Ліси – наше багатство і «зелені легені». Та схоже, зараз вони теж переживають «коронавірусну пандемію». Їх природа не балує дощами, вони горять і занепадають від істот рукатих і крилатих. Та й чорні лісоруби не пішли на карантин. Але ліси на Поліссі ще живі, бо, кажуть, «дерева помирають стоячи».
Проблема, про яку йтиметься, не нова і наболіла для всіх, особливо для сільських жителів, які не уявляють життя без лісу. Він для поліщуків і годувальник, і захисник від природних стихій, і та незвідана сила, що заспокоює та гріє душу у час скрути. Але не будемо розтягувати ліричний вступ. Саме час розглянути цю тему скрупульозно і з усією серйозністю, щоб розвіяти сумніви тих, хто вболіває за народне добро, або й навпаки – наставити додаткових питальних знаків. То вже кожен читач вирішуватиме сам, прочитавши статтю.
Чи є якесь логічне пояснення тому нонсенсу, що діється у лісових господарствах? Думаю, є, якщо розглянути ситуацію всебічно, тобто з історичної, політичної, економічної та соціальної сторін.
Старожили ще пам’ятають, як масово вирізався ліс після минулої війни. То були тяжкі часи розрухи. Але й у роки тодішніх лихоліть масштаби вирізки не сягали такого розмаху, як тепер, у період матеріальних статків. Коли ж зазирнути у кінець ХІХ та на початок ХХ століть, то побачимо, як австрійські промисловці Бліох і Рау вирізали поліські ліси десятками тисяч гектарів, а деревину вивозили за кордон. Саме на лісових роботах та на вузькоколійних залізницях цих промисловців («бльохівках») наші предки заробляли золоті монети. І тоді ж вони почали купувати землю, на якій жили споконвіку, у поляка, австріяка, литовця та єврея. Зважте: купувати! Бо саме іноземцями були поневолені українські терени впродовж останнього тисячоліття.
Доречним згадати й проблеми поліщуків за часів польського панування. Ось як згадує тодішню «благодать» із добуванням дров старожил села Іванчі: «А з дровами яка біда була за польських панів! Грошей люди не мали, щоб купити дров. Як зріжеш яку гілляку вночі з дерева, то потрібно було її одразу порізати і заховати, бо ранейко прийде гайовий шукать. Ми ховали поліна в порожню бочку і присипали їх зверху зерном, щоб лісник не знайшов, бо буде за те полінце великий штраф. А як то було тяженько тими сирими дровами наварити їсти собі та худобі!.. Багато людей тоді чаділи від диму і навіть помирали. Сьогодні люди як в раю живуть, а вже так порозпивались, що аж подуріли». Прочитавши ці рядки, читач, мабуть, мимохіть задався питанням: «А чи не в ті страшні часи ми знову сьогодні котимось?»
Робочий момент із життя лісівників
Чому років десять тому почала набирати темпів вивозка деревини за кордон? Відповідь нескладна: бо надійшов наказ від нашого благодійника Світового банку. Коли ж депутати почали лякати світового банкіра забороною на вивозку лісу за кордон, то останній на це сказав: «Віддайте 115 мільярдів доларів боргу і подавіться своїм лісом!» Думаю, немає сенсу розповідати, як одностайним голосуванням про зняття мораторію на продаж лісу відреагували на ці слова наші «недоторканні чудотворці». Але якщо копнути глибше, то без труднощів можна розгледіти, яким шляхом прийшли ми до такої ганебної ситуації. Сьогодні всі критикують владу. І є за що. Але… парадокс: немає кому критикувати тих, хто голосував за цю владу на виборах. А визнавати себе невігласом за обрану тобою ж владу, повірте, якось не з руки…
Отже, 1991 рік. Америка дозволила українцям провести всеукраїнський референдум «Про незалежність України», який і відбувся її коштом. Після цього заставила депутатів «незалежної» прийняти «Закон про заборону референдумів». Перша вимога нових господарів по знищенню колгоспів нами виконана достроково. Так же хвацько виконалося й друге завдання по відправці вітчизняних заводів та фабрик на переплавку до Європи, і т.д. Забрати у нас ліс для Світового банку взагалі третьосортна забавка, а от простим людям – біда. Жодних проблем зі знищенням лісів не мають і наші київські чиновники. Вони добре знають, що їх, у випадку смути в країні, за віддану холуйську службу захистять і доларами, й закордонними паспортами «добрі дяді» з-за океану.
Але залишмо київський олімп із його «богами» у спокої і повернімося до грішних лісівників. Тут доречним було б запитати: «А хто захистить лісівників нижчої та середньої ланки від словесних нападок селян та психологічної агресії соціальних мереж?» Саме вони опинилися між молотом і кувалдою. Пересічний громадянин не може осягнути розумом недосяжних київських фарисеїв, а тим паче – їхніх заокеанських благодійників. Він, простий чоловік, бачить пустку на місці недавніх лісових площ та «фури» з лісом, які день і ніч курсують на захід.
Тож йому зі злості нічого не залишається, як… зривати злість на першому, що трапиться, лісівнику, а хитромудра політика – то сфера не його роздумів. Тих, що вміють критикувати, у нас безліч. Зате немає тих, що бачать вихід зі скрутного становища і можуть мудро порадити. Зазвичай трапляються мудрагелі, які з піною біля рота кричать: «Та якби моя воля!.. Я б тих лісників!.. Я б їм!..» Панове, якби збулася ваша воля, то в країні не тільки не посадили б жодного деревця, а й не лишилося б жодного українця. І я знаю, що кажу. Через відсутність єдності нами й крутять світові шулери, як циган сонцем.
Дозволю собі якусь мить побути наївним. Отож – слухайте. Невже ми дурніші від якогось поляка і не могли б порізати колоди на дошки та продати, скажімо, в Емірати у десять раз дорожче, як це роблять з нашим лісом європейці? Але ні! Мусимо кормити своїм добром чужинців, тому що «світова спільнота» відвела нам долю сировинного придатку. Та що там ліси! Ми ту європейську спільноту своїми людьми вже «годуємо» – і, як бачимо, там не вдавляться…
А насамкінець поділюся деякими, як на мій погляд, цікавими цифрами (їх надала прес-служба обласного державного лісового господарства). Загальна площа лісових насаджень в області, не рахуючи відомчі ліси, сьогодні становить 762,1 тисячі гектарів. У 2019 році лісовими працівниками висаджено 28,5 мільйона саджанців і засаджено лісовими культурами 3250 гектарів лісових площ – на 150 гектарів більше, ніж вирізано, оскільки під посадку відводились і пустуючі землі. Виходячи з цих даних, бачимо, що лісівники трудяться, не покладаючи рук, а от хто користується результатами їхньої праці, то це велика тайна, і нам, простим смертним, ніколи її не відкриють. Залишається тільки сподіватися, що через років п’ятдесят зміниться державний устрій – і ми нарешті станемо справжніми господарями своєї країни і свого лісу.
Перероблятимемо деревину на власних деревообробних фабриках, і наші прибутки надходитимуть не до Світового банку (який із цих же прибутків надаватиме нам кредити!), а до державної казни. І земля наша, якою ходимо тисячі років, не буде продана варварам. І матерів уже не відриватимуть від рідних дітей, виганяючи їх на митарства у чужі краї. Тобто, житимемо так, як і личить нормальним людям, а не так, як зараз.
Хоча мої мрії збудуться, мабуть, уже без мене, але, нене рідна, вони так любесенько гріють душу!..
Петро МАКАРЕНКО, Кричильська ОТГ.
