День пам'яті жертв Другої світової війни та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни відзначають 8 травня, в річницю капітуляції нацистської Німеччини. Цю подію прийнято розглядати як символ перемоги над нацизмом. Нині він відзначається під гаслом «Ніколи знову». Та досі історія поліського краю тих років вкрита білими плямами. Тож пропонуємо фахове дослідження історика, яке вагомо проливає світло на героїв-земляків того буремного і надскладного часу.
Ігор Марчук, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху:
Дослідник Ігор Марчук
– У той складний післявоєнний час місцеві хлопці і дівчата ставали в лави УПА, щоб виборювати незалежність України. Багато з них загинуло або репресовані радянськими карально-репресивними органами. Це підтверджено численними фото та текстовими архівними документами. Також спотворювалась історія України та паплюжились особи справжніх борців. Могили їх розкидані по лісах, хуторах і селах. Ще насьогодні імена та могили багатьох залишаються невідомими. Представники тодішньої влади, які прийшли на Полісся її встановлювати, хотіли вирішити всі питання руками українців. Давали зброю місцевим, створювали секретні загони, що презентувались і діяли, як упівські. Ці загони частково були з місцевих. Вони звірствували і таким чином дискредитували повстанців. Тобто на той час фактично була спровокована громадянська війна, або внутрішній військовий конфлікт.
Легендарний курінний «Кора» – боротьба із німцями та НКВД
На території сучасного Володимирецького району Рівненської області у 1943 році сформувався і діяв протягом двох років курінь Української повстанської армії (УПА) під командуванням «Кори». На початку серпня 1943 року до боївки «Кори» старший по штабу групи УПА «Заграва» Д.Корінець – «Бористен» долучив боївку «Галайди» (30 чоловік), який оперував десь у Дубровицькому районі. Від того часу «Кора» призначений командиром сотні з 80 вояків. Сотня продовжувала діяти у Володимирецькому районі і робила засідки на німців, які охороняли залізницю чи виїздили на грабунки у села. Згідно з наказом командира «Бористена» від 12 серпня 1943 року з боївок «Кори», «Галайди» і «Хмеля» був створений об’єднаний відділ під командою «Кори». До нього долучився відділ саперів на чолі з командиром «Березюком».
У першій половині вересня 1943 року до новоствореної сотні було скеровано поповнення з 28 місцевих вояків: «Кустар», «Борщ», «Колос», «Козаченко», «Щербак», «Лірник», «Спартак», «Миш», «Кіт», «Мірчук», «Марень», «Судак», «Окунь», «Соха», «Кармелюк», «Дорошенко», «Сагайдачний», «Галка», «Шуткар», «Ожина», «Гора», «Біда», «Верч», «Мул», «Хвоя», «Медяр», «Бородач», «Нюнок».
Напочатку жовтня 1943 року, згідно з наказами по групі УПА «Заграва», сотня «Кори» стала називатись «загоном імені Є. Коновальця», який нараховував 200 вояків. На кожні 10 чоловік був один кулемет, у кожного чотового і сотенного автомат, а решта вояків були озброєні гвинтівками. «Кора» став командиром цього куреня у складі двох сотень: першою командував В.Кобринович – «Одноріг», другу очолив О. Купчишин – «Бедришко», який теж був родом з Городця. «Бедришко» згодом загинув у важкому бою з німцями під селом Новаки. Після його смерті сотню очолив Ярослав Процик – «Журавель», 1918 року народження, родом з села Гукалівці Заложецького району Тернопільської області. А на початку грудня 1943 року утворилася ще й третя сотня. З колишнього загону «Вороного», який діяв південніше від куреня «Кори», командир «Бористен» прислав 50 повстанців під командою «Бориса», теж галичанина.
Архівні свідчення учасників тих подій
Досить цікаві свідчення про створення куреня «Кори» залишив заарештований на початку серпня 1944 року курінний писар Леонід Рибчинський (архівна справа СБУ), 1922 року народження, уродженець села Городець Володимирецького району. З протоколу допиту від 4 серпня 1944 року дізнаємось, що Леонід закінчив у 1940 році вчительські курси у Дубно, працював вчителем у різних селах на Поліссі. Згодом був призначений на посаду завуча сільської школи у село Великі Цепцевичі, де працював до травня 1943 року.
Макар Мельник – «Кора» (ліворуч)
Леонід розповів слідчому наступне: «Мені було відомо, що колишній вчитель з Городця Мельник Макар Михайлович потрапив у німецьку в’язницю у Рівному і йому вдалося якимось чином звідти втекти. Коли він таємно з’явився у Городці, то почав організовувати місцевих жителів на боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу… Цей процес розпочався у навколишніх селах десь у травні 1943 року. Сам Мельник переховувався від німців по різним селам, був і в селі Великі Цепцевичі... Невдовзі я отримав від нього записку з проханням про зустріч. Записку передав мені невідомий озброєний чоловік на псевдонім «Штука». Цей-же чоловік провів мене до Макара у ліс неподалік від села Кричильськ Степанського району. Там вже з ним перебувало біля 20-ти озброєних чоловіків… Я був призначений на посаду писаря цього загону і отримав псевдонім «Сокіл», а Мельник у той час користувався псевдонімом «Кора».
Писар «Сокіл» вів діловодство та знав про всі загони
«Соколу» було доручено вести діловодство повстанського відділу. Він також дізнався, що М. Мельник-«Кора» на той час очолював усіх членів ОУН Володимирецького району, а боївкою УПА цього району командував Володимир Кобринович – «Одноріг», який певний час служив у володимирецькій поліції. Потім «Одноріг» перейшов у жандармерію, а відділом короткий час командував вже згадуваний «Штука».
Мельник Макар зі своїми учнями у селі Городець
Сам М. Мельник займався справами районного проводу і призначав по селам станичних, господарчих, розгортав роботу пропагандистів, а діючий загін поступово чисельно збільшувався за рахунок добровольців. Повстанці регулярно нападали на різні німецькі об’єкти, організовували засідки на дрібні групи німців з метою здобуття зброї. Згодом писар «Сокіл» дізнався, що поруч діють інші загони – «Яреми», «Шаули», «Лайдаки». Їх боївка-загін у той час постійно перебував на території Володимирецького району.
Біля Великих Цепцевич перед Покровою був бій, де відвоювали танк
Найбільш відомий бій з німцями повстанців загону імені Євгена Коновальця відбувся 8 жовтня 1943 року біля села Великі Цепцевичі. Тоді було знищено 30 німців та захоплено цілком справний танк: «Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня… відділ в силі одної чоти влаштував засідку при шляху Рафалівка-Володимирець, яким часто проїжджали німці. Про засідку випадково довідались німці і вирушили більшою силою, щоб її по дорозі знищити. В загальному німців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук – їхав середньої величини танк. В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі втікати, не зводячи навіть бою. Бачачи це, «героїчні» танкісти замість наступати на повстанців, пустились навтікача, та й це їм не вдалося, бо зі страху заїхали в болото. Щоб не попасти повстанцям в руки, німці вирішили танк зірвати. Вилізши з нього, почали приготовляти в’язку гранат до розриву. Та і це їм не вдалося. Повстанці, прогнавши ворога, вирішили забрати танк. Зорганізували 20 пар волів та сотню селян, які допомогли витягнути танк з болота. Знайшовся танкіст і танк пущено в рух».
На могилі сотенного О. Купчишина – «Бедришка» та рядового повстанця А. Ярмошика-«Дупла» біля церкви у селі Городець
Та історія цього трофею була короткотривалою. Повстанці не мали досвідченого екіпажу та достатньої кількості пального. Через кілька тижнів панцирник було втрачено під час спроби захопити містечко Володимирець та вигнати звідти гарнізон угорських солдатів.
Повстанці дипломатизмом отримали зброю від поліцаїв і німців
За свідченнями писаря Л. Рибчинського – «Сокола» курінним фельдшером був присланий з півдня Рівненщини повстанець «Альфа», а у кожній чоті був свій санітар. Політвиховником куреня від 30 жовтня 1943 року був призначений Яків Данилюк – «Галка», уродженець села Рясники, Гощанського району. Жандармерію загону очолював Петро Гарбаринін – «Сметана» з містечка Володимирець, який мав у своєму підпорядкуванні чотирьох жандармів. Кілька місяців у курені також перебували лікар-єврей Мойсей Штейн – «Боско» та його брат Лазар Штейн – «Рудий», який займався господарчим забезпеченням повстанців та вів діловодство.
Під час відступу німців та угорців у січні 1944 року з містечка Дубровиці, у район села Осова, де розташувався курінь «Кори», вийшли 600 мадярів та 60 німців. Сили були нерівними, але Макар Мельник – «Кора» зметикував, що ворога можна використати на свою користь. Він домовився з угорськими офіцерами – поліцаями, що повстанці пропустять їх далі на захід, а вони за безперешкодний прохід у напрямку Рафалівки передадуть певну кількість зброї. Так без бою від ворога отримано: 8 кулеметів, 7 автоматів, 1 батальйонний 82-міліметровий міномет, 50 гвинтівок, 60 пістолетів, 100 ручних гранат, 500 мін до міномета і велику кількість боєприпасів. Після цього створено четверту сотню, якою командував Олександр Мазаний – «Петро» з Городця. Він раніше був курінним господарчим Володимирецького району.
У загонах повстанців відбувались ротації командирів
До приходу Червоної Армії, у курені «Кори» було чотири сотні: «Однорога», «Журавля», «Бориса» та «Петра». На озброєнні було вже дві гармати, один батальйонний і чотири сотенні міномети, чотири важких скоростріли. Сотенний Я. Процик – «Журавель» на той час захворів і лікувався на Кідерських хуторах. Він загинув під час облави у лютому 1944 року. Тоді «Кора» з другої та третьої сотень створив одну другу сотню під командою «Бориса», а сотня «Петра» відповідно стала третьою. Найбільш чисельна та досвідчена сотня «Однорога» чисельністю 135 вояків за наказом командира групи УПА «Дубового» була відправлена у рейд на схід.
Сотенний Володимир Кобринович-«Одноріг»
Отже, у загоні «Кори» залишилось дві сотні – «Бориса» та «Петра». Через деякий час «Борисову» сотню перебрав Федір Трофимчук – «Сіромаха», а «Петрову» командир Андрій Кульчицький – «Чугайчук», який перед тим був заступником сотенного. Відповідно «Петро» і «Борис» стали працівниками штабу куреня, як заступники курінного Макара Мельника – «Кори». Це було зроблено за наказом число 22 від 7 березня 1944 року. Нова схема організації загонів вимагала, щоб командир загону мав двох помічників: перший опікувався оперативними, розвідчими та персональними справами; другий організовував господарське забезпечення, вишкіл і мобілізацію. При загоні мала діяти чота саперів, а звичайна піхотна чота мала нараховувати 31-го або 41-го вояків. Гармати і важку зброю було замагазиновано для кращого маневрування. Гармати переховував ройовий «Донець», якого НКВД зловило в селі Трипутні, і вони зникли. Важкі кулемети мав заховати кожний сотенний окремо.
Новобранців набирали по ближніх селах і навчали військовій справі
Писар Леонід Рибчинський зазначав, що був наказ зі штабу групи УПА «Заграва» не вступати у бої з частинами Червоної Армії, а напад на містечко Володимирець – це «вибрик командира «Петра». У цьому нападі ще був задіяний зі своїм відділом «Одноріг», а командир куреня «Кора» про це не знав, бо перебував зі штабом під селом Кричильськ. За це вони були покарані командиром «Бористеном». Тоді ж виданий наказ – проводити мобілізацію до УПА. Зокрема сотня «Сіромахи», перебуваючи в районі села Липне, мобілізувала 150 чоловік у селах Липне, Воронки, Печонки, Андруга, Каноничі.
Фото з архіву: Лист «Кори» до шефа штабу групи УПА «Бористена»
Усі новобранці були без зброї та проходили вишкіл десь близько місяця. У березні 1944 року, під час великої облави, всі ці люди розбіглися по домівках. За іншими даними новомобілізованих при курені «Кори», який на той час вже почав називатися «загін Стародубський», було 300 чоловік. Після облав і невдач таких великих мобілізацій не проводили. Часті облави не давали можливості навчати мобілізованих, також не вистачало продуктів харчування.
У 1944 році багато упівців гинуло у бою
У першій половині 1944 року внаслідок частих сутичок з військами НКВД загін з кожним днем зменшувався. У кінці травня того року до куреня УПА долучилася підстаршинська школа (70 курсантів). Її командиром був «Галайда» з Галичини. Вишкіл курсантів тривав півтора місяця. Одночасно було проведено перевишкіл старшин та підстаршин куреня. Через два місяці загін «Кори» та охорона командира Д.Корінця – «Бористена» були перенесені з групи УПА «Заграва» у групу УПА «Тютюнник».
У липні 1944 року у «Стародубському» загоні було всього 70 вояків, хоч раніше було 150, озброєних шістьма кулеметами. Всі інші вояки мали автомати та гвинтівки. Загін складався з трьох відділів: одним командував «Сіромаха» з села Кідри, другим – колишній офіцер Червоної армії «Сом» (ймовірно мав прізвище Морква). Третім відділом керував сам Макар Мельник, який обрав собі новий псевдонім «Кузьма».
Загони рейдували до Случа та об’єднувались
Писар Леонід Рибчинський свідчив, що «всі накази ми отримували від «Бористеня», який був шефом військового штабу групи УПА «Заграва»… Спочатку ми отримували рукописні накази, а потім надруковані на машинці за його підписом. Останній усний наказ він віддав у 20 числах червня 1944 року. Цей наказ був для цілого загону «Кузьми» – передислокуватися на Схід, за річку Случ. Там мав бути загальний збір штабу і інших загонів… 23 червня 1944 року ми підійшли до ріки Случ і зустрілися з «Бористеном» та його охороною з 60 вояків. Туди ж прибув ще один загін з 80 чоловік під командою колишнього офіцера-червоноармійця «Сірого»… Були в районі села Чудель (нині Сарненський район – авт.)… Ми чекали десь два тижні «Дубового», а він не прибув. Через тиждень на це місце прийшов з загоном «Ярема», який перед тим ходив рейдом на схід, у район Овруча. «Ярема» розповів, що на сході рейдувати і перебувати дуже тяжко. Населення дуже часто вороже чи інертно сприймало повстанців».
«Кора-Кузьма» з загонами вернувся додому та боровся з ворогом
Командир «Бористен» тоді вирішив відправити Макара Мельника – «Кузьму» на попереднє місце дислокації – Володимирецький, Рафалівський та Степанський райони Рівненської області. Коли «Стародубський» загін повернувся на базу, то Макар Мельник розділив його на три групи. Кожна мала діяти у відведеному районі. Згідно з офіційними доповідними командування загону, з 25 січня по 2 вересня 1944 року відділи загону «Кузьми» мали 16 боїв з військами НКВД, з яких 6 більших і 10 менших. Невдалих боїв було чотири. Зроблено 5 успішних засідок та три акції, з яких одна була спрямована на районний центр Володимирець. «Власні втрати за цілий час – 49 чоловік вбитими, в тому числі 4 командири. Ворог втратив… около 257 чол. убитими, в тому 14 офіцерів і 10 чоловік взято в полон, в тому числі три офіцери, здобуто зброю – 5 легких кулеметів, один «Максим», 33 кріси, 3 пістолі і 15 фінок». Пізньої осені Мельник-«Кузьма» розділив загін на дрібні групи, щоб було краще зимувати. Також частина вояків під його командуванням вирушила рейдом у Білорусію. Під час цього рейду командир «Кузьма» отримав поранення.
Енкаведисти вбили «Кузьму» біля Ромейок
Наступного, 1945 року, загін «Стародубський» отримав завдання взяти під контроль Дубровицький, Висоцький та Столинський райони. Та ворог не дрімав. Вже у лютому цей підрозділ УПА зазнав значних втрат – загинуло 38 вояків, 8 поранених ворог захопив у полон.
Командир загону Макар Мельник -«Кузьма» загинув у бою з підрозділом внутрішніх військ НКВД 5 квітня 1945 року на території Володимирецького району. Як повідомляє одне з донесень енкаведистів рота 203 батальйону під командуванням старшого лейтенанта Тарасенка в районі села Ромейки виявила чотирьох кіннотників, яких почала переслідувати. Повстанці відступали на північний захід. Під час відступу Мельник-«Кузьма» загинув, а його ад’ютант потрапив у полон. Тіло курінного було привезене у місто Рівне. Де поховане – невідомо й досьогодні. Наказом Головного військового штабу УПА число 4/45 від 11 жовтня 1945 року хорунжому Макару Мельнику-«Корі-Кузьмі» посмертно присвоєно військове звання «сотник» та нагороджено Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу.
Фото з обласного архіву та архіву СБУ, надані Ігорем Марчуком.
---
Все більше розмиває течія життя береги пам’яті. Вже 75 років тим подіям. Але з віком більшає вервечка причинно-наслідкового зв’язку чиїхось споминів, бо у кожного поліщука родинні зв’язки потужні. От і недавно, готуючи матеріал про вчительку-ювілярку, почула від неї прізвище Чопик. Не давала спокою думка, що десь я вже його чула. Виявляється, у Володимирці, на території меморіалу Матері-Вітчизні є надгробок з таким прізвищем і датою загибелі – 1949 рік. Та й ще до десятка прізвищ з датами смерті через три-чотири роки за днем перемоги. То що ж діялось тоді у нас? Чи закінчилась війна у 1945 році? Архіви мусять розказати.
