Ні для кого, певно, не секрет, що найкращими ліками та засобом виховання завжди була атмосфера любові. У такій хочеться бути кращим та не ранити, навіть випадково, тих, хто поряд. Не виняток – дітлахи. Вони, певно, природніше інших засвоюють уроки тепла і любові, щиро реагуючи на них, бо не знають соціальних ярликів чи шаблонів поведінки. Про обійми та покарання, кризи у стосунках «батьки-діти» говоримо з уродженкою Володимирця, психологинею, вихователем та мамою дворічної доні Галиною Бабенко.
– «Мамо, обійми!» – то, певно, дитяча фраза різних періодів: від непереборного бажання немовляти бути біля мами до гірких чи болючих зізнань самодостатніх підлітків?..
– Обійми, поцілунки, носіння на руках малечі – це найкраще, що може бути для батьків і дитини. Звісно, з поправкою на вікові періоди самостійності, коли дитина усе хоче робити сама і, видається, не потребує підтримки дорослих. Таких критичних моментів загалом не дуже багато (посміхається – авт.), але вони справді важкі і для батьків, і для дитини.
– Не дуже багато? То чому ж так важко?
– Думаю, мене зараз зрозуміють батьки, чиї дітлахи досягли приблизно трьох чи семи років, а також підлітків. У них саме розквіт криз. У віці трьох років дітки все хочуть робити самі, як їх мами і тати: хай то буде помити посуд, випрасувати білизну, навіть вимкнути на ніч світло. Для них це дуже важливо. Якщо моя дитина їсть суп, наприклад, то їй важливо, щоби ложку вона брала сама. Вона, звісно, буде нервувати, бо не все виходить, і більше супу виявиться на підлозі, але все ж – сама. Батькам з такими реаліями теж справитися непросто: попри неумисну шкоду самостійних помічників (якщо це суп по всій кухні чи пів годинне зав'язування шнурків у черевиках, коли треба швидко йти), доводиться змагатися за право бути старшим, довго пояснювати, чому так, а не інакше, слухати плачі на підлозі тощо.
Зазначу, що у разі дитячих істерик по причині чи без неї дуже важливо, щоби батьки були поряд, не йшли до іншої кімнати, зачинивши за собою двері, не кричали чи погрожували покаранням – в цей момент ви все одно нічого дитині не донесете! Бути поряд у цьому випадку – це такі собі безумовні батьківські віртуальні обійми, які допоможуть дитині знати, що поряд ті, хто люблять, якби погано вона себе не почувала.
– Це про кризу трьох років. Вже страшно почути про семирічних...
– У віці близько семи років діти прагнуть відповідати сподіванням дорослих. От, наприклад, мама або тато питає малюка, чи сподобалося йому сьогодні на математиці. І дитина впевнено відповідає, що сподобалося, бо думає, що саме такої відповіді чекають від неї батьки. І навіть якщо їй було важко зрозуміти, нащо ото додавати ті два яблука і ще два, чи нудно і нецікаво, вона вам ніколи не скаже, як насправді почувається. Бо знає, що у такому випадку засмутить вас. У такому разі важливо направляти дитину, акуратно питати про все, що вона думає, відчуває, аби все-таки дізнатися справжні відповіді та не пропустити реальних проблем.
Важливо підбадьорювали дитину, говорити їй, що це нормально, коли тобі щось подобається, а щось ні, і що усі різні – і це теж нормально. У такому разі дитина не буде боятися зробити щось не так чи висловити свої справжні емоції.
Треба дозволити дитині бути собою і не соромитися чи ніяковіти від цього. Звісно, не цькувати, чи підсміхуватися над чимось – ви не знаєте, чи не переросте такий невинний жарт у якийсь комплекс згодом. Слухати, чути, намагатися порозумітися, говорити про все до дрібниць, цікавитися тим, чим в цей момент живе дитина – це ще одні уявні обійми любові. Звісно, не уникати звичайних – це корисно усім, і дорослим, і малим.
– Певно, про кризу підліткового віку все ж знають найбільше. Бо кожен з нас переживав цей буремний вік, коли «мене ніхто не розуміє» чи «я, певно, з іншої планети».
– Так, це найбільш усвідомлена криза. Про неї багато не говоритиму. Зазначу лише, що віковий діапазон тут різний, та й минає вона у всіх по-різному. Багато хто, певно, стикався з підлітковою грубістю чи нестримною емоційністю, максималізмом. Звідси історії про «тикання» вчителям, особливо молодим, безпардонність у поведінці тощо.
Підлітки вважають, що вони вже досягли того віку, коли з ними потрібно говорити, як з дорослими. Власне, так і робіть. Попри агресію, стримано пояснюйте причинно-наслідкові зв'язки усіх їх дій, якщо треба – повторюйте. Не забувайте гасити емоції теплотою – говоріть їм, що любите, обіймайте, якщо знайдете правильний момент. А самі не приймайте близько до серця гострих слів, кинутих ними у вашу сторону спересердя у суперечці. Повірте: згодом вони самі шкодуватимуть про усі нерозумні слова чи дії.
– З підлітками зрозуміло. А що робити, коли, наприклад, дитина б'ється в істериці в магазині, бо хоче саме цю іграшку, саме сьогодні? Тут, певно, обіймами, не обійдешся?
– Якщо це трапилося в магазині, треба перетерпіти ці 2 хвилини поряд, яких би зусиль та осудливих поглядів це вам не коштувало. Коли ж істерика мине, відведіть дитину подалі від чужих очей, опустіться до її рівня, щоби дивитися їй в очі. Заспокойте її, обійміть, спокійним тоном поясніть усю ситуацію. Розкажіть, що робитимете далі, щоби дитина знала, чого їй чекати.
– А як в такому випадку пояснювати спокійно? Це ще те завдання із зірочкою...
– Ну, що я пораджу: тренуйтеся (посміхається – авт.). Малюки – ще ті тренажери у володінні своїми емоціями! Я, наприклад, коли таке трапляється з моєю донею вдома, чекаю біля неї, подумки рахую до десяти, чи йду на кухню заварювати собі ромашковий чай для заспокоєння зі словами: "Мама тебе чує, двері відчинені, заспокоїшся – і ми з тобою про це поговоримо". Якщо вашим малюкам менше трьох, не варто надто емоційно реагувати, якщо вони роблять щось, що ви просили не робити. Вони розумні, але малі! Тому в грі часто забувають про батьківські прохання. От, наприклад, коли ми йдемо гуляти і моя доня хоче вступити в калюжу, я кажу їй, що вона не в гумових чобітках, тому не можна такого робити. Бо ніжки стануть мокрі і доведеться йти додому. Обов'язково питаю, чи хоче вона прямо зараз йти додому. Якщо ні, тоді кажу не ступати до калюжі. Інколи доводиться повторювати кілька разів. Це нормально. Ну, і ми всі маємо право на емоції: і дорослі, і малі. Не треба забороняти дітям плакати – краще навчити розуміти себе: що це за емоції, чому вони такі, що треба зробити, щоб вони стали іншими тощо. Словом, говорити.
– А якщо істерика чи поведінка типового забіяки в іншої дитини, наприклад, на дитмайданчику, і ображають вашу дитину? Що тоді робити?
– Ні в якому разі не тиснути авторитетом дорослого на дитину! Якщо таке трапилося, і мама дитини-забіяки не побачила чи не зреагувала, треба підійти до неї та вирішити все з нею. Тобто тут підходить формула "дорослий – дорослому« та »дитина-дитині". Якщо ж та мама провокує конфлікт чи просто не хоче нічого слухати, будьте мудріші: заберіть дитину на іншу гойдалку чи пісочницю, запропонуйте прогулянку тощо. Так ви покажете приклад вирішення конфлікту і для свого малюка.
– А як діяти у ситуації, коли дитина вас «не чує»?
– У такій ситуації треба розуміти, чому так стається. Часто дитина «не чує», бо, можливо, кілька разів батьки щось забороняли, грозивши якимсь покаранням, яке так і не виконали. Так, наприклад, ви сказали дитині, що якщо вона буде рвати книжку, ви не дасте їй дивитися мультики. Але ось прийшли гості чи захотілося спокою – і дитина з мультиками. Вона зрозуміла, що ваші слова пусті, як би гучно це не звучало. Діти мають знати, що якщо ви сказали, що покараєте, то так і буде, і ніякі сльози не допоможуть. Лише так дитина надалі буде «чути» вас. Не слухає – забираєте чи обмежуєте те, що вона любить. Будьте виконавцями своїх слів.
– Тобто треба створити такі собі умовні кордони для дитини? Якщо-то-інакше?
– Звісно, і це дуже важливо для дитини. Вона має розуміти, що безпечно, а що ні, де можна бути самій, а де лише з батьками. Порушує кордон заборони – лишається того, що любить. При цьому все має відбуватися з поясненнями та в атмосфері любові.
– Кажуть, найкращий вчитель – власний приклад. Що порадите батькам для гармонійного виховання дитини?
– Найперше – любити! Любов все переносить. Кризи, істерики і т.д. – це все мішура, коли розумієш, що поряд росте і формується маленьке чудо. І – так, надихати власним прикладом, якщо хочете – щодня бути кращою версією себе вчорашнього. Не порівнювати ні себе, ні дитину з іншими, а лише з собою вчорашнім. Дитина, яка росте в атмосфері любові та розуміння, має всі шанси понести все це з собою в доросле життя та передавати далі.
Обіймайте, цілуйте рідних та близьких, не скупіться на гарні слова, уникайте негативних емоцій, жартуйте, хай у вас все буде природньо! І не купуйте дитину іграшками, розвивалками, солодощами! Зрозумійте, що все, що насправді їй потрібно від вас – ви самі! Час із дитиною – це найцінніше, що ви можете їй подарувати, хай навіть ви просто гулятимете за руку, разом стрибатимете на дивані чи будете дивитись мультик. Будьте поруч! А ще краще – навчіть її тому, що любили у своєму дитинстві. Повірте, нову іграшку чи якийсь випрошений смаколик малюк забуде за день. А час, проведений з вами, пам'ятатиме усе життя!
