Нещодавно фотографиня з Вараша Яна Бєлєнкова опублікувала добірку фотографій однієї сім'ї. Усміхнені та щасливі мама, тато та дві доні – здавалося б, банальна зйомка. Проте хештег під фото якось геть не вписувався у побачене – #колишні_наркозалежні_вараш.
Про те, яким було життя з наркотиком та як вдалося позбутися його, ми вирішили самі розпитати у героїв світлин. І вони сміливо погодилися розповісти свою непросту історію – аби хтось побачив у ній себе чи рідних, друзів, які бавляться наркотичним кайфом, що веде до прірви. Щоб зрозуміти: дива трапляються.
Тож знайомтеся: Євгеній та Альона Риндики, їх дві чудові донечки – 17-річна Софія та 8-річна Антоніна. У шлюбі вже 21 рік, 10 (!) з яких вони провели у боротьбі з наркотиком, ковтаючи відчай, безнадію, пустоту та брехню.
Історія Євгенія
Чоловік розповідає, що все почалося дуже банально, у період, коли живеш усілякими «хотілками»: хочу грошей, успіху, щоб все було, що хочу. У той час Євген багато витрачав на книги, навіть крав у батьків гроші, аби яку купити. У книжках проводив багато часу, тому зовсім не вмів дружити, спілкуватись, не цінував живе спілкування замість уявного.
– Книги й були моєю реальністю, – пригадує Євгеній. – Одну мрію пам'ятаю: стати публічним і вміти вільно з авдиторією великою розмовляти. Це було. Ще планував вмерти десь в 30-35: щоби прожити коротке й цікаве життя. Думаю зараз про це: що в тій голові було? І розумію, що нічого не змінилось: у головах багатьох підлітків, молоді твориться те ж саме. Такий це період, небезпечний, коли ти думаєш несистемно. Ще подорожувати любив: бродив десь завжди, додому брудний і мокрий приходив.
– Як у твоєму житті з'явився наркотик?
– Відпочивали сім'ями з батьками в Дніпропетровську, нас десь із десяток дітей. Мені було 13. Познайомився з Дімою – місцевий, який знав, що таке трава і з чим її «їдять». Якось так ми і покурили з ним уперше. Нічого я не зрозумів, але вже захотів спробувати цю нову сторінку з дорослого життя. Тому коли вернувся додому, з друзями знайшов коноплю. Отоді ми й почали покурювати «травку». То був час пізнання чогось нового: вже не дитина і ще не дорослий. Але життя стало якимось супер-прекрасним.
– Тоді і втрапив на гачок залежності?
– Мабуть... З 1992 по 1995 я пробував все, що тільки міг: пив, курив, нюхав. І жив в отій задурманеній реальності, де все таке райдужно-радісне, а в країні якийсь повний треш. Появилася компанія однодумців. Всі, хто був тоді навколо мене, були відчайдухами. Якісь морально-етичні норми ми руйнували на хвилі молодого куражу, бажаючи прожити яскраво, недовго і весело.
– Які цінності у тебе були і що змінилося з появою наркотика?
– Я цінував батьків, цінував хороші книжки, і, хоч не вмів дружити, дружбу теж вважав цінністю. Наркотик все або зруйнував, або спотворив...
Батьки стали «прєдками», спілкування з ними почало дратувати. Книжки втратили цінність, замість них у пріоритеті – наркотик, куриво, алкоголь. Якщо й читав, то це було щось темне, містичне. Друзями називати став багатьох, але ні вони мене, ні я їх не готовий був прощати, любити, берегти... Поступово я став аморальним: вкрасти, збрехати, чи навіть вбити вже не було більше табу. Це стало майже нормою мислення, геть гнилий час.
– Як до цього поставились рідні, друзі?
– Батьки не розуміли, що відбувалося насправді, десь бачили мою поведінку лише як час підліткових проблем. Коли зрозуміли, що я наркоман, то були, напевно, шоковані. Вони пізно все зрозуміли... Та й в цілому суть проблеми розумів більше я. Тобто думав, що зробити нічого не можна, бо не знав нікого з наркоманів, які б виплуталися з цієї пастки та були б колишніми. Рідні мали надію на боротьбу, бо не розуміли по-справжньому того, де я вже був. Для них я був рідним і тим, за кого було варто воювати. А друзі? Хтось був такий же, як і я, а хтось тихенько пропав.
– Коли ти зрозумів, що це дно, що було потім?
– Дном не єдиним, але одним із тих, які змусили задуматись, стала розмова з дружиною. Мені тоді було десь 26-27 років. Вечір; я, як завжди, під кайфом. Такий настрій в мене гарний, родинний... Ми лягаємо спати, й Олена каже: «Соня сказала, що хоче бути схожою на тебе!». Я, звісно, потішився, гордість заграла, радію, бо ж класно – дочка мріє бути, як я! А дружина продовжила: «Каже, що хоче бути наркоманом!» Де вона те почула? Що вона про те думала? Я тоді відчув щось погане. А потім захворів на гепатит, міліція, проблеми на роботі...
І саме в цей час коло мене з'являється перший «колишній» наркоман. Ми з ним трохи разом водились, дружили, і ось я його бачу, він мене кудись кличе. На якийсь, каже, центр, якісь віруючі... Я нічого не розумів, говорив всяке на віруючих, та й не визнавав проблему. Хоча це було самісіньке днище.
Але діватись було нікуди. Коли це усвідомив, я поїхав на реабілітаційний центр до баптистів. Там за рік отримав від Бога свободу від наркоти.
З того часу життя змінилось кардинально. Приїхав додому, приєднався до команди центру у Вараші. Став членом церкви, почав активно сповідувати віру у Христа життям.
– Як ти нині ставишся до тих, хто зав'яз у наркотиках? Що говориш тим, які твердо певні: колишніх наркоманів не буває?
– Та як ставлюсь? Розумію їх і плачу за них у молитвах. Намагаюсь достукатись. За можливості роблю все те, що колись робили для мене.
Колишніх немає, це точно. Хто хоч раз вкрав – той злодій, хто вбивав – той вбивця, хто збрехав – той брехун. Так і наркоман! Хто вживав наркотики, той наркоман.
Коли я самостійно намагався покинути, я не переставав бути наркоманом. Як і злодій не може сказати: «Ось я два дні вже не злодій!» Так і я не можу сказати...
Одне я знаю точно: я наркоман, який більше 10 років не вживає наркотиків. І сили мені на це дає Христос, Він забрав мою залежність до гріха.
– Про що шкодуєш у житті?
– Багато я зробив зла людям, шкодую про все недобре, вчинене мною.
– Що порадиш тим, які пробують щось небезпечне ради розваги?
– Є речі, які не можуть вважатись розвагою: два пальці в розетку, самогубство, понівечення свого тіла. Це не може розважати, смерть не може бути розвагою, а наркотики якраз і мають мету призвести до смерті душі і тіла.
– Що цінне для тебе зараз?
– Нині для мене цінні саме ті речі, яким Бог дає цінність: сім'я, друзі, церква, Україна... І сьогодні я їм знаю справжню ціну, визначену Богом, заплачену Христом, запечатану Святим Духом в мені. Люблю Христа, це моє життя, люблю читати, історію, подорожувати, люблю поїсти. Живу викладанням Слова, семінарами і підтримкою церкви. В цілому Бог завжди давав все необхідне!
Загалом Євгеній вживав наркотики з 13 до 28 років. Каже, що його фізичний стан був дуже важким: ломки, тижні безсоння. З Альоною одружилися у 1998 році, коли Євгенію було 18 років. Як пригадує чоловік, вже тоді він був наркоманом, але не в системі, тобто вживав регулярно, але ще без ломок. До реабілітації працював на РАЕС.
Після служив на реабцентрі, заробляв, чим міг, але загалом займався служінням.
Має диплом Міжнародного Інституту вивчення Біблії, з 2017 викладає в ньому. Займається навчанням людей Слову Божому.
Історія Альони
Познайомилися ми з Євгенієм ще в школі, навчалися разом із 7 класу. У школі він, як і багато хто з хлопців, палив, курив марихуану, вживав таблетки, алкоголь. Тоді не замислювався над цим, до чого це може призвести. Все було як гра. І назва у цих наркотиків така – «легкі». Здавалося все несерйозним, швидкоминучим. Тим більше, що це не було чимось унікальним. Для підлітків це було звичне явище: відчуття своєї дорослості, «крутості». Потім навчання в інституті. Він навчався в Севастополі, я – в Києві. Зустрічалися, після 2 курсу одружилися. Я знала, що він продовжує вживати таблетки, курити марихуану. Про щось серйозніше не знала.
Гра затягнулася. Після закінчення вузів до народження Соні жили у Києві. Потім переїхали у Кузнецовськ. Маленька дитина, побутові труднощі, нестача грошей. Змушена була вийти на роботу, коли Соні ще не було й року. Допомагали батьки. Відносини в сім'ї ставали дедалі більш натягнутими. Здавалося, що кожен живе своїм окремим життям. Я постійно на роботі, приходиш додому – домашні турботи, маленька дитинка. Постійно відчувала себе самотньою, що я сам на сам зі своїми проблемами.
– А як поводив себе Женя?
– Женя десь постійно пропадав, придумував весь час якісь відмовки. Почалися кредити. Я всім тим історіям вірила, до останнього не знала, що він колеться. Сім'ї, як такої, не існувало. Він, незнайомі мені друзі, і його «бурхлива діяльнісь» окремо, і ми з Сонею – окремо. Самі гуляли, вирішували побутові питання. Потім перестала вірити, з'явилось відчуття глибокої образи, зневаги. Здогадувалася, але боялася навіть всередині собі признатися в цій жахливій правді. Коли почалися проблеми на роботі, з міліцією, зі здоров'ям, пропадали з дому гроші, прикраси, коли десь сам зрозумів, у яку безвихідь попав, Женя таки зізнався.
– Чи пробувала ти допомогти якось? Що стало останньою краплею?
– Спочатку намагалися самі справитися з цією проблемою. Але без дози наркотика Женя не міг уже навіть спати. Не допомагали ні вмовляння, ні сльози, ні втеча до бабусі в село з міста. Він був повністю залежний від наркотика, без власної волі. Все відбувалося наче не зі мною, як у поганому кіно. Всередині пустота. Зруйновані відносини, постійна брехня. Соня ходила в садочок, нічого не розуміла, часто ночувала у бабусі. Для неї тато був татом, якого вона любила.
Від знайомих дізналися про реабілітаційний центр, що є надія і вихід із, здавалося б, безнадійної ситуації. Залишилася вже одна надія на Бога.
І в першу ж ніч у центрі Женя зміг заснути без наркотика. Для нас це було чудо.
– У цій всій коловерті яким ти бачила майбутнє?
– Не знаю. Я, напевне, не думала про майбутнє. Хотілося просто щоб не було наркотиків, проблем, сварок, постійної напруги, брехні.
– Що було потім?
– Після реабцентру життя Жені і нашої сім'ї докорінно змінилося. І головне не в тому, що він позбавився шкідливих звичок (наркотики, паління, алкоголь, лайливі слова), а те, що він побачив роботу і силу Бога, що саме Господь змінив його життя і життя нашої сім'ї. Саме Господь дає сили любити, прощати, діяти, Він змінює людину і заповнює порожнечу змістом. Показує, що по-справжньому важливе і цінне в житті. Будує там, де все зруйноване вщент.
Після реабцентру у Жені від радості просто світилися очі, він був просто щасливий, у нього з'явилося розуміння, для чого він живе, що йому робити далі.
Мені було нелегко відновлювати відносини, забути про все, простити, почати знову вірити. По суті, ми почали будувати нашу сім'ю спочатку. Не все вдавалося легко, «старі шрами», бувало, нагадували про себе разом з багажем минулого. Але в нас є основа, на якій стоїть наша сім'я – це віра в Бога і любов, яка ніколи не перестає. І друга донечка у нас народилася, Тоня (посміхається – авт.).
Історія Софії
Для нині 17-річної Софії татова боротьба із залежністю теж не минула безслідно. Хоч дівчина і була тоді ще малою, все ж дещо пам'ятає.
– Тато поїхав на реабілітаційний центр, коли мені було 6 років. Здається, мала дитина, але вже у тому віці я бачила щось дивне в своєму татові, хоча й дуже любила його. Пам'ятаю, що мало була з мамою, увесь час з татом або бабусею. Це зараз я розумію, що мамі доводилося багато працювати, бо чи не всі татові гроші йшли на наркотики, тоді ж просто було сумно.
Інколи, коли я залишалась сама в кімнаті з якимсь заняттям – малювала чи вигадувала чергову історію іграшок – мій тато із своїми друзями йшов на кухню. Там вони приймали наркотики. Я не зовсім розуміла, що й до чого. Загалом атмосфера в сім'ї не була дуже веселою. Адже і тата, і мами часто не було вдома.
Тоня
Ця дівчинка народилася вже тоді, коли у сім'ї Риндиків оселилася свобода, а разом з нею – розуміння, тепло і любов до людей. От що каже вона у своїй 8-річній життєвій мудрості:
– Сім'я – це коли допомагають, люблять. Сім'я – це бути разом. Я от хочу, щоби у нашій сім'ї ще був хлопчик! А подобається мені у нас те, що ми їздимо у всякі табори, і що у мене багато іграшок, на сплави їздимо, різний відпочинок у нас разом... Подобається, коли ми щось змінюємо вдома: коли Новий рік вдома настає, коли ми все гарно прикрашаємо. У нашій сім'ї є любов. От, наприклад, мама не встигає щось, а тато взяв і допоміг їй. Оце любов! Бо любов це і допомога. Любов – це не сказати «я тебе люблю», а вчинки... От тато привозить мені всякі подарунки, готує мені їсти. Мене вдома всі люблять. Навіть коли карають. І я всіх люблю!
P.S.
Кажуть, перш ніж судити когось, взуй його черевики та пройди його дорогу. Тож як би не оцінювали непросту історію цієї сім'ї, головне у ній – диво трапилось: на місці того, що зруйнував наркотик, виросла любов, довіра, турбота, тепло. У цих людей щасливі очі. Вони вміють радіти моменту та помічати дивовижне у дрібницях. Можливо, вони у чомусь дивні – але лиш тому, що пережили Диво.
Євгеній та Альона Риндики є у соцмережі Фейсбук. Тож якщо маєте питання, стукайте до них у повідомлення. Вам з радістю відчинять.
Фото Яни Бєлєнкової.
