Про свою землячку-хиночанку, Олександру Неродик, а нині Олександру Стрілу зі Степангорода давно збиралась написати. Талановита та енергійна жінка, чудова господиня і поетеса й досі шукає-вишукує себе в житті. З ходу імпровізує-розмовляє віршами. Чимало віршів, есе, замальовок наткала на майже піввіковій канві життя.
Таланти до письменництва у родині Неродиків були у всіх. Чого вартий рідний дядько (нині покійний) гуморист Дмитро Неродик! Та й сестри Мирослава, Тетяна, Таміла віртуозили-жонглювали поетичним словом. На перший погляд диваки всі. Але то завжди таке враження від людей, які неординарні, бо так вже суспільство споконвіку розпорядилось!
Шурі, як звично весь вік її називають, нині 49 років. Закінчила у 1987 Хиноцьку середню школу. Хотіла вступити у педінститут імені Лесі Українки, що в Луцьку, але після трагедії в Чорнобилі чомусь вступні екзамени здавали в Рівному. На третьому екзамені провалилась. Щоб рік не втратити, поїхала вчитися в Білорусь. Тоді ще Був СРСР. Закінчила там училище по харчовому напрямку з відзнакою. Але їй все життя здається, що займається не своєю справою.
У 1989 вийшла заміж і досьогодні вже тішиться двома доньками і сином. Має онуків, аж семеро!
Жартують діти з мами: називають Великою Ведмедицею. Бо так склалась проста життєва математика – народилось троє онуків, то стала «баба в кубі». А семеро – це серйозно! От і назвали її ім’ям сузір'я, бо в ньому сім зірок!
Квіточку і сонечко,
Дощик із грибочками
Жолуді з дубочками.
Хмарку, мов пушиночку,
Ще – гірську вершиночку.
Море, що хлюпочеться
Малювати хочеться.
Білочку на гілочці,
Смайлика в мобілочці.
Легко так, здавалося,
Щастя малювалося!
Її вподобання з часом, з віком мінялись, як у всіх, а у творчих це й поготів! Юнці Шурі здавалось, що немає нічого неможливого. Навчилася вишивати, в’язати, пекти – за що не бралася, все вдавалось. Але завжди їй хотілося більше. Амбіції, спочатку юнацькі, згодом усвідомлені.
Був час, що перейнялася натхненням у тітки – малювала ікони. Може через те, що тітка Марія водила дівчинку до церкви. Вечорами в Тисному (у Хиночах є хутір, де раніше жила Шура) збиралися сусіди до Якова «Пушкіна». Той читав «вечірню», всі молилися, а дівчина переписувала каліграфічним почерком акафісти, щоб малограмотна тітка могла читати. То ікони і ті переписи ще й досі є у старій тітчиній хаті!
Любисток, м’ята.
Вже здичавіли, бо ж час минає!
Нема вже неньки, нема і тата -
Ніхто не вийде, не зустрічає.
Вдихну я вітер, заплющу очі
І кличе спогад у те минуле,
Де мама поруч, де голос отчий.
Я не забула! Ще не забула!
Там мальви квітли і георгіни.
Любила мама їх доглядати.
А я ще й досі без них не звикла,
Бо ж є ще хата.
Батьківська хата.
Як і коли проявився її талант, й сама не знає. Нажила багатого словникового запасу. Рано втратила маму, часто належала сама собі. Любить з дитинства побути в лісі – там самотність і сирітство губиться.
Розноситься у небі над хатами.
Серпанки, мов отари пропливли
І, я в журбі, прощаюсь з журавлями.
Густий туман укутав сінокоси
І вітер ще куйовдить павутину.
Сумують, покидаючи покоси,
Курличуть, залишають батьківщину.
Летіть, летіть, збирайтеся ключами!
А я бреду за вами по стерні.
Сьогодні проводжаю журавлями,
Веселиками ждатим навесні!
Після смерті матері, прив’язалася до батькової сестри, – тітки Марії. То була «ходяча енциклопедія», у неї Олександра навчилася народних прикмет, чула приголомшливі історії з життя односельців, воєнний післявоєнний період. Пізніше переносила їх на папір.
Їй дивувались, хоч й спішили люди.
Казали, що нема в неї проблем!
Вона пройде і всі її забудуть!
Йшла осінь. Цілувала всі кущі,
Дерева в лісі, у гаю, в діброві.
Мов сльози, чисті сіяла дощі
На землі зорані, на трави сатинові.
Йшла осінь. Гарна, тепла, золота!
Букети квітів ніжно обіймала.
Як павутиння, плутала літа,
І павутиння в коси заплітала.
Деякі були опубліковані в «районці»: «Дереш», «Право на землю», «Супоня», «Пудове щастя», «Дорога довжиною в життя». Твори Олександри Володимирівни ввійшли до альманаху Єви Хуткої «Негаснуча зоря». Брала участь у районному літературному конкурсі імені Михайла Дубова з твором «Мати-берегиня».
Натхнення до віршів дає Олександрі природа, відчуття, буденне життя. Вона розуміє, що людині визначено Богом владарювати своїм життям. Захочеш – воно сіре, а прикрасиш його – і свято! Пише вірші гарбузові, осінньому листочку. А настрій… Ой, не завжди весело людині, що губами посміхається.
Серпанком, холодом і проливним дощем.
В погожий день розквітло «бабо літо»,
А серце стиснув невимовний щем.
Цвісти, горіти, полум'ям палати
Хотіли квіти, наче навесні!
Ввірвалась осінь синім дивом в хату
І молодість наснилася мені.
Цвітіть! Палайте! Зустрічайте сонце!
І хай летять у вихорі літа!
Хай щастя заглядає у віконце,
А душу гріє осінь золота!
Мріє опублікувати згадки з далекого минулого. Для Олександри Стріли це важливо. Це розповіді про те, про що не могли відкрито говорити наші батьки. А всі ті історії і досі нерозказані, ненаписані, неспівані.
