Із шкільних років мені запам'яталась фраза однієї вчительки: «Тільки дурень нічого не боїться». Тоді вона була сказана для підбадьорення нас, школярів, перед контрольною із якоїсь складної для усіх теми. Пригадую тепер купу своїх дитячих страхів – від несподіваного шурхоту в темноті до непривітної собаки чи двійки за невивчене у четвертому класі: страшно було не від самих дій чи речей, а від домальовування наслідків того всього.
Ми вирішили поцікавитися, з якими ще страхами росли жителі району та як вдалося (якщо вдалося) їх подолати. Говорили на умовах анонімності.
– Найбільший страх мого життя – то миші, щури... – аж морщиться від однієї згадки про це Катерина. – Не можу контролювати емоції, коли їх бачу. Мені здається, що вони можуть по мені пробігти, а то дуже гидко. Та й візуально вони для мене не еталони краси. Колись,ще в дитинстві, бачила, як миша залізла на вертикальну стіну, тож відтоді це ще більше мене насторожує, бо вони ж пролізуть де хоч! То з цим страхом ніяк не можу справитись.
А ще в дитинстві був комплекс, що маю великий розмір ноги. Колись купувала взуття, і в той же магазин зайшов чоловік, який ще в моєму дитинстві був мені по плечі. То й бовкнув щось, типу яка у мене здорова нога (продавець саме уточняла мій розмір).
Але з часом зрозуміла, що то не страшно, той чолов'яга, певно, з заздрощів таке ляпнув, бо він вже й не виріс більшим. А я ще підросла і тепер таким людям спокійно дам відпір.
– Ой, ці комплекси... Певно, найбільше їх у підлітковому віці, тож нині, згадуючи себе, я з обережністю жартую на деякі теми, бо знаю, що все це може дуже сильно зачепити та зацькувати, – каже Ірина. – Найгірше, коли ти під впливом інших нав'язуєш собі сама еталони краси і шукаєш те, шо не дотягує: рідке волосся, великий ніс, малі груди, зависокий зріст...
Розумію зараз, наскільки це все смішно і неправильно. Але тоді було не смішно.
Пам'ятаю, як замазувала собі кілька веснянок тінями для очей! Білими! А ще пам'ятаю, як тітка попросила нас із сестрою сходити в магазин по прокладки. То був просто котел відчаю і сорому водночас для нас! Стояли ми біля прилавка, не наважуючись слова сказати... Доки продавчиня не зрозуміла все з нашого виду і не спитала: які саме? І ми швидко, хоч і дуже тихо, передали тітчині вказівки.
А все це від недостатньої обізнаності та відсутності пояснення, що критичні дні – то не щось сороміцьке і брудне, а шо це звичайний життєвий цикл дорослої жінки.
– Я мав шкільну фобію виступу перед аудиторією, – ділиться Володимир. – В малій компанії все було добре, міг годинами травити жарти, а от бачив купу людей – і щось перемикалося. Аж трясло всередині, ставав невпевненим і сам собі здавався смішним.
Якось довелося на прохання вчителя вийти на сцену в актовій залі з виступом, вже не пам'ятаю, що я читав. Але прочитав і швидко спускаюся зі сходів до зали, не підіймаючи очі. Сідаю скраю, де і сидів, все ще не підіймаючи очей. Хвилини за три мене відпустило, оглядаюся – а я сів не на своє місце, навіть не в тому ряді... Вчитель, думаю, тоді зрозумів моє спантеличення, і мені стало ще більше соромно...
Усе минуло з часом. Коли вступив до університету, познайомився з різними людьми. Деякі з них були такі інакші, що мене дивували. Але водночас захоплювало те, що не боялися бути собою. І в один момент я зрозумів, що всі ми різні і особливі по-своєму: в тебе може виходити шось, чого ніколи не вдасться іншому. І цей страх перед публікою сам по собі зник.
Уже потім по роботі мені доводилось виступати, чи то пак, бути фронтменом дискусії у колі людей різного віку та статусу. Я навчився не боятися.
– Я маю страх, з яким досі не можу впоратися, – каже Таня. – Це страх того, що сталося щось погане. Він, певно, передавая мені від мами. В дитинстві я бачила, як мама хвилювалася, коли тата затримували на роботі чи коли він їхав десь далеко автомобілем у погану погоду. Ця тривожність, здавалося, насичувала весь простір навколо неї і не давала нам, малим, якогось етичного права на безтурботність. Тож ми теж принишкло чекали, коли повернеться додому тато і всі видихнуть з полегшенням.
То все, звісно, було з любові – ти не можеш не хвилюватися про людину, до якої тобі байдуже. Але й мордувати себе накрученими історіями – не вихід.
Трохи простіше стало з появою мобільного зв'язку. Мама дзвонила рівно заради двох питань: ти де і коли будеш? Тоді тривожність відкладалася до умовного часу, в який тато чи діти мали повернутися додому.
Коли ми пішли вчитися, нічого не змінилося: мама тепер тривожилася, коли раптом хтось не брав довго телефон. Нічого ніколи, правда, не виказувала, типу чого ти не чуєш дзвінка чи як можна забути телефон в сумці. З часом ця риса передалася мені.
І хоч розум весь час складає купу аргументів проти, але отой найгірший варіант все ж стискає серце і змушує робити щось, щоби відігнати нав'язливий стан тривожності: дзвонити, писати, так само очікувати заявленого часу. Емоційно це непросто. Але поки не можу викорінити це в собі.
А які комплекси та страхи вдалося здолати вам?
