Напередодні Нового року трапляється багато різних див – варто лише ширше розплющити очі та відкрити серце. І те, що, здавалося б, зовсім просте і випадкове, раптом перетвориться у наповнене глибоким змістом та таке, що пам'ятається усе життя. Ми розпитали жителів району різних професій про історії, у які їм доводилося втрапляти під Новий рік.
«Свято наближається, свято наближається...» – хочеш-не хочеш, а ця традиційна рекламна мелодія так і починає звучати в голові, коли в магазинах горять гірлянди, на вікнах посміхаються дідусі у червоних кожухах, а черги за солодощами тягнуться на кілька метрів. Такий він, період різдвяно-новорічних свят – метушливий, мерехтливий і дивний.
Тримайте кілька теплих історій, які попри погоду принесуть вам трохи святкового настрою!
Ірина, аніматор. Історія про загальну радість
– У тих, хто займається аніматорством, свята – хлібна пора, тож Новий рік не виняток. Були різні історії.
Якось, коли ми вперше вирішили заробляти на привітаннях з Новим роком для дітей, нам довелось ходити від будинку до будинку замовників пішки. По дорозі ми зустрічали багато автомобілів, і всі, всі нам сигналили, а перехожі вітали і були приємно здивовані. Було таке враження, ніби всюди розливається радість. От що костюми новорічні на вулицях роблять з настроєм!
А одного разу ми зайшли привітати дівчинку. Вона з радістю взяла участь у наших забавах. Але коли ми подарували їй фіолетового сніговика (це при тому, що батьки приготували їй окремий подарунок), була така вражена, що ми собі подумали «що це з нею сталося?». Виявилось, що дівчинка дуже мріяла саме про фіолетового сніговика і про це написала Діду Морозу, але забула відправити лист.
От така дивна несподіванка!
А якось були в одному селі на привітанні. У будинку було 4 чи то 5 дітей, серед них була маленька дівчинка, яка весь час роздивлялась Діда Мороза і їй ні до кого не було діла. Коли ми прощалися з ними, вона підійшла і сказала Діду Морозу «Я тебе люблю». Ми трохи не розплакалась.
Щирі емоції – інколи найкраща плата за відпрацьований час.
Вікторія, продавець. Історія про другий шанс
– Ну, у нас в роботі траплялися різні історії, але всі вони якісь не дуже цікаві. Краще розкажу ту, що трапилася зі мною на Новий рік, коли я ще була студенткою.
Ми з друзями вирішили святкувати Новий рік разом у селі біля міста, в якому я вчилася – в одного з друзів там була бабусина хатина, хоч бабуся там вже не жила. Село недалечко від міста, у хатині є грубки, досить місця для невеликої компанії, тож ми вирішили, що так буде зручніше, затишніше і дешевше.
Хлопці заздалегідь натопили в хаті, розвели багаття надворі, дівчата ж прикрасили всередині гірляндами та сніжинками, приготували смачну їжу. У нас була ціла святкова програма з конкурсами, гітарою, співами і танцями, змагалися за кращий новорічний костюм, дарували подарунки тому, чиє ім'я витягнули з капелюха...
Словом, Новий рік провели гарно, та мова не про те.
О годині 4-тій всі вже потомилися і хотіли спати, тож вирішили, що у бабусиній хаті лишиться власник, бо ж грубки гарячі, а всі інші роз'їдуться додому. Ми нашвидкоруч поприбирали, запакували недоїдене у плівку і сіли в бус.
До міста було хвилин 15 їзди, ми з подругою сіли на передні сидіння, аби не дати заснути нашому водію. Він, аби розтормоситися, ще вмився снігом, пам'ятаю.
Тож ми поїхали. На задніх сидіннях за кілька хвилин стало тихо: усі дрімали. Ми ж з подругою тільки те й робили, що казали: «Костя, все добре? Ти не спиш?». Так ми й рухалися. Їхали помаленьку, старанно оминаючи перехожих, які інколи йшли понад дорогою, аби не йти снігом.
І ось в якийсь момент перед нами з боку водія з двору починає виїжджати машина. Її заносить і я, як у сповільненому часі, бачу, як вона летить на нас. Три мільйони думок пролетіло у ту мить, бо я бачила, що зіткнення не оминути.
Костя різко вивернув руль вправо. Я заплющила очі.
Удар, ще один.
Машина вдарилась у нашу двічі: в двері біля водія та спереду.
Наш водій, Костя, встиг виставити перед нами руку, тим самим пом'якшивши удар в лобове скло.
Наступила тиша. Здавалося, вона триває вічність. Її порушив Костя: «Всі живі?».
Я розплющила очі. У Кості текла кров над бровою. Мені дуже боліли ноги і я спробувала ними порухати. Було боляче, але все ж я могла. Моя подруга на сидінні була непритомною. Я її потрясла за плече, вона відкрила очі і сказала, що дуже болить голова і ноги. Всі речі опинилися десь під нами. Дівчині, яка сиділа за водієм, боліла спина.
Костя наказав усім, хто може, виходити з машини і викликати таксі, сам подзвонив у міліцію та швидку. Коли вийшли з буса, я побачила, що він стоїть за метр від бетонного стовпа. Ще б трохи – – він зім’яв би ті місця, де ми з подругою сиділи. Інша машина стояла впоперек дороги. На пасажирському сидінні був хтось непритомний.
Швидка приїхала швидко. Медсестра вибігла і відразу до машини на дорозі.
У цей же час їде ще одна машина – і чомусь врізається в машину на дорозі. Медсестра сповзає на асфальт...
Уже потім стало відомо, що жоден з учасників аварії не вжив ні краплі алкоголю. Дехто довго лікувався з травмами.
Незрозуміло чому так сталося. Але кожен переоцінив своє життя, моменти, за які тримався. Все, що насправді було неважливим, різко втратило свою тимчасову значимість, бо, певно, всі ми зрозуміли, що в тій аварії все могло бути плачевніше. І що життя лише одне.
І чомусь Бог нам усім в той Новий рік подарував ще один шанс – жити, творити, любити, не тратити час на те, що руйнує, а цінувати людей, що поряд. Не надавати перевагу соцмережам, коли поруч рідні, не носити образу, а дарувати любов. Бо все враз може скінчитися. І шансу іншого не буде.
Так все тоді зрозуміла я. Ще довго боялася їхати в маршрутці у сутінках.
Але минуло. Той Новий рік мені, певно, буде згадуватись усе життя...
Ольга, медик. Історія про розкаяння
– Маю одну історію. Дід Опанас потрапив до нас після інсульту. Говорити міг погано, і в нього були проблеми: йому довелося забрати одну ногу. Щоби покинути курити, дід смоктав багато цукерок і пригощав і нас ними.
У діда був непростий характер, бо він був хворий, не міг говорити. Міг сказати лише кілька слів, і то лайливих. І часто-густо сварився із санітарками.
І от перед Новим роком дід посварився чогось із санітаркою, та бомкав, сварився чогось, як вмів, на своїй мові.
А коли почалися салюти, дідусь подумав, що почалася війна і кричав, чи хто ж живий, шоби його винесли, просив пробачення в тих, з ким він сварився. Це були перші салюти, які дід почув у своєму житті.
Тоді дідусеві пояснили, що то не війна, та він усе одно обіцяв більше з нами не сваритися, бо його ніхто не винесе, якщо раптом щось.
Тамара, швачка. Історія про нове життя
– Зимою діло було. Давно. Вагітна я ходила. Чоловік мій пішов на корпоратив, я ж лишилася вдома.
Увечері, думаю, почищу картоплі, зварю, шоби було чоловікові чого поїсти зранку свіжого. Почистила, аж тут відчуваю: щось не те. Буду, певно, народжувати. То ж не перша моя вагітність була.
Ну, картоплю я доварила, взула чоботи і пішла на медпункт.
В селі медпункт далеченько був, за кілька кілометрів. І зима така гарна, сніжна, снігу ледь не по коліна.
Ну, якось прийшла через ті сніги, стукаю, а нікого нема, бо ж Новорічна ніч якраз. Послали за медичкою, а вона приходить така сердита, мовляв, не могла вже до завтра почекати? Усі ж святкують.
Отак я й народила доньку, поки чоловік був на корпоративі.
А на медпункті холодно було, нетоплено. То ще послали чоловікового батька за дровами, щоби розтопити грубу.
Отоді вже стало геть добре.
Тетяна, вихователь. Історія про роль понад усе
– Ой, у дитсадку купа різних історій буває, смішних і дуже милих. На всякі свята щось таке є. Був випадок, коли я була в ролі Осені, у молодшій групі. Маскувалась, як могла: грим з листячка на обличчі, вінок з калини і листя на волосся. Здавалося, ніхто мене не впізнав.
І тут під час фотосесії після свята одна з моїх вихованиць каже мені на вухо: «Петрівна, я знаю, що то ви були Осінь, але я діткам не скажу! Тссс!». Мене це тоді дуже потішило.
А новорічне... Так і не згадаю відразу.
Якось дітки розповідали вірші Дідусеві Морозу. Була одна в нас Сніжиночка, маленька така, а віршик довгий вибрала. Розповідає вона, переживає так, видно, аби ніде не спинитись раптом. І тут ми бачимо, як наша Сніжиночка починає танути: мокріють білі колготки потроху...
Дуже, певно, все ж довгий був той віршик для малечі! Але дівчинка молодець: незважаючи ні на що, доказала віршик до кінця!
Ну, якщо ж вже в ролі, то до фіналу!
