Грудень – пора якоїсь передсвяткової метушні. Хтось поспішно обирає подарунки для рідних та близьких, хтось– по кілька разів розповідає собі у дзеркалі улюблений віршик на новорічний ранок, господині по кілька разів на день перескладають у голові список продуктів до святкових страв, а всі, хто втомився від робочої рутини, поспішно чекають на оті святкові вихідні. І якщо метушаться всі по-різному, то традиційні новорічні ранки/шоу/програми поки проходять здебільшого із казковим Дідусем Морозом, знайомим з дитинства.
Наш герой – той самий Дід Мороз. Багато років підряд під час новорічно-різдвяних свят Віктор Ковальчук, з яким і розмовляємо, з радістю одягає яскравий костюм, бере на плечі сяку-таку червону торбину, «відрощує» фальшиву білосніжну бороду та йде до дорослих та малечі, аби розвеселити та подарувати жменю казкового настрою. Перевтілюється так вправно, що і дорослі регочуть разом з дітлахами – щиро і по-справжньому. Про те, як воно – бути головним персонажем новорічних свят, прикидатися бородатим та викручуватися, коли щось пішло не за сценарієм, – далі у розмові
Віктор Ковальчук
– Пам’ятаю новорічні ранки з мого дитинства, – артистично примружуючи очі, починає свою розповідь Віктор Ковальчук. – У яслах та садочку був незмінний Дід Мороз завгосп дядя Женя. Він ніколи не говорив басом, не стукав по підлозі важким посохом, не височів над дітьми, а завжди був якось на рівні з нами. Веселий, добрий, люблячий. Ми добре знали, що це наш любий дядя Женя грається з нами в костюмі Дідуся Мороза. «Це ж той дядя Женя, що кожного дня привозить з магазину нам в садочок молоко, кавуни, печиво, хліб, а сьогодні буде роздавати подарунки з червонного мішка!»
Потім я такого Діда Мороза більше ніде не зустрічав. І в такому ж образі намагаюся бути і я.
– Чи пам'ятаєте момент, коли вперше приміряли на себе костюм Діда Мороза? Що тоді думалось, відчувалося?
– У якому році? Вже точно й не згадаю... Але вперше це було в щойно збудованому корпусі початкових класів райцентрівської школи №1. Зі старшокласниками ми відіграли новорічну казку для початкових класів. Дуже гарно зіграли хлопці і дівчата. Було дуже легко працювати з такою командою. І мені вдалося зіграти доброго Дідуся Мороза, веселого жартівника. В той день, коли діти розповідали віршики, аби отримати якийсь подаруночок мені дуже запам’яталася одна дівчинка. Вона розказала зовсім невеличке ввіршеня. Але чомусь мені запам’ятався її погляд, вираз обличчя, і щось таке невимовне, що ніби говорило, пророкувало: «В майбутньому до неї звертатимуться люди за допомогою. Це дуже відповідальна дівчинка, старанна, уважна, добра, чуйна…» Яке ж було моє здивування, коли я через роки побачив її у поліклініці в кріслі лікаря-терапевта. Відтоді, коли доводиться з різних причин бувати в поліклініці – не пропускаю можливості помолитися за неї під її кабінетом.
– Який у вас нині дідоморозівський стаж?
– От десь із початку дев’яностих. Здебільшого дідоморозю в дошкільних навчальних закладах. Моя донька, до речі, розповідала, як в садочку пишалася тим, що її тато буде Дідом Морозом. Усім в групі розказала. А діти не вірили. І коли мене побачила на святі в образі, то увесь час їй не давала спокою думка, чи не лоскоче мені борода. Як Остап Вишня думав у дитинстві, чи є у попа штани?
– Розкажіть про курйози чи кумедні ситуації, у які ви втрапляли, перебравшись у казкового героя.
– Охохохо!!! Я люблю імпровізувати. А в таких ситуаціях завжди виходить щось кумедне, непередбачуване.
Ви знаєте, що я довгий час працював у Будинку школярів та юнацтва керівником гуртка «Ляльковий театр». Неодноразово з моїми вихованцями ми показували спектаклі в райцентрівських садочках. Тому діти мене легко впізнавали. От одного разу, коли я в ролі Діда Мороза увійшов з піснею до залу, діти хором вигукнули: «Оооо! Васиииильович!». «Я не Васильович, а Дід Мороз. Ви напевно помилилися?» – почав я виходити з ситуації. І тут одна красунечка підсумувала: «Мороз Васильович!». Довелося грати за дитячими правилами, тож я здався: «Гаразд. Сьогодні я буду для вас Дідом Морозом. Згода?». – «Таааак!»
– Які цікаві подарунки доводилося діставати з торби?
– Цікаві? Та дітей, мабуть, тепер нічим не здивуєш. Але був випадок, коли на замовлення я прийшов до дівчинки, якою опікувалися дідусь із бабусею. І бабуся вклала в мішок блискучі зимові чобітки, як ще їх діти називали ЛАКОВІ. В чобітках ще був невеличкий кульочок цукерок. Як же вона раділа тим чобіткам: «Ла-а-ко-о-ві-і-і!» Емоції в дитини – не то плакати, не то сміятися.
– Яким, на Вашу думку, має бути сучасний кльовий Дід Мороз?
– По-перше, він не повинен бути в туфлях на високих підборах і вельми схожим на Марію Іванівну чи Олену Степанівну. Це я натякаю, що батькам-мужчинам потрібно брати активну участь у різних масових заходах, які проводяться у групі садочка чи в класі.
А ще сучасний Дід Мороз повинен бути тверезим, не прокуреним (бо то вже не казковий Дід Мороз, а жахливий Бармалей). Веселим, щирим. Звичайно, любити дітей.
– Чи розповідаєте ви дітям, що то вигаданий персонаж? Чому?
– Так. Розповідаю, що це казковий герой. Дітям не можна брехати. Нехай знають правду і правдиво поринають в казку. Один хлопчик цьогоріч мені сказав: «Я вже Діду Морозу написав листа. Хочу подарунок, але не знаю, чи в нього вистачить грошей на нього. Це ж тато має купити і, типу, Дід Мороз покладе під ялинку». «Якщо ти знаєш, що то не Дід Мороз кладе подарунки, то навіщо писав йому листа?», – питаю. «Просто так. Це ж цікаво, казково, чарівно. Можна ж самому створити казку для себе». А й справді, не потрібно чекати чуда. Чудімо самі собі!
– Чи важко працювати Дідом Морозом, коли немає настрою?
– Як це, немає настрою? (Тут у мого співрозмовника по-справжньому округлились очі від здивування – авт.) Такого бути не може! Де діти – там і настрій (усміхається – авт.). Важко, коли не встиг добре вивчити сценарій і вихователь у садочку теж добре не знає сценарію. Але імпровізація завжди виручає.
– Розкажіть, як змінювався костюм Мороза, який вам доводилося носити.
– Самі костюми, в яких доводилося дідоморозити, якось нічим особливо й не відрізнялися. Лише бороди були різні: зі скотчу, на який наклеювали вату чи синтепон, а ще з ниток «дарничанка», якщо хтось пам’ятає що це таке, з білої мотузки, з якої виготовляють щітки для побілки, чи підв’язують огірки в теплиці щоб плелися. Жах!
Останніми роками з’явилися м’які зручні гарні вуса, бороди. Оновлюються костюми. Зношувався костюм старий– купували новий, підшивали, підганяли під мою фігуру і зріст. А я ж височенький, аж… метр п’ятдесят вісім чи дев’ять! А коли в садочках дають свій костюм – на ходу підшпилюєш шпильками, пришиваєш щось із чимось.
У Будинку школярів був костюм із тканини, яка не пропускає повітря. Коли я вперше грав роль Діда Мороза в цьому костюмі, то облився сімдесятьма потами. Справді. Піт лився по всьому тілу. Брюки, сорочка, майка – все вщент промокло. А ще ж врахуйте, що актова зала закладу– найтепліше місце. Плюс до того, кочегари найстаранніше топили котла в день свята, щоб дітям не було холодно в їх новорічних костюмчиках.
Наступного разу я написав новорічний сценарій «під себе». Щоб мені знову не впріти аж занадто, я на сцені роздягався. Скидав кожуха на цілісінький вечір...
– Роздягалися? Дід Мороз без свого кожуха?..
– Так. Снігова королева зачаклувала Діда Мороза і він перетворився на сердитого Діда Спеку. Той цілісіньке свято просидів зі своєю шапкою і бородою, але в шортах і футболці. А діти із Снігуркою його рятували: співали, танцювали, вірші читали, грали в ігри. Насамкінець Дід Спека знову став добрим Дідом Морозом і роздавав діточкам подарунки. Вистава так і називалася «Врятуємо Діда Спеку». Так досвід некомфортного костюма стимулював до творчості. Зате вийшов сценарій цікавий. Та й мені було не спекотно.
Віктор Ковальчук дідоморозить і досі – коли хтось просить подарувати малятам казку, чуйне до діток серце не в силі відмовити. А він готовий терпіти сім років та носити важезну торбу – аби лише побачити радість у очах дітлашні.
