Педагогиню Ганну Мирончук знає не лише місцева освітянська спільнота. Хоч жінка і працює у Володимирецькому Будинку школярів, та має справу з дітлахами з усього району, бо займається із лідерами учнівського самоврядування. За роки роботи вихованці Ганни Кирилівни здобули для Володимиреччини не одну перемогу у конкурсі-захисті Малої академії наук не лише обласного, а й Всеукраїнського рівня.
Проте мало хто знає, що шлях до нинішньої професії у Ганни Мирончук був непростим. Жінка пішла навчатися до вишу у 34 роки, залишивши професію кулінарки лише для смаколиків вдома. Мала й пропозицію залишитися викладачем у своїй альма-матер, проте відмовилася.
Далі – пряма мова.
– Мені непросто розповідати про свій професійний шлях, спогади дуже вже ранять душу, переплітаючись з особистим...
Ганна Кирилівна вагається, чи варто ділитися своєю історією, тож бере паузу. Врешті наважується.
– Але, можливо, моя історія допоможе комусь не боятися у вирішальні періоди свого життя робити кроки вперед.
Робочі будні з учнівськими лідерами
Вчилася самостійно ночами, доки книжка не випадала з рук
Після закінчення школи я пішла в Рівненське училище на спеціальність кулінара. Отримала диплом з відзнакою. Працювала декілька років за спеціальністю у ресторані м. Рівне. Власне, я любила свою професію. І думаю, що у кожній жінці від природи є любов до приготування страв.
Та вже тоді я відчувала, що мені не вистачає чогось. Що я хочу ще вчитися. Проте мої плани не збулися. Я мала роботу і житло, але через заміжжя кинула все і переїхала до чоловіка а село.
Доля розпорядилася так, що, народивши двоє діток, вже у 23 роки я залишилася вдовою. Діти підростали, я сама заробляла на житло, працюючи по 12, а то і 15 годин на ногах.
Та мене ніколи не залишала думка про навчання. Я стала займатися самоосвітою. Мене дуже цікавила педагогічна література. Особливо тоді, коли діти пішли в садок, а потім до школи.
Тож після роботи приділяла час дітям, а ночами читала психологію та педагогіку. Поки книжка не випадала з рук.
Одна дитина в мене – інвалід з дитинтва, з особливими освітніми потребами. Це також змушувало мене шукати підхід, який і вимагав психологічних знань. Тоді не було інклюзивного навчання, моя донька була на індивідуальному навчанні. А це вимагало належної уваги, бо програм навчання для кожної дитини не було, вони були однаковими для всіх дітей-інвалідів.
Тож коли я пішла навчатися, то отримала багато знань про підхід, спілкування та загалом про психосоматику таких хвороб. І стала свою дитину соціалізовувати. У керівника психолого-педагогічної консультації просила спеціальну програму для її навчання, бо ж бачила, що для доньки найбільш потрібно, які предмети найбільше принесуть користі.
Я хотіла, щоб моя доня ходила до школи і не була відокремленою від інших дітей. Зараз розумію, що правильно вчинила, коли не відірвала її від сім'ї і не віддала до школи-інтернату. Раніше політика була в державі спрямована на те, що дітям-інвалідам краще буде там, і мені щороку пропонували віддати донечку до інтернату, а я плакала і відмовлялась. І це дало свій результат. Моя донька – дуже співчутлива, відчуває хороших людей, з ними обіймається, дуже за всіх радіє.
Але це треба було все пережити. І тому я тепер радію за дітей, які мають можливість інклюзивного навчання.
Ганна Мирончук на своєму робочому місці
«Мамо, будь ласка, залиште авдиторію»
Ще до навчання у вузі я тісно співпрацювала з вчителями та адміністрацією Володимирецької школи №1 і здобула певний педагогічний та публічний досвід на посаді голови ради школи. У той період директор Світлана Дуляницька також підтримувала мене, наголошуючи, що я повинна вчитися далі, маючи хороші ораторські здібності.
Підштовхнула до рішення навчатися моя подружка, яка в той же час вже в зрілому віці теж навчалася на 2 курсі за спеціальністю практичного психолога. Мені було дуже страшно зважитися на цей крок. Вона ж мене підтримала.
Довгий час я вагалася, не вірила в свої сили. Навіть коли прийшов час писати заяву на вступ та складати іспити з української мови і біології, я вийшла з кабінету, плакала, що все це марно.
Але подруга написала заяву замість мене, а дорогою додому ми ще купили підручник з ділової української мови та біології. А потім цілий місяць готувалася до іспитів.
Не можу не згадати кумедний момент, коли я зайшла до аудиторії для складання іспиту. Поряд були фактично ровесники моїх дітей. Викладачка підійшла і сказала: «Мамо, будь ласка, залиште авдиторію». А я кажу, що я абітурієнтка.
Тоді викладачка дуже здивувалася та пішла по мою особову справу для уточнення.
Сьогодні навчаються усі: і учні, і вчителі
Життя навчило...
Тож через 17 років після закінчення школи я таки склала екзамени і розпочала навчання, з 1 курсу міжнародного економіко-гуманітарного університету імені Степана Дем'янчука в Рівному. Це передати неможливо. І страх, і радість, що нарешті я зможу навчатися!
Я навчалася і працювала одночасно, бо ж була єдиним годувальником у сім'ї. Отак, у магазині на гуртовні відпрацюю 12 годин на ногах, приходжу додому, роблю з дітьми уроки, а на ніч, як заснуть, сама знову до книжок. Не дозволяла собі жодного дня, щоб не засвоїти якийсь матеріал із педагогіки чи психології. Така моя була самосвіта. Тепер з певністю скажу, що жоден вуз не дасть глибоких знань, якщо не займатися самоосвітою.
На першій сесії на екзамені викладачка запитала, яку я маю попередню освіту та звідки в мене такі глибокі знання з психології. Я ж відповіла, що життя навчило.
Про перекваліфікацію – ні краплі жалю
Після закінчення вузу я отримала диплом з відзнакою за спеціальністю практичного психолога та соціального педагога. І прийшовши працювати з обдарованою молоддю у Володимирецький Будинок школярів я нарешті розправила крила. Відчула, що тут зможу себе реалізувати.
Під час занять
Нині я разом зі школярами пишу науково-дослідницькі роботи з педагогіки та соціології. Мої вихованці – це лідери учнівського самоврядування, діти-юні дослідники, науковці Малої академії наук, призери обласного та Всеукраїнського рівнів. За роки роботи маю 10 призових обласних місць та 2 Всеукраїнських. Також є керівником гуртка «Я – лідер», координую роботу лідерів учнівського самоврядування району: збираю їх на тренінги, спеціальні навчання, спрямовані на виховання особистості, яка зможе пристосуватися до мінливих умов сучасного суспільства, разом з ними організовуємо різні корисні проекти у школах району.
Я дуже люблю свою роботу. Жодного дня не пошкодувала, що пішла на перекваліфікацію в зрілому віці.
Єдине жалію, що не залишилася в Рівному, коли мала пропозицію працювати викладачем на кафедрі психології. Тоді я писала наукові статті, які видавалися у педагогічному віснику.
Пам'ятаю, як одного разу мій методист, доцент педагогічних наук, якось при розмові сказала: "Ви – нереалізований науковець. й обрали для себе тяжкий шлях в науку, коли пішли працювати з обдарованими школярами".
Та я вважаю, що Богу так було угодно, це Його промисел. Всі сили, з допомогою яких я трималася у непрості періоди мого життя, я черпала від Бога. Поряд зі мною була Віра в Бога, Надія на Його підтримку, милість та Любов до Нього. Це мене тримало в усі моменти мого життя. Я постійно відчувала Його підтримку на екзаменах. За усі досягнення я сьогодні завдячую Богу та своїм рідним сестрам. Усім серцем люблю своїх вихованців, підтримую з ними зв'язок, навіть після закінчення школи.
Перевчитися, аби йти на роботу з радістю
Сьогодні ми повинні йти в ногу з часом, навіть випереджаючи його.
Тож якщо ви з якихось причин не любите свою роботу, не бійтеся змін! Навіть у зрілому віці можна перекваліфікуватися – я тому свідок. А головне, що ти тоді повністю усвідомлюєш, чи це твоє, чи ні. Чи ти з радістю йдеш на роботу, чи просто відпрацьовуєш свої години.
Я знайшла себе в педагогіці. Ще коли вчилась в училищі, викладачка політекономіки сказала: «Що ця дитина тут робить? Вона потребує більшого!» А таких, вірю, є немало.
Юна переможниця зі своєю наставницею Г. Мирончук на нагородженні в Рівненській облдержадміністрації
Нині можу з впевненістю сказати, що мої мрії здійснилися, хоча й довелося докласти багато зусиль.
Та поряд з обдарованими енергійними школярами я не відчуваю свій вік, незважаючи на складне особисте життя. А ще радію успіхам свого сина, який здобув вищу освіту і, працюючи за спеціальністю, задоволений роботою та швидко просувається службовими сходинками.
Тож нині розумію, як важливо вчасно розгледіти в дитині задатки і допомогти визначитися, щоб потім не втрачати час, який неможливо повернути.
Талановита молодь Володимиреччини під крилом Володимирецького БШЮ виступала та перемагала і в столиці
---
Уже 11 років Ганна Мирончук трудиться на ниві педагогіки. За здобутки та призові місця вихованців торік їй було присвоєно звання «керівник гуртка-методист». Нині жінка продовжує працювати районним координатором лідерів учнівського самоврядування із районною радою старшокласників «Прометей». Разом зі школярами Ганна Кирилівна реалізовує різноманітні проекти Програми національно-патріотичного виховання, а ще – вчить дітей бути впевненими та будь-що йти до своєї мети.
