Володимирчанка Надія Рижа у садочку вже тридцять років. Каже, що ніколи не думала про зміну роботи, бо це не просто спосіб заробити на життя: у дитсадку жінка хоч і втомлюється, але з дітлахами відпочиває душею. Нині пані Надія суміщає посади вихователя та методиста у дошкільному закладі «Казка». Щоранку поспішає на роботу, бо її робочий день починається вже о 7.30 ранку, тож поки хтось ще може дозволити собі подивитися ранковий сон, вона вже працює.
Чи то за характером, чи то через стаж роботи пані Надія може знайти підхід до будь-якого малюка, з яким зустрічається. Каже, що й малюки її багато чому вчать. Досі.
Старші вихователі завжди надихали
– Я на роботу прийшла у 1991 році, – розповідає Надія Рижа. – То були часи, коли влаштовували всіх, бо ми отримували направлення з відділу освіти. Я хотіла біля Володимирця ближче працювати, але місць не було, то мене направили в Полиці музичним керівником, хоч я не граю на жодному інструменті.
Потім з'явилося місце і я пішла у садок «Малятко», що в центрі Володимирця. Я дуже переживала, бо там працювали всі вихователі передпенсійного віку, старші, з великим стажем роботи, а я думала, що нічого не знатиму проти них. Бо прийшла після інституту, а всюди говорили, що інститут нічого не дає, що кращий досвід дає таки училище.
Але мої страхи були марні: попри те, що старші всі в колективі, мені було дуже легко з ними працювати. Вони мене постійно підбадьорювали, надихали. Щоби я не зробила, вони мені казали: «Все правильно, ти все вмієш».
Зараз чомусь відношення до молодих не таке у старших. Коли ж тепер приходять на роботу молоді, то я згадую себе, перелякану, і стараюся їм у всьому допомагати. Завжди кажу, що молоді – сучасніші, тому до них теж треба інколи дослухатися і чомусь вчитися. Та й дітлахи таких більше люблять.
У ті часи, власне, як і сьогодні, працювати в садочку було непросто. Не через дітлахів. А через бідну матеріальну базу. Тоді теж батьки допомагали, щось закупляли для дитячого дозвілля та навчання. А оті старші вихователі мені ще розповідали про часи, коли держава закупляла олівці, фарби, папір тощо. Я прийшла, то вже все було інакше.
Недитячі питання: «Я вам все сам розкажу!»
Пам'ятаю, як перший раз прийшла у групу, де було 32 дитини. Діти ставили провокаційні питання, бо бачили, що я молода, що на все реагую інакше, ніж зазвичай їхні вихователі. І от одного разу якраз всі готувалися до сну. Ще були оті розкладачки радянські.
Запам'ятала одного хлопчика Сашка. Словом, така історія. Я прийшла до них, вони лежать, бачать, що молода, бігаю навколо них: «Дітки, давайте я вам казочку почитаю чи щось цікаве розкажу». А отой Сашко сідає на розкладачці і каже: «Яка казочка? Давайте поговоримо про секс!».
Це була старша група, їм усім був шостий рік. Я ж такого, звісно, не чекала. Думаю, і що мені на це казати? Нас такого не вчили в інституті! Тут на допомогу мені прийшла наша няня. Каже: «Добре, Саша, давай поговоримо. Сідайте. Я от вам розкажу, шо це таке, бо, може, ти, Сашку, щось не так зрозумів. Мені от стільки років багато, то я знаю точно більше. Так от, дітки, секс – це така картина, яка намальована на стіні, де зображена природа, там пташечки співають, квіточки цвітуть...».
А той Сашко каже: «Ага, що ви мені розказуєте? Я все знаю! Я в туалеті сидів сусідовому, картинки дивився! Я вам сам розкажу!». Я вже не пам'ятаю, як ми вийшли із ситуації, але досі, як бачу десь цього хлопчину, то згадую цю історію.
Ще пам'ятаю своє велике враження одне, з наших перших музичних занять. У нас тоді працював Анатолій Іванович Ковалінас був, незрячий. Вже, певно, минуло три чи чотири заняття з ним, а я навіть не зрозуміла, що він не бачить. Він так гарно орієнтувався по залі, і з дітьми танцював, і співав, і грався! Словом, професіонал!
Перші два заняття діти співають, то й вихователька має співати. Я ж соромилася, бо тільки прийшла на роботу, трохи там щось тихенько підспівувала лише. То він на третє заняття каже: «Так, діти, будемо зараз вчити нову пісню, я буду грати, а Надія Михайлівна буде співати!».
Я тихенько кажу йому: «Я не співаю!», а він мені: «Я чув, співаєте!». Ну і от він так гарно грає, а я ж співаю. Співаю і сама собі дивуюся!
За 30 років роботи обов'язок той самий: любити дітей
За весь період роботи я проходжу вже 9-ту програму по дошкільному вихованню. Попри це обов'язки залишаються тими ж: любити дітей. Ну, зараз вже треба підлаштовуватися під сучасних дітей, під вимоги часу.
Проте якщо добре проаналізувати всі ті програми, то розумію, що основа та сама, ще від часів мого навчання в інституті. Звісно, з'являються якісь нові терміни, але попри те, що багато років тому вихователі не називали ту чи іншу дію так, вони все одно це робили.
Раніше заняття в садку були більше схожі до шкільного уроку, нині ж у нас інтегрований підхід, за яким зараз працює Нова українська школа. Це для школи такий підхід став новим, а для садочка то звична практика. У вихователя є тема, але він сам має придумати, як її подати так, щоб дітям було цікаво слухати. Бо втримати дитячу увагу нині зовсім не просто!
Якщо малюкам нецікаво, вони можуть просто проігнорувати вихователя, навіть заповзти під стіл. Тож ми мусимо весь час щось вигадувати, весь час бути в русі, аби їм було цікаво.
Об'єм інформації не змінився, іншою стала форма подачі. Дітки працюють по підгрупах, чи самі, чи в парі, важливо, щоби вони самі робили якісь висновки через пошуково-дослідницьку діяльність, виконання розвиваючих завдань тощо. Щоби не просто заучували інформацію, а вчилися користуватися нею у повсякденному житті.
Діти більше люблять молодих, з манікюром і на шпильках
Пам'ятаю, як було непросто, коли у 1999 році всі садки звели в один, тож трьом колективам довелося вчитися працювати разом. Було складно, бо у кожному колективі був свій стиль роботи, напрацьований роками. А з моїми першими колегами у нас ого скільки теплих і смішних спогадів!
Я молодих вихователів дуже люблю, мені з ними простіше набагато, ніж зі старшою категорією. Дивує мене, коли працівники з великим стажем трохи зверхньо ставляться до таких, не сприймають їхніх дій чи порад. У них часто проскакує фраза «от ми колись!». Я ж їм завжди кажу, що діти колись і тепер – зовсім відрізняються, а молоді вихователі з ним справляються, бо вони сучасні.
Я не соромлюся спитати щось у молодих, коли знаю, що вони краще розбираються у комп'ютерних технологіях, наприклад. Для мене це не принизливо, як може вважати багато старших вихователів. Так, може, я й знаю щось більше від молодих спеціалістів, але ж є сфери, де й вони знають краще.
А діти теж краще ставляться до молодших. Були у нас ситуації цікаві.
Один хлопчик якось поділив вихователів: оця хоч і добра, але старенька, а оця молода і гарна! Я ж питаю в нього: «А я яка?». А він мені: «Ну, ви ще не зовсім старенька!».
А один хлопчик, який дуже любив переходити на російську, все ходив за новою вихователькою, в очі заглядав, а потім каже їй: «Я знаю, почему ты такая красивая. Потому что молодая!».
Та і я пам'ятаю, коли прийшла лише, то діти мене більше любили, бо я була молодою. Так і зараз. Ми можемо біля них і так, і сяк, а коли приходять молоді вихователі, то вони з гордо піднятою головою проходять мимо нас, старших, і йдуть до них. Хоч виховательки можуть мати зовсім малий стаж роботи, але ж у них мами такого десь віку, тому отак. Якщо вихователька з манікюром і на шпильках, то дітям це цікаво, а якщо голова непофарбована і сива, та ще й любові від неї не відчувають, – то це для них не авторитет.
То для дітей треба старатися, аби виглядати молодою і сучасною.
«На яке море? Гноювку на поле везем!»
Історій цікавих у нас купа. Якось на якесь свято одна дівчинка прийшла у гарному бальному платті маленької феї, а ще зі шльопанцями пластмасовими на каблуках. І мама в сльозах нам каже, що вона хоч і не може на них ходити, але без них не хотіла іти в садок, тож мусила їх взяти з собою.
Мама пішла, а ми давай її вговорювати. Всі методи педагогічні і непедагогічні випробували, але дитя стояло на своєму: піду на свято лише на каблуках. Ми домовилися, що вона зайде на тих каблуках, пройдеться по залу, аби всі їх побачили, потім ми їх поставимо на піаніно і вона буде ними милуватися, а сидітиме в звичайних босоніжках.
Наверх ми її занесли. Далі картина: виходять діти, а потім я, тримаю тій дівчинці плаття, а няня тримає її за руку, аби вона не впала. Врешті оті каблуки опинилися на піаніно.
Ще була одна історія про Ваню, хазяйського хлопчика. Ми поставили стільці, зробили, ніби поїзд. Дітки посідали і «їдуть». Ваня ж у нас з дідом все вивчив по хазяйству, все знав. Рулює.
Я заходжу і питаю: «Дітки, а куди ви їдете?». І одна дівчинка: «Ми їдемо на море, відпочивати!». Ваня ж обертається і такий: «На яке море? Гноювку на поле везем!».
Ще оце згадували, сміялися. Була дівчинка одна, гралася якось набором, де намальовані різні картинки за професіями. І вона сидить, дивиться і каже: «Так, а це – налісник (насправді там був лісник), а це – льодяністка (фігуристка), а це – зубист (стоматолог)». Отак називала професії за головним атрибутом.
Були і історії про дитячу любов. Закохався один хлопчик в молоду виховательку, всюди за нею ходив, усміхався весь час біля неї, казав, що то його наречена. Ми ж якось готувалися до новорічного ранку, і я принесла тій виховательці весільне плаття, аби вона поміряла на роль Снігурки. Дітки якраз лягали спати.
Вона вдягнула його, виходить, а я кажу: «Дітки, подивіться, яка наша вихователька гарна! Може, її хтось такою побачить та й заміж забере!».
Дивимось, а після моїх слів той хлопчик аж зблід: лежить, а сльози по щоках течуть. Я підійшла до нього, кажу тихенько: «Не переживай, то я пожартувала, а твоя улюблена вихователька просто буде Снігуркою, то й міряє плаття. То я вигадала, аби інші дітки не здогадалися, щоб для них був сюрприз». Трохи заспокоїли.
То потім той хлопчик у школі навчився писати і передавав тій виховательці любовні записки.
Згодом ми його якось вже старшого зустріли, питаємо, чи не забув свою улюблену виховательку. А він каже: «Я вже її не люблю. Люблю дівчинку з класу». От така історія.
Сучасні діти грають у наші ігри охочіше, але й думають, як дорослі
За 30 років із переліку ігор нічого не пропало, тільки додалося. Мені видається, що колись діти не так любили гратися, як зараз. Може, через те, що зараз вони більше у комп'ютерах сидять. А ще як запропонувати їм якісь яскраві шапочки чи інші атрибути на голови – то дуже люблять! Особливо молодша група. Вони би пів дня гралися! Якщо ще слів не пам'ятають, то починають самі вигадувати.
Та ж історія і з піснями. Є такі, які я ще співала, коли моя дитина ходила в садок: «Синій м'яч, жовтий м'яч», «Через міст перейти треба нам малята», новорічні також.
Я не уявляю, щоби я робила, якби сиділа вдома! Ми от інколи говоримо про всякі неприємності вдома чи на роботі, буває. І завжди є діти, з якими дуже цікаво говорити на дорослі теми. То як настрій поганий, приходиш до тієї дитини, покращити.
Був один хлопчик, дуже гарно роздумував на дорослі теми, по-своєму, по-дитячому. Такий він був шустрий, вредний, але очі дуже добрі. Поговориш з ним, то забуваєш про всі свої проблеми.
Про нові технології
Звісно, ми йдемо в ногу з часом, бо ж світ не стоїть на місці. Скажу, що і зараз є ті, хто із технікою на «ви», добре, що є молоді і сучасні. Є й такі, що не розуміють усіляких нововведень, і все сумують за «а от колись».
Зараз дітки малюють чим хочете: і пальчиками, і долоньками, і шишечками, і папером. Але ж ніхто не відкидав пензлика та олівця! Малюйте з дітьми, як умієте, аби вони були задоволені! Ніхто ж нікого не насварить, якщо ваші діти із захватом навперебій показуватимуть свої малюнки та розповідатимуть, що ви сьогодні робили.
Це колись був контроль, щоб малюнків було стільки ж, скільки діток і тд. Для чого це?
Сьогодні інший підхід: дитина не захотіла малювати – не малює! Намалює, коли схоче. Все одно дехто із старших вихователів каже, що то було правильно, а все, що зараз – дурниці. Переконати у чомусь досвідчених вихователів складно: з одного боку вони не приймають нового, з іншого – бояться відступити від усталеної форми.
От і маємо ситуації, коли діти з нудьги тікають із занять чи під столи залазять... А треба ж адаптувати все так, аби групі було цікаво, а не просто дотримуватися плану!
Тим паче, у дошкільних програмах зазвичай дають максимум, дітям дуже важко все охопити. Дітей перегружати теж не можна. Їм хоч і цікаво все те, але вони втомляться. Бо щоби не головори, але головне не математика чи грамота, а здоров'я дітей.
Головне – аби діти вміли виявити себе
Якщо порівнювати малюків 30 років тому і сьогодні, то скажу, що бачу більш активних і непосидючих дітей. Колись діти були спокійніші, більш врівноважені. Тепер є в групах такі, що просто так заняття з ними не проведеш, треба сідати і щось вигадувати, аналізувати, прогнозувати. Тепер діти можуть як хочеш відповісти вихователю: і негарними словами, і поправити, сказати, що не люблять і через це не підуть більше в садочок. У дітей зараз не вимагають простого запам'ятовування. Головне – аби вони вміли спілкуватися між собою, виявити себе, розказати, аби не боялися питань, висловити свою думку.
Діти і нас щодня чомусь вчать. А батьки... Батьки теж різні бувають. Є такі, що не приймають наших зауважень, тим самим роблячи гірше собі. Є такі, що дійсно цікавляться тим, чим займалася та чому навчилася дитина. А часто зустрічаються й такі, в яких все простіше: питають лише про базові потреби – чи спала, чи їла дитина. Якось проводили ми батьківські збори і через пів години прокидається тато один: «А що, ви ще з ними тут і якісь заняття проводите?». Це при тому, що я розповідала весь час про розклад занять.
На моїй роботі неможливо постаріти душею
Думок про зміну роботи у мене не було. Боялася лише, аби не скоротили у 90-і роки. Ще шкода, що нас, вихователів, не прирівняли до вчителів, хоч робота та ж, освіта та ж, а оплата праці нижча, і без доплати за додаткову роботу. А так... Я люблю свою роботу. Але хоч на посаді методиста працюю більше 10 років, все одно надаю перевагу роботі з дітьми. Це моє. Я люблю дітей. З дітьми хоч і важче працювати, ніж у кабінеті, але я це люблю. А до тих, хто міняє роботу часто ставлюся нормально: молодь зараз зовсім інша, має можливості, то чому б і не шукати щось своє?
Думаю, що вихователі ніколи не зможуть постаріти душею, бо завжди з дітьми. Тож повинні тримати себе у ритмі життя, дивитися сучасні мультики, наприклад. Бо ж діти їх люблять, носять кофтини з їх героями, рюкзаки, сердяться, коли ти називаєш героя якось не так. Тож діти не дають закиснути!
