Чорнобиль на власні очі

«Не знаю, чи захочеться мені коли відвідати це місце ще раз», – так говорить про екскурсію до Чорнобильської зони уродженець Володимирця Юрій Нех

Хлопець разом із другом та юрбою таких же ризикованих незнайомців відвідав місце аварії майже 4 роки тому. Проте вражень набрався стільки, що й досі пам'ятає все, ніби вчора.

– Тоді такі екскурсії були дивними, нетиповими, це вам не прогулятися карпатськими стежками чи сходити на якусь фешенебельну виставку. Зараз, то, певно, вже норма, особливо після виходу серіалу НВО. Я ж побував там весною 2016 року. Наважились на таке ми з товаришем, коли було нічого робити на роботі, і я випадково натрапив у стрічці новин на якусь групу в ФБ чи ВК, вже не пам'ятаю. Я запропонував, він підтримав. Я перепитав, чи точно він згоден, він же почав підсміхуватися, брати на «слабо». Ну і тут вже нікуди не дінешся: мусили їхати. Подзвонили за вказаним номером телефону, домовилися і кинули по 700~750 грн на карту тим людям, які нас мали туди відвезти.

Респіратор чи шарф – за бажанням

– Я очікував побачити мертве місто, – пригадує хлопчина. – Власне, я його побачив. Не знаю, може, кому і було страшно, але точно не нам. Ми туди їхали після затяжної вечірки, по якій ще до ранку відпочивали в бані. Про свої завтрашні плани розповідали. Тож в кінці-кінців на таку екскурсію зважились не лише я та мій друг, а ще двоє знайомих. Пам'ятаю, ми ще тоді ледь встигли на автобус.

Страх? Його не було. Певно, страшно не було тому, що там досі живуть і працюють люди, то чого боятися? Та й аварія сталася давно, а оскільки ми не хіміки і не фізики, тож взагалі ні за що не переживали. Дотримувалися правил, які нам говорив гід і вдяглися відповідно – мінімум відкритих ділянок шкіри.

Юрій розповідає, що якихось особливих очікувань від екскурсії не сподівався, та й до поняття «місце катастрофи» на той момент ставився відсторонено.

Перед поїздкою нам рекомендували ще взяти із собою перекус, воду, респіратор чи шарф – аби не дихати пилюкою у приміщеннях. Нас попередили, а чи виконали ми рекомендації, чи ні – то вже справа кожного особиста, організаторам все одно, як ми ставимося до власної безпеки. Їхня справа – попередити, а там, як кажуть, усі дорослі люди. Взяти щось на згадку – собі дорожче Юрій каже, що екскурсія до Чорнобиля коштувала усім не лише певної суми грошей, а й тривалої емоційної напруги: окрім звичайної обережності доводилось постійно помічати якісь предмети, за якими вгадувалася ціла сумна історія покинутого міста та його жителів.

– Чим відрізняється така екскурсія? Та, певно, геть усім. Там своя атмосфера. Гід розказує страшні історії, а ти це все бачиш на власні очі – через залишки всього того, що колись належало таким же звичайним людям, які, як і ми, заробляли гроші і мріяли. І найприкріше, що ці страшні історії не якась фікція чи гіпербола, а життєва драма тисяч людей...

А проста екскурсія, от, для порівняння, в місто У, зовсім інша, там є або щасливий кінець, або просто продовження. І там можна брати в руки все, що тобі показують чи про що розповідають.

У зоні все інакше: тут треба думати, чи варто брати «на згадку» щось, що не так лежить.

Там є такі жовті трикутнички уздовж дороги, вони справді потрібні, бо дорогою йти безпечно, а забіжиш за ті позначки – хто зна яку дозу випромінення отримаєш.

Ми трималися застережень, а от хлопи з іншого міста заходили за них, бо там гарна трава. Потім хтось пішов заміряв біля обочини радіацію – і дозиметр зашкалив. Я запитав, чого так. А мені відповіли, що під час аварії дороги милися, і весь радіоактивний пил змивався на обочини. Ну, і там залишався. З часом ґрунт зрізали, але всього не забереш, тож саме тому за знаки бажано не заходити.

У нашої компанії, яка зголосилась туди їхати, дозиметра не було, але нам і самим не надто хотілося до чогось торкатися чи, тим паче, взяти з собою додому. Собі дорожче. Ми дотримувались правил техніки безпеки. Але були і такі, що брали в руки все, що здавалось їм цікавим, і відкривали двері ногами, якщо вони були зачинені. Ну, що тут сказати: бидло – воно скрізь однакове. А на згадку завжди ж можна мати фото і пам'ять, ну, і магнітики на холодильник, як же без них.

Рідкісні тварини в Чорнобилі – не рідкість

– Коли ми під'їжджали до зони, перше, що справді кинулося в очі, – це різноманітність тварин. Я побачив навіть тих, про яких лише чув, як от коні Пржевальського. Уявіть собі: їдемо, а вони неподалік біжать собі, красиві такі, величні, ніби звикли до того, що сюди ходять автобуси з туристами. І це був не один коник, а великий табун! Гід казав, що на них полювали браконьєри. Усі в автобусі обурилися, бо, певно, ніхто й справді до того моменту не бачив їх вживу. Але коли ми почули історію далі, що браконьєрів спіймали, то неабияк втішилися.

Юрій розповідає, що дорогою до місць екскурсії проїздили цілі міста і села, в яких жили люди понад тридцять років тому. Відтоді все стоїть пусткою, позначене лише руками мародерів.

– Це ще те видовище. Ти їдеш, а обабіч стоять сільські будинки, яких потроху поглинає час і дерева. А ці сірі масивні нежилі висотки... Якось не відразу віриться, що тут жили люди, і що це у нас, в Україні таке. Думаю, попри весь сум та жалість, які виникають при спогляданні цих краєвидів, з усією повагою до людей, які тут провели дитинство, юність чи зрілі роки, зараз це були б гарні місця для кіножахів.

Дуже вразив пам'ятник пілотам гелікоптера. Вони у 1986 році гасили пожежу з повітря. Через відсутність на тросі висотного крану сигнальної рейки гелікоптер зачепив лопатями трос і впав на землю. Всі члени екіпажу в результаті падіння загинули. Там стоїть лопать, і кожен рік, як розповів нам гід, туди їздив механік, який обслуговував цей вертоліт на землі, аби вшанувати свою загиблу команду.

Це все тяжко, людей не вернеш, тут нічого не вдієш. Проте у пам'ять про них можна було б робити ралі – там дуже круті дороги, з переходами на гравій і ґрунтовку, а ще ж краєвиди які!.

Є версія, про що теж розповідав нам тоді гід, що за допомогою цієї Дуги був збитий американський шатл, де були загиблі астронавти. Ну, це лише слова гіда. Та її розміри справді вражають. Кажуть, що деякі сміливці використовували цю станцію для стрибків із парашутом. Власне, близько 100 метрів висоти конструкції це дозволяють..

Ще ми бачили Дугу (загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга» — радянська радіолокаційна станція для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет – авт.). Гід казав, що це була б сила, якби її запустили в дію.

Моїм відкриттям стали Чорнобиль і Прип'ять. Це, виявляється, різні міста, я ж до екскурсії цього не знав, бо ніколи не вникав у історію трагедії.

Шокувало, що у ці два міста були вкладені справді колосальні ресурси – це видно навіть після того, як минуло стільки років. А тепер ці два міста стоять без людей.

Ні, є люди, які там працюють, звісно, але з масштабами інфраструктури кілька десятків людей не перекривають загальну пустку.

Ще шокувала жадібність людей: купу техніки просто розікрали, не зважаючи на те, що вона "фонить". В одній з квартир, в яку ми заходили, не лишилось нічого, окрім однієї батареї – все було зрізано і, мабуть, здано на металолом. Це пам'ятник людській байдужості і меркантильності. Сумно, що такі люди можуть жити поряд з нами.

У Чорнобилі все стоїть в аварійному стані. Така ж ситуація і в Прип'яті, і в навколишніх селах. Упродовж екскурсії нам пощастило побачити легендарних велетенських сомів, які збираються під мостом, якщо хтось кидає шматки хліба у воду. Тоді вона ніби починає кипіти – від великої кількості сомів великого розміру, які пливуть і пірнають за поживою.

Відвідали територію громіздкого оглядового колеса, бачили басейн звичайної міської школи, купи протигазів, пусті класи з шматками сторінок тодішніх книг на підлозі..

Вигляд саркофагу мені був знайомим: його зображення використовують в одній із комп'ютерних ігор, тож я впізнав ті місця одразу, ніби вже тут був.

Ще ми були на даху багатоповерхівки, не скажу вже, чи там 20, чи 21 поверх, туди не можна було йти, але гід дав добро і ми сходами видерлися нагору. Власне, вигляд був крутий: природа бере своє!

«Тут фото робити не можна!»

Був у нас під час екскурсії один дивний момент: коли ми вже були біля саркофагу, наш гід, який приїхав з нами, захотів фото на фоні саркофагу. Але там не можна фотографуватись, і про це його попередив місцевий гід при в'їзді на територію зони відчуження, який нас супроводжував цілий день та розказував, як все сталося. Наш гід його не послухав і став, спершись на ворота.

І тут вибігає охоронець в масці, з автоматом, на ходу його перезаряджає і з матюками наводить на нього.

Фото, звісно, не було, бо наш немудрий гід втік. А охоронець мав право забрати фотоапарат і здійснити попереджувальний постріл, ну, а далі все було б ясно. Фото він не забирав, але пояснив для тих, хто ще хотів таке зробити, що з цієї сторони не можна фотографувати, знімок можна зробити з інших ракурсів.

Після такого інциденту всі все зрозуміли, хоч про це нас і так попереджали, та й знаки там були! І ще така зона була на мості, де є знамениті соми: «одну сторону фотографуйте, а іншу не можна».

BGImage

Враження

Юрій не шкодує, що отак зопалу тоді зважився на таку непросту екскурсію. Бо за один день побачив, відчув і зрозумів більше, аніж коли слухав, читав, дивився щось тематичне раніше. Ніякі виховні заходи чи пам'ятні концерти не запали до пам'яті хлопцеві так, як один день на місці Чорнобильської аварії. А тут – все одразу одним білетом.

– Насправді у самих містах дуже круто, дух захоплює, – зауважує хлопчина. – От, до прикладу, навіть це колесо, яке так і не покатало людей. Пацани міряли біля нього мох, то трохи фонить, але гід казав, що скоро можуть зменшити зону на декілька кілометрів, тож, можливо, в майбутньому вже не буде 30 кілометрів заборонених. Оті неймовірні дикі коні туди були завезені за планом, щоб за ними спостерігати: вони ж їдять ту траву, і ходять скрізь.

У зоні природа бере своє: ми коли заїхали у Прип'ять, то не відразу зрозуміли, що вже у місті. Бо посеред асфальту ростуть дерева, великі дерева. А коли придивитися, то ти розумієш, що за ними метрів через 10~20 вже стоять багатоповерхівки. А з автобуса цього не видно. Ті купи протигазів, які так і лежать у підвалах і які ніхто не чіпає...

Славнозвісна лікарня, де до цих пір лежить форма перших пожежників... Ми в ній не були, тільки проходили повз. В місті на річковій пристані є навіть затонулі кораблі, які мародери все ріжуть на металолом.

А ще тут дуже багато сміття, яке привозять із собою туристи. Гід нам розповідав, що сюди їде дуже багато туристів із-за кордону.

Цікаво, що при виїзді із зони ви проходите скан, він виявляє, чи є на вас радіоактивний пил. Якщо є, ви мусите зняти той одяг чи взуття і вас перевірять знову. Тому не раджу їхати туди в улюблених чи надто дорогих кросівках – велика ймовірність того, що вам їх доведеться там і лишити. Ще так само перевіряють автобус, тож земельки звідти не привезеш, щоб посадити вазон і подарувати своєму «другові» (посміхається – авт.). А так – дуже цікаво. Якщо є час і кошти, то все ж раджу поїхати: є багато чого цікавого подивитися.

Назад всі їхали мовчки, бо були шоковані трагедією, яка там сталася кілька десятиліть тому. Юрій говорить, що після екскурсії переосмислив все, що відбулося під час аварії на ЧАЕС. Тепер для нього це не просто чергова сумна дата на календарі – побачене на власні очі місце трагедії тисяч людей не може не пробудити емпатію.

– Для мене це тепер не просто факт чи теорія. Я зрозумів, що відбувся вибух реактора, який в принципі не мав відбутися. До цього не був ніхто готовий. А страшна халатність тієї влади, яка вбила дуже багато людей своєю замовчуваністю і зростанням рівня радіації в місті до критичної норми – це вже злочин людей, які знали, що буде, але не хотіли розголошення факту аварії.

Зрозумів, що на той час на її ліквідації були задіяні передові технології. Щоб скидати графіт і різне опромінене сміття з даху, наприклад, використовували роботів – місяцехід та інші роботизовані машини. Вони там досі як експонати стоять.

Юрій Нех

Чесно? Не знаю, чи хотів би потрапити туди ще раз. Мені вистачило й одного разу. Звісно, там і вдруге, і втретє буде на що подивитися, та ж екскурсія в золотий коридор.

Але це вже більш небезпечні екскурсії, і коштують вони відповідно..

Золотий коридор – головна комунікація Чорнобильської АЕС. Сюди виходили опромінені працівники після «аварійної» зміни 26 квітня, назустріч їм – ішла нова зміна. «Золотим» коридор став, коли після аварії його не змогли повністю очистити від радіації. Тоді його стіни та стелю обшили металевим профілем золотистого кольору: це одразу знизило випромінювання