастичних. Для цього чудово підходить «панський маєток», але під нього треба мільйонні капіталовкладення…
Швидше не поговорили, а пожурились. А тим часом конкурсанти робили останні штрихи у своїх творіннях.
– Зважте, що спочатку у нас було лише п’ятеро учасників, а тепер їм уже затісно в одному приміщенні, – оглядаючи малюнки, мовить Олександр Іванович. – Коли про нас уперше написала газета, кількість учасників відразу зросла вчетверо, і конкурсантів довелося розбивати на групи. Уже й інші спонсори почали нас підтримувати. І хочеться, щоб таких помічників, зокрема й у владних структурах, ставало більше. Положення про конкурс, до речі, у нас немає. Але є ініціативні люди, які хочуть, щоб талановита юнь долучалася до живопису. Задля цього вони жертвують своїм часом, діляться власним досвідом і простягають нам руку допомоги.
– Конкурс і надалі треба організовувати, але відчувається, що у шкільних гуртках з цими дітками займаються недостатньо, – додає до сказаного відома в нашому краї художниця Ніна Петрина. – Діти такої уваги до себе хочуть. І певні успіхи, як бачимо, є. І як вони по-своєму бачать предмет свого творення! Це однаково і вражає, і радує.
Задоволені й самі творці. «Конкурс мені подобається. Всім дає добру мотивацію розвивати свої таланти», – вважає постійний учасник цих творчих змагань Андрій Каращук із села Городець. А володимирчанка Оля Зуєвич, ставши разом з Андрієм переможницею, зізналася, що «без натхнення і бажання творити за фарби, мабуть, не взялася б». Тепер же і в майбутньому їй хочеться не розминутися з творчістю.
Подібні почуття, мабуть, і в решти учасників. На це вказують їхні малюнків. Й біля одного з них на хвильку затримаймося: автор, восьмикласник Вадим Кисіль, спробував уявити «панський маєток» років через тридцять. З-під його руки кольорові олівці вміло розповіли, що до будівлі веде вишукана доріжка. Сходинками вона збігає до просторих вхідних дверей, обіч яких звелися стрункі, як свічі, колони. Блакиттю відсвічують вікна, квіти обступають цей елегантний у два поверхи дім, а декоративний розпис заволодів його стінами. Усе це – під прикриттям зеленавого надійного даху. І це – якраз те, що й треба цій будівлі і чого їй вкрай не вистачає.
Хочеться думати, що Вадимове «пророцтво» неодмінно збудеться. Але що цікаво, решта юних митців хоч і не поринули, як Вадим, у мрію, все ж, у силу даного дітям чуття не помітили нинішньої руїни. Додаючи мальованому маєткові краси, вони би докоряли всім нам, що цінна архітектурна пам’ятка на очах руйнується.
Олексій ГОРОДНИЙ.
