У селі Новаки у старенькій, на дві веранди хаті, які було модно будувати у п’ятдесятих роках минулого століття, одиноко мешкає Марія Шабета. Вона – частина історії села Новаки та освіти в районі. З її появою у селі у 1945 році новаківці організували початкову школу. Пані Марія добре пам’ятає той період.
Марійці було двадцять років, коли на той час її, радянського вчителя, досить типово направили на Полісся. Яка її тут чекала її доля? Про все розкажемо по порядку.
Вербовщики заагітували на Полісся
Двоє дівчат із села Джугастрове, що на Одещині, у 1945 році вже завершували навчання у Новгород-Сіверському педучилищі імені К.Ушинського на Чернігівщині, коли по них приїхали «вербовщики» з Рівного. Отак Марія Іванівна Шкалаберді разом з п’ятьма однокурсницями і потрапили на Полісся – «по рознарядці», бо ніхто тоді фактично права вибору чи думки про відмову вербувальникам не смів висловити.
Марія (праворуч на фото) з однокурсницями. 1945 рік
25 липня 1945 року молодій учительці вручили атестат про завершення стаціонарного навчання та присвоєним «Званням учителя початкової школи», а у серпні їх привезли у Володимирецький райком.
Оригінал атестату Марія зберігає досі
До Новаків «розписали» двох – Марію та її односельчанку Оксану. Оксана через п’ять років не витримала умов роботи і життя, захворіла на серце та звільнилась. А от Марію не відпустили.
Марія Шкалаберді (Шабета), 15.09.1948 р. Четвертий рік роботи в Новаках
Родина перетерпіла чимало лиха від влади
У родині Марії було шестеро дітей. Їм усім батько допоміг отримати вищу освіту, бо дуже опікувався їх майбутнім. Діда Марійки ще до її народження розкуркулили.
У їх сім’ї, скільки себе пам’ятає, було чимале господарство – пара коней, воли, реманент, корови, чималі наділи землі. Всім завідували батько з матір’ю, а діти допомагали. Батько не брав наймитів, сам все робив.
У тридцятих роках у рідному селі на Одещині голодомор косив людей, тому сім’я Шкалаберді переїхала в село Стахорщину, на Чернігівщину, до рідні.
Вдень вчили дітей. А увечері – дорослих
З 1945 і до виходу на пенсію у 1998 році Марія Іванівна завідувала Новаківською початковою школою. Ще встигла чотири роки попрацювати завідувачкою новозбудованого новаківського садочка та учителем Озерської школи.
Коли організовували школу, то вона разом з сільським головою та головою райкому ходили по хатах і просили, щоб дітей приводили до школи.
Стара єврейська хата у Новаках стала першою будівлею школи. Всі звіти, зарплата, господарство, – все було на Маріїних плечах.
Їх тоді було двоє вчительок. Вчили дітей у дві зміни, а на вечір приходили молодь і дорослі зі своїми «керосинками», бо світла ж не було, з папером і перами.
Ручки були рідкістю, книжки теж, а сиділи за збудованими батьками довгими столами та на лавках. Батьків просила дрівець роздобути для грубок, то так гуртом і «снабжали» школу.
Згадки...
Згодом змінили ту хату на кращу у центрі. А у п’ятдесятих роках з Трипутень перевезли добротну нову, але нежилу хату родини «бандерівця».
Люди в селі не сприймали чужинок-учительок
Квартиру було важко знайти, тому сільський голова їх селив, де зумів. У тих людей за ніч блощиці дівчат геть закусали. А на другий день, замотавшись у хустки, вчительки поїхали на семінар у район. Там всі дивувались, що з ними.
Сільська новацька молодь. Кінець 40-х років
Згодом знайшли людей, де дівчатам виділили велику світлу кімнату. Їх господиня, старенька жінка, варила їсти і собі, і вчителькам.
Отримувала від невідомих «вказівки», як вчити дітей
– Жодного разу з партизанами чи бандерівцями я не зустрічалась. Але якось вранці прихожу в клас, а там на столі написано: «дітям про Сталіна нічого, пісень радянських не вчити, про колгоспи не говорити». Отаке нас попереджали. То ми такого нічого й не робили.
- Зошитів не було, то ми купляли отакі (веде рукою по дивану, показуючи довжину уявного листа) листи бумаги, різали, лініяли.
- А підручники для читання, писання і математики висилала на моє прохання сестра. Вона працювала у Новгород-Сіверському районному відділі народної освіти.
- Отак ми спочатку дітям читали, а потім передавали книжку столом, щоб діти повторювали…
Учні Новаківської школи
- Це було у сорок п’ятому. А на другий рік нас трохи забезпечили книжками – вже була на два учні книжка, – розказує пані Марія.
Історія її особистого життя проситься на екранізацію
Ще у своєму селі на Чернігівщині Марія мала «кохання всього життя». З ним жила по-сусідству, в школу ходила; переписувалась і в Новаках. Пошта частенько дівчині доставляла довгоочікувані конверти, а вона, читаючи та пишучи відповідь, все сподівалась на побачення. Бо ж нудились один за одним у розлуці.
Внизу – Марія і Параска
Але втрутилась примхлива доля.
– Я сама скалічила собі життя. Тут була моя подруга, Параска ( на фото вгорі). Я подружилась з нею, ще коли приїхала. Вона сирота була. Мені її так шкода було, бо ж дівчина вже доросла! Я їй плаття свої, туфлі, хустинки дарувала, бо ж кругом була біднота. Одяг шили самі з домотканого полотна. А любила вона новацького хлопця Йосипа Шабету. Його забрали на війну, а коли повернувся, то й став до мене часто заходити. А Параска мені каже, що так любить Йосипа, що й не знає, як без нього буде, – розповідає пані Марія, дивлячись щирими й сумними очима.
Марія з Йосипом. 29.09.1952р.
А далі молода вчителька вчинила так: сказала при нагоді Йосипу про Паращину безмірну любов до нього. Ще й по вчительськи запевнила-переконала, щоб женився і вони будуть щасливі.
Так і сталось – одружились Параска і Йосип. Жили «вельми добре», як каже Марія Іванівна.
Але народила Параска першу дитину – і та дитина померла. Народила другу, – сина Альошку, – і зразу ж занедужала.
Переказали Марії, що геть погано Парасці, що кличе вона її до себе.
– Я заходжу до неї в кімнату, а вона лежить вже ніяка. І почепилась мені на шию, і плаче: «я ж родила синочка, я ж його не буду бачити, я довіряю Вам, я на Вас надіюсь, що Ви не покинете його!» А мені і її шкода, і ту дитину шкода… І я скалічила своє життя так,.. – опустила голову і розвела, змучені літами, руки Марія.
На другий день написала своєму коханому в рідне село листа-прощання, «откомандірувала». Та й вийшла за Йосипа, щоб доглянути цю дитину.
Виріс Альошка. Оженився. Переїхав у Кузнєцовськ. Працював і троє дітей народив. Але вже шість років, як Альошка помер, на Тетянин день була річниця. А діти Альошині і внуки бабусю рідну відвідують – і приберуться, і гостинців бабусі навезуть. Хата старенька, але така біленька та доглянута!
Отака лірично-нелірична історія Маріїного життя.
Усе вдавалось, бо любила дітей
Вона завжди любила дітей, а діти – її. Нині передивляється всі дитячі програми та любить дивитися проєкт «Круче всєх». Каже, якби було здоров’я, то й ще б працювала. Але на школяриків-дітей не скаржиться. Бо вони у неї були завжди дисципліновані. Жодного «второгодка» не було.
Озерські випускники 1980 року
Ще дає собі раду сама, хоч вік не рік, як кажуть люди – худеньке тіло гнеться до землі, та кілочок рятує. Артрит крутить руки, обличчя збороноване роками.
Має чимало архівних світлин, де вона – ще така молода і красива, її подруги по училищу, та сама Параска і Йосип.
Кілька світлин випускників Озерської школи Марії Іванівні нагадують про такі близькі та недосяжні літа молодії.
А сьогоднішнім педагогам Учителька бажає знати свою роботу і любити дітей – от і весь секрет її успіху.
1 травня 2020 року Марії Іванівні Шабеті виповнилося 95 років. Вітаємо іменинницю!
Від автора. Поки писалася ця розповідь, мені весь час спадала на думку пісня: «Льон гойдається, кучерявиться – його в думи я переллю. Може з’явиться, зацікавиться той, кого люблю…».
А руки Марії, які я тримала насамкінець у своїх, пам’ятатиму завше – вони майже столітні.
