6 березня Європа відзначає День пам'яті Праведників народів світу. Хуторянка Ганна Ляшук 60 років тому врятувала родину євреїв від розстрілу, а згодом кількох членів цієї сім’ї рятувала вдруге. За це її нагородили відзнакою Праведник Світу. Детальну історію жительки Володимиреччини читайте тільки на нашому сайті.
Маленький хутірець Запруда ховався у лісі, у кількох кілометрах від Великих Телкович. Сім хатин півколом-підковою розмістились на сонячному узліссі, ніби разок розірваного намиста.
З великої родини Ляшуків один за одним отримали пішли на фронт Максим та Іван, а згодом і Костянтин. На той час у них з Ганною вже була маленька донька Райка.
Воєнні і напівоєнні формування, поліцаї і дизертири, а то й просто бандити теж шукали захисту під лісовим покровом.
Ганна Адріївна Ляшук з правнучкою Інною
– Особливо страшно було вночі, – через роки-літа веде нитку спогадів Ганна Андріївна. – Одні приходили і запитували, чи не переховуємо бандерівців, інші допитувалися, чи не навідуються партизани. І щоразу ми не знали, що відповісти, щоб догодити нежданим-непроханим гостем, аби не одержати удар прикладом гвинтівки.
Данило Дем’янович, свекор Ганни Андріївни, був людиною глибоко віруючою. Він молився й молився Богу та просив спасіння і для сім’ї, і для великої єврейської родини Зальцманів. Дев’ять чоловік: Басю, її сина Шмійла, невістку та їхніх діток Лейбу, Іцка, Берка й Рахіль, а ще Басіну дочку Рейзю, зятя Нохіма рятували Ляшуки. Ризикуючи власним життям, вони дали їм притулок та допомогли уникнути фашистської неволі. Рахіль була такого ж віку, як Ганна, тож обидві зразу подружилися.
Спочатку для Зальцманів зробили підпіл прямо в сараї, під сіновалом. Та це був величезний ризик, тож викопали землянку в глухому закутку лісу, де втікачі пересиджували дні і коротали тривожні ночі. Сюди Ганна або її свекор носили їм їжу та воду.
Це було справжнім геройством. Та хто тоді думав про це. Просто вони, живі люди, за покликом серця давали життя іншим. Українці, прості селяни, – євреям. Національність тут не мала ніякого значення.
Часто до Ляшуків навідувався ще один єврей, дідусь Аро.
– Поважний такий, з білою бородою, – розповідає Ганна Андріївна. – Він знав, що ми переховуємо його одноплемінників, і все повторював: «Вас Бог спасе». І Бог поки що оберігав їх – і на лісовій стежині, і вдома.
Та ось фашисти оголосили всім євреям з навколишніх сіл зібратися в Боровому (Зарічненський район). Звідти їх нібито відправлять на батьківщину, в Палестину.
Зальцмани повірили, і стали лаштуватися в далеку дорогу. Але невідомість тривожила. Тож, дякуючи своїм рятівникам за хліб-сіль, за допомогу, вони ридма ридали і прощалися, ніби назавжди.
ПЕРЕДЧУТТЯ не обмануло їх. Зібравши в Боровому євреїв з усієї округи, фашисти примусили їх викопати собі величезну могилу – і розстріляли. Чудом врятувалися одиниці. Серед них і брат з сестрою – Берко та Рахіль Зальцмани.
Перелякані, закривавлені, забруднені болотом, подолавши неблизьку дорогу, вночі вони знову постукали до Ляшуків. І знову, вдруге, ці добрі люди дали втікачам притулок. Обмили, переодягнули, нагодували і влаштували на сіновалі.
Рахіль Зальцман з чоловіком (сімейний знімок)
Так минуло кілька тижнів. Зрозуміло, що ця схованка була дуже ненадійною. Фашисти могли нагрянути в будь-який час. Тож знову спорядили Ляшуки бідолах, дали хліба та до хліба, і пішли вони шукати інших добрих людей, тепер уже остаточно, не сподіваючись більше на зустріч.
А вона, всупереч всьому, все ж відбулася, уже в 45-му, коли закінчилась війна.
Повертались солдати додому. Поспішав до сім’ї Костянтин Данилович – чоловік Ганни Андріївни. В одному з боїв він був тяжко поранений в ногу, тривалий час лікувався в госпіталі в Москві, й тепер кожна година наближала його до рідної домівки.
Ось і Рафалівка. І першою, кого зустрів тут, була ... Рахіль. Вона розповіла, що завідує у селищі млином. А ще повідомила сумну звістку. Берко, який приєднався до партизанського загону, невдовзі загинув в одному з боїв з німецько-фашистськими загарбниками у Сарненському районі. Де точно його могила, сестра не відала.
Відтоді Ляшуки майже 50 років нічого не знали про долю Рахіль.
Після того, як Україна здобула незалежність, зовсім випадково Ганна Андріївна (жила вона на той час уже в дочок) довідалась, що врятована нею Рахіль Зальцман жива. І вирішила розшукати подругу. Допоміг їй у цьому Кирило Кіндрат, доцент Рівненського гуманітарного університету, голова Української асоціації християн-рятівників, Праведник народів світу і України.
Через 4 роки пошуків йому вдалося розшукати Рахіль у Хайфі в Ізраїлі. Так Ляшуки і Зальцмани почали листуватися.
У 2019-му Рахіль Зальцман не стало. Та вона встигла подбати, щоб подвиг її рятівників, здійснений у глибокому ворожому тилу під час війни, не був забутий.
У 2017 році, якраз на 80-річчя, Ганна Андріївна отримала від Рівненського обласного представництва Сохнут прибути 13 жовтня до Львова на зібрання з нагоди вручення їй високої відзнаки «Праведник світу». Ім’я її викарбуване на Стіні Пошани в Алеї Праведників Яд Вашем.
…Вона тримає в руках Почесну грамоту та медаль «Праведник світу». Там навічно записане її ім’я. У центрі круга – крислате дерево, посаджене в Ізраїлі на честь української селянки. На звороті медалі – земна куля. Руки в’язнів чіпляються за колючий дріт – як за останню надію, як за саме життя…
Єва Хутка.
